В Чернігові попрощалися з бойовою медикинею 3-ї штурмової та головною зберігачкою фондів Обласного художнього музею
Повідомлення про загибель молодшого сержанта Марини Гриценко з позивним Мері на фронті – наче грім серед ясного неба. Тільки нещодавно, у травні цього року, вона отримала орден «За мужність» ІІІ ступеня. Нагороду за самовіддане виконання військового обов’язку, захист державного суверенітету та територіальної цілісності України, за сотні чи навіть тисячі врятованих життів бойовий медикині вручив особисто Президент Володимир Зеленський. А 7 серпня цього року повідомлення про її загибель на своїй сторінці розмістили чернігівські пластуни. Марині було всього 39. У неї залишилися 15-річна донька, батьки та наречений... Якою ж вона була? Що спонукало її стати на захист рідної землі та Незалежності України?
Говоримо про це зі Світланою Демченко, котра тривалий час працювала з Мариною в Художньому музеї, та Галиною Шевченко, котра була її посестрою в «Пласті». Хочемо розказати всім, хто не був близько знайомий з Мариною Гриценко, якою була Мері, якою її знають і завжди пам’ятатимуть.
Марина Гриценко під час служби у ЗСУ
Марина Гриценко (її дівоче прізвище – Ковтун) народилася 26 травня 1986 р. у Ріпках. Її батьки – вже пенсіонери, мама працювала медсестрою, а батько – лікарем-хірургом. Марина закінчила Ріпкинську загальноосвітню школу № 2. Вищу освіту здобула на історичному факультеті Національного університету «Чернігівський колегіум» ім. Т.Г. Шевченка. З 2008 року працювала науковим, а потім — старшим науковим співробітником Чернігівського обласного художнього музею ім. Григорія Ґалаґана, за півроку перед вторгненням призначена на посаду головного зберігача фондів музею. З початком наступу російських військ на Чернігівщину вона з донькою перебралася жити до музею, щоби зберегти експонати. Про це після деблокади Чернігова розповідали різні медіа, а колеги захоплювалися її відданістю справі.
За її життя боролися 5 годин
Галина Шевченко
З лютого 2023 р. Марина служила в ЗСУ, спочатку – стрільцем-санітаром. Причому взяли її не одразу. Вона багато разів ходила у військкомат, у ТЦК, наполягала, добивалася, врешті-решт під час передачі пластунами віфлеємського вогню напряму звернулася до генерал-майора, тодішнього командувача ОК «Північ» Віктора Ніколюка, котрий був присутній на церемонії в храмі. Як бойовий медик брала участь у боях за Харківщину. Про це розповідає її близька подруга Галина Шевченко.
Ще одна важлива красномовна сторінка біографії Марини Гриценко – участь у «Пласті». Вона приєдналася до цієї патріотичної організації в 2021 році та стала писарем станиці Чернігів. Брала участь у багатьох заходах, була виховницею табору «Експедиція-2022», що пройшов на Буковині для дітей, постраждалих від війни. 5 жовтня 2022 року доєдналася до куреня УПС «Степові відьми». Пластову присягу склала у жовтні 2023-го під час вишколу «Попіл Батурина».
5 жовтня 2022 року Марина доєдналася до куреня УПС «Степові відьми». Пластову присягу склала у жовтні 2023-го під час вишколу «Попіл Батурина».
Про загибель Марини Гриценко рідним повідомили 7 серпня 2025 р. Згодом від побратимів і її нареченого стало відомо, що вона загинула 6 серпня біля нп. Новоєгорівка Сватівського району Луганської області під час виконання бойового завдання. Бригада Марини тримала останній шматок Луганської області. Марина разом з двома побратимами пішла перевірити антидронові сітки. Над ними пролітав дуже тихий дрон, якого вони не почули й не помітили…
«Двоє побратимів загинули одразу, а вона отримала численні ушкодження, вся ліва сторона тіла посічена осколками, - розповідає Галина Шевченко. - За її життя майже 5 годин боролися. Її довезли на стабілізаційний пункт, переливали кров. Вона померла вночі від втрати крові. В неї було важке поранення – у верхню частину бедра, куди не накладеш турнікет. Її намагалися врятувати, але ворожі дрони тривалий час не давали під’їхати машині, яка її потім забрала».
