Їй — 27, йому — 25. 7 років тому тренерка кінного спорту з дипломом юриста й каскадер залишили роботу в Києві та створили ферму на Чернігівщині. Знімальні майданчики змінили пасовища, сцени — стайні з пів сотнею коней, корів і свиней. Чому молодь повернулася до села, як виживали в окупації, про пастки від односельчан, видалення рогів коровам і бикам, брак землі та свій графік, — ми поїхали питати у село Рябці.
08:45. Повітряна тривога збила з пантелику наш навігатор, тож єдиний орієнтир, щойно залізні колії «перебіжать» дорогу — синій трактор. Серед стаєнь і розлогих угідь з перегноєм вишукуємо поглядом аж два. Майже впираємося у загорожу з двома пишногривими красенями. Халепа! Мабуть, не сюди.
— Оце ви заїхали! Цим коникам вже по 25 років, їх краще не чіпати, щоб не стресували, — біжить до нас молода дівчина в чорному комбінезоні.
Свіжий манікюр, татуаж стрілок на повіках, заплетене в щільні джгути волосся, яке зветься «дреди». Ніколи б не подумала, що ця стильна молодиця щодня порає 7 коней, зо 30 корів, 10 поросят, близько 80 курей і три гуся!
— Добрий день, я Марина!
КУПИЛА МАМА КОНИКА
Марині Грицик — 27 років. Чоловіку Владиславу — 25. Вона — тренерка з кінного спорту із дипломом юриста, він — каскадер.
З дитинства у її чернігівській квартирі — 8 котів. Когось на трасі підібрали, когось — на смітнику. А згодом дівчина захопилася кінним спортом. І 11-річній Марині мама подарувала лошицю Пері. Мрія вивчитися на ветеринара відступила перед маминим: «Давай ти отримаєш більш приземлену освіту. Знатимеш закони!». І вони їй невдовзі таки знадобилися, але про це — згодом.
А тим часом студентка юридичного взяла свою Пері, влаштувалася в кінний театр у Києві й перевелася на дистанційне навчання.
Тут тренерка з кінного спорту познайомилася з молодшим на два роки каскадером з Київщини.
Вирішили: саме час.
— Захотіли знайти будинок за містом, переїхати й облаштувати кінний клуб з тренуваннями їзди верхи, — згадує Марина.
ВІД «ДАВАЙ ВІЗЬМЕМО 1 КОЗУ» ДО СІМЕЙНОЇ ФЕРМИ
Маленьке затишне село за поворотом обабіч траси. Тут проживає близько 300 мешканців. На той момент 20-річна містянка Марина вперше у житті приїхала до села. А молоде подружжя вперше почало метикувати, як відвести воду з ангару, викачати яму або провести воду, відремонтувати закинуті будівлі, щоби там жити й розвивати господарство…
— Всі хочуть переїхати до міста й жаліються, що роботи в селах немає. Але робота є, просто треба працювати. Робота на землі — найскладніша, тут немає ні вихідних, ні лікарняних, ні свят. Тварини не можуть зачекати поки світло дадуть чи ти кави поп’єш, у них свій режим. Дійка о шостій ранку — значить, о шостій ранку. О о шостій вечора — значить, о шостій вечора. Інакше вони починають кричати, бо не розуміють, чому час прийшов, а ти — ні.
Приблизно так само Марина і Влад не зрозуміли, як у них опинилося аж 30 кіз.
— У нас були лише коні. А я кажу: блін, давай заведемо кізочку! Кормова база плюс-мінус однакова. Ми пішли до діда, який розводив кіз. Але ж одну не можна, треба пара. Ну, нехай, давайте дві. Нащо — не знаємо. Я б не сказала, що ми дуже любимо молочку, — зізнається господиня.
Аж тут на платформі з оголошеннями термінове: ПРОДАЄТЬСЯ 30 КІЗ. «Це нам треба», — подумала Марина та зателефонувала за вказаним номером. Про покупку повідомила чоловіку мимохіть.
— Десь так: я знайшла кіз на olx, їх зараз привезуть, допоможи вигрузити. Він очманів, коли приїхало два буси кіз з козенятами. Вони були в жахливому стані. Давали десь 20 літрів молока. Стільки не вип’єш, тож почала шукати рецепти, робити сирочки різні друзям, знайомим. Але не всі люди люблять козину продукцію.
Саме час завести корову!
ЯК ФЕРМА ПЕРЕЖИЛА РОСІЙСЬКУ ОКУПАЦІЮ
Молоді фермери продали кіз і купили корову. Почали змінювати породи, і вже доїли з однієї не 16, а 48 літрів на день. Доїти дружину навчив Владислав.
