Це війна і ми вбиваємо один одного кожного дня. Так зазвичай буває на війні, це типовий порядок речей. Але вбивати просто так не цікаво, тому що навіть без бажання вбивати, є ще більше бажання самому не бути вбитим.
Чим більше вб'єш ти, тим більше шансів залишитися живим самому. Тому для цього ми вигадуємо все нові й нові способи. Цей процес постійний, сталий та безперервний. Видумує конструктор в спеціально обладнаному КБ, видумує солдат у себе в сирому бліндажі. Кожен з цих нових способів все революційніший, все вишуканіший. Іноді такі знаряддя викликають щире захоплення, поки ти їх бачиш, як певну вершину технологічного прогресу. От вона вершина людського розуму! Однак це лише до того моменту, поки ти з ним не стикаєшся на полі бою. А далі все міняється.
Колись півтори тисячі років тому поле бою змінив бойовий кінь і рицар закований в залізо, йому на зміну прийшов мушкет та гармата, на зміну мушкета - кулемет, а тепер дзижчача смерть у вигляді дрону. Нашому поколінню чи то пощастило побачити черговий перехід, чи то навпаки, поки незрозуміло. Та знаряддя смерті все змінюються і еволюціонують.
А знаєте, що лишається незмінним? Смерть солдата.
Солдат помирає однаково, що в битві при Каннах, що під Грюнвальдом, що під Ватерлоо, що десь на пляжах Нормандії, що в битві за Серебрянський ліс. Йому однаково боляче. Тому солдату насправді вже однаково, яка зброя принесе йому смерть. Бо смерть вона одна, як тисячу років тому, так і хвилину тому. В цей момент солдату однаково на усі патріотичні девізи, йому байдуже на мету війни, нехай вона найсвященніша з усіх найсвященніших. Йому вже байдуже, бо для нього все це скінчилося в ту мить, коли вершина технічного прогресу припинила його існування на цій землі. Він вже ніколи не дізнається ні результатів цієї битви, ні результатів війни, не відчує гіркоту поразки або смак перемоги. Цей солдат не стане втомленим ветераном.
Я не впевнений, але, ймовірно що, найбільшими пацифістами були б загиблі солдати. Утім вони мовчать. Їхнє гучне мовчання мало б стати для нас найціннішим спадком, пам'яттю й надбанням поколінь. Однак ми їх не почуємо. Ми глухі. І врешті-решт, коли їх голоси остаточно стають мертвецькою тишею, знаходяться ті, хто знову починає війни. Нова зброя, нові тактики, лише солдати ті самі й помирають вони завжди однаково.