— А зараз він сам розкаже. Владе! — гукає чоловіка Марина.
До нас підходить невисокий світловолосий чоловік із хвостиком з волосся на голові. Він щойно з поля. Високу температуру надворі зрадливо видає червона засмага. Трохи соромиться.
— Я в дитинстві козу доїв. Трактор сам інтуїтивно навчився ремонтувати. Щось не розумію — питаю у фермерів чи в інтернеті шукаю. Вже вчетверте за рік ремонтую трактор через свої ж косяки.
Щоб його купити, продали бичків і дачу в Чернігові. Бо сіно саме себе не заготовить.
— Солому з полів у знайомих забираємо, зерно купуємо.
Й ніби все у них виходило, опанували знання про штучне запліднення. Аж тут повномасштабна війна. Бойові дії. Село в окупації. Без світла та зв’язку.
— Коні вибивали всі загородки й тікали від вибухів та прильотів, травмувалися. Одного контузило, він не розумів, де знаходиться, відбився від стада і побіг в іншому напрямку. Там люди його прикрили і здали м'яснику. А тоді не можна було забити тварину, бо не було світла і холодильників, куди скласти м’ясо. Це нас і врятувало. Нам подзвонили: ваш кінь у нас, прийдіть, заберіть. Назвали суму. Я дуже розчарована людьми в таких ситуаціях, бо всі знали, що це наш кінь, — не приховує розпачу Марина.
Довкола — російські окупанти. Страшно, але ще страшніше, коли твої улюбленці помирають з голоду. Тож, тричі на день у супроводі канонад подружжя ходило годувати тварин. Вижили всі, крім кролів. Серця вухатих не витримали стресу та гучності.
— Дуже бояться шахедів. Корівки перестають їсти, стоять і дивляться вусібіч. Одна корівка цьогоріч абортувала через стрес.
О КОТРІЙ ДЗВОНИТЬ БУДИЛЬНИК ФЕРМЕРІВ
Всюди відеокамери. Перед ангаром наша маленька делегація проходить нюх-контроль. Ніби аж посміхаючись до нас весело стрибає собака Юкі. Раніше вона жила у сусідів. Щоб охороняла будинок, малу прикували на ланцюг. Та вона хіба залиже до смерті, аніж загризе когось. Таке їм не підходило, сказали, що кудись вивезуть.
— А я кажу: не треба її нікуди вивозити! Ми її заберемо. Тепер бігає разом з нашими ще двома песиками, — сяє добротою дівчина.
Крізь металеві прути огорожі визирають до відер і ванн з водою теплі носики, язики та довгі вушка. Усі тварини поділені за віком. Тут зростають телята різних порід.
Чи у всіх є вода — ретельно перевіряє Юкі. Усі одне одного облизують, ніжаться — тут панує любов. Біля нас ніби витанцьовує кроками кішка Марфушка.
— Допомагати все нам тут розчищати колись приїздив знайомий дідусь із Чернігова. Одного дня каже: ой, тут мені кошеня дали. Заберіть, бо я його на смітник віднесу. Так у нас з’явилася Марфушка, — тішиться ґаздиня.
Будильник фермерів дзвенить о 05:00. А вже з 05:20 починається «сільський двіж».
— У нас три доїльні апарати. Одним доїмо одразу дві корівки. Влад доїть, я годую або навпаки. Взагалі, у нас розподілені обов'язки так, що ми все разом робимо. Так триває до 9:00. Потім до 15:00 йду переробляти молоко. Цьогоріч ми купили охолоджувач, бо коли не було електроенергії — охолодити таку кількість молока було нереально.
— А скільки молока дають корови за день нині?
— В середньому до 200 літрів. Частину випивають телята, а я переробляю приблизно 120-150 літрів молока на день. Твердого сиру з такої кількості молока виходить десь 20 кг. Ми маємо невеличку крамницю на чернігівському базарі, де це все продаємо. Я саме закінчую Ніжинський аграрний університет за спеціальністю «Технік з переробки продукції тваринництва».
З 15:00 до 17:00 Марина має час для себе. А далі знову все по колу: погодувати, напоїти, забрати з пасовища, подоїти, знову вивести. Влітку корови й коні живуть на пасовищі, бо так їм комфортніше. Тут їх контролює електропастух — мотузка під електричною напругою, яка обтинає периметр лугу. Там, де раніше були хащі, нині все огороджено цим помічником. Поїли всю траву тут — фермери переносять огородження в інше місце.
— А засинаєте о котрій?
— Класно було би о 22:00, але так не завжди виходить. Намагаємося хоча би до 23:00. Постійний дуже-дуже ранній підйом і така робота — виснажують.
Нашу розмову перебиває Аліса. Це дебелих розмірів свиня, яка відриває зубами огорожу й намагається перескочити.
— Аліса, ти далеко зібралася? Це вона, мабуть, хоче вже до хлопчика. Треба його до неї переселити.
Від вибухів стіни та фундамент вкрилися тріщинами. Рівень підлоги тепер знизився і вся вода з вулиці тече до ангару. Подружжя планує закупити гуму, аби вкрити нею підлогу, щоб тваринам було комфортно.
ВИДАЛЯЮТЬ РОГИ КОРОВАМ І БИКАМ
— Ми намагаємося, аби наш скот був породним. Його простіше продати на плем'я. Обираємо собі плідників за генетичним потенціалом. Тобто підбираємо під своїх корівок, аби були гарні надої й гарна жирність молока для виробництва сирів. У нас більше молочних порід. Але є один бичок і м’ясного направлення. Його звати Царьок, та ми його називаємо булочка-пиріжечок. Думаю, він у нас довго житиме, бо є тварини, які дуже припадають до душі. Тож, мабуть, нам не можна займатися такою справою, — ніяковіє господиня.
Помічаємо, що всі корови й бики без ріг.
— Ми їх знерожуємо, — перехоплює мій погляд Марина.
— Навіщо та як?
— Дуже часто вони їх збивають, травмують одне одного, вим’я, очі, боки. Знероження робиться під наркозом, з блокадою нерва рога. Випалюється термокаутером при високій температурі, але для них це взагалі безболісно.
Свою нелюбов до інтерв’ю публічним актом дефекації демонструють Барбі, Лана та Арія. Щоденно за ними прибирає найманий працівник.
Пам’ятаєте, як Марина хотіла стати ветлікарем? Так от, диплом юриста не завадив тренерці з кінного спорту навчитися ставити тваринам крапельниці, знерожувати, каструвати, штучно запліднювати…
— Дуже класно, що у нас не було бабусь чи дідусів, котрі тримали корів, варили їм пійло, терли кабачки, варили картоплю… Ті корівки, котрі вижили на такому раціоні, — це кремені. Де в природі тварина знайде варену картоплю, кашу? Мікрофлора їхнього шлунку не пристосована до такої їжі. Потім починаються проноси, кетози, ацидози, і тварин везуть на бійню, бо люди просто не вміють їх тримати. А потім чуємо: моя бабуся 40 років так робила! Ви би краще спитали, скільки вона здала тих корів за 40 років, — обурюється дівчина.
«БЛІН, ДАЙТЕ ЗЕМЛІ!»
Ось тут дівчині у нагоді став диплом юриста.
— У нас ангар і земля для ведення особистого селянського господарства приватизовані. Кожен громадянин України має право на приватизацію 2 га землі, чим ми і скористалися. Та це було дуже важко. Громади чомусь не зацікавлені в тому, щоб надати землю для людей, котрі хочуть займатися тваринництвом. Ви ж бачили, коли їхали сюди, що всі поля засаджені однією культурою. Пасовищ нема. Блін, дайте землі! Якщо б у нас було хоча б 10-15 га, де б ми могли вирощувати корми для своєї худоби, — ми б і худоби більше могли тримати, давати робочі місця.
Є змога скористатися державними грантами й взяти кредит на три роки. Та подружжя фермерів не певне, чи зможуть його віддати. За саму лише електроенергію платять близько 9 тисяч гривень на місяць.
— А землі немає, ми косимо, де попадеться і не знаємо, чи перепашуть цю ділянку наступного року чи ні.
Попри це вони обожнюють жити в селі. Серед природи їм дуже спокійно. Нині в планах — абсолютна автоматизація усіх процесів. Мріють найняти відповідальних людей і поїхати у відпустку.
— Молодь не хоче цим займатися, і я можу їх зрозуміти. Ти постійно прив'язаний і не можеш кудись поїхати, відпочити чи просто взяти вихідний. Але ж виходиш о п'ятій ранку, бачиш своїх тварин і розумієш, що в місті воно якось не те. В селі я морально відпочиваю.
— А мені найбільше подобається те, що бачу, як ростуть тварини, як у нас щось виходить. В місті мені скучно, село на місто вже не проміняю, — додає Влад.
Поки ми спілкуємося з Владиславом — моя колега намагається сфотографувати подружжя:
— Яка красива молода пара!
— Зморена, але нескорена! — підхоплює Марина.
Фото/відео: Олександри Федоренко та з особистого архіву героїв матеріалу