Прощання з Мері відбулося в храмі Св. Катерини в Чернігові, а поховання її праху після кремації (такою була її воля) на кладовищі в Ялівщині – 14 серпня. На церемонії в храмі були присутні її рідні, наречений, колеги з Художнього музею, побратими з 3-ї штурмової, перший командир, пластуни – маленькі й дорослі. Коли траурна церемонія рухалася Алеєю Героїв, молоді люди запалили фаєри (це також було бажання чернігівки). Про поховання в Ялівщині, яке відбулося за кілька днів, знало тільки найближче коло…
Про відданість музейній справі
Світлана Демченко
– Я працюю в Художньому музеї 2006-го, а Марина прийшла в квітні 2008 р, але ми зустрілися пізніше, бо на той момент я була в декреті, а коли вийшла, в декретну відпуску пішла вже Марина, - розповідає Світлана Демченко, колежанка Марини Гриценко з Художнього музею. - Вона доволі тривалий час працювала на посаді завідувачки сектора декоративно-ужиткового мистецтва, багато працювала з майстрами, художниками, робила виставки Ольги Костюченко, Івана Просяника. Запросила майстра дереворізьблення з Сосниці, якому вже за 70, і дуже тішилася, що привезла Анатолія Семенцова в Чернігів.
Всі її зацікавлення були пов'язані з українським мистецтвом, традиціями, віруваннями. Виставки, які відображають діяльність у цьому напрямі: "Свята і будні українського народу", "Вишивка як етнокультурний код української нації", проєкт, присвячений лялькам-мотанкам.
Проводила творчі майстеркласи. На сторінці музею у ФБ зберігається запис одного, де видно її руки та чути голос, і вона показує, як робити квітки пам’яті – маки до Дня пам’яті та примирення. А коли в Україні встановили День пам’яті загиблих воїнів - 29 серпня (у зв’язку з Іловайським котлом) – Марина запропонували зробили квіти-соняхи. Пізніше вона ініціювала та розробила відповідний майстерклас. Можливо, це навіть її квітка (пані Світлана дістає з шухлядки й показує квітку, виготовлену руками Марини. – Авт.). Я її вдягну обов’язково.
В 2019-му її перевели на посаду старшого наукового співробітника відділу науково-освітньої роботи, а в червні 2021-го року призначили головною зберігачкою фондів Художнього музею. Фактично вона взяла на себе цю важку ношу перед повномасштабним вторгненням.
– Чи це правда, що вона тут, у музеї, провела всю облогу Чернігова?
– Так, це правда. Вона оберігала наші фонди, її до цього спонукав обов’язок головного зберігача. Вона відчувала цю відповідальність. Власне, вона стала на захист колекції й добросовісно виконала свій обов’язок. Вона тут і жила з донькою – у кімнаті, де наші прибиральниці їдять. Це підвальне приміщення. Вона вважала, що там безпечніше. У нас постійно змінювався охоронець, постійно приходили також наш столяр і електрик. Решта співробітників – за необхідністю. Коли був такий пік напруги – перед підривом мосту – той період пережити було дуже складно. Ми тоді багато чого не знали, не розуміли, не могли оцінити ситуацію.
З 2008 року працювала науковим, а потім — старшим науковим співробітником Чернігівського обласного художнього музею ім. Григорія Ґалаґана, за пів року перед вторгненням призначена на посаду головного зберігача фондів музею.
Під час відкриття музейного проекту, присвяченого лялькам-мотанкам, в обласному Художньому музеї ім. Григорія Галагана.
Не визнавала нічиєї влади над собою
– Ви були подругами?
– Я не знаю, чи можу вважати себе її подругою, адже ми не проводили дозвілля разом. Але наразі я вважаю так: навіть знати її було честю. Ми працювали в одному відділі, багато чого робили разом, були у відрядженнях. Як колежанки ми добре спілкувалися. Можу сказати, що Марина мала про все свою думку. Вона сперечалася, не боялася відстоювати свою думку, причому не пасувала ні перед ким. Примусити щось її робити, що вона не хотіла, було нереально, тому все, що вона робила – було з її доброї волі.
Колись ми були разом у відрядженні в іншому місті, зайшли до музею втомлені, нас запросили в кабінет до директора, ми трохи зачекали. А коли він зайшов, я встала – непевно, з поваги, а Марина залишилася сидіти. Співробітники на неї дивилися так здивовано. Вона була такою, була прямолінійна. Не водила пересуди за спиною. Говорила прямо. Вона була чесна, відверта, доволі різка. І не всім це подобалося. Не визнавала нічиєї влади над собою.
До слова, майже вся робота з військовими в нашому музеї була на ній, це вона організовувала виставки, запрошувала їх на зустрічі. Варто згадати, зокрема, організацію фотовиставки, присвяченої Павлопіль-Широкинськійнаступальній операції легендарного підрозділу «Азов». Ще були статті, наприклад, «Образ козака в українському образотворчому мистецтві». Вона проводила лекції для пластунів, а спільно ми проводили захід до Дня захисника.
Всі наші співробітники відзначають, що вона завжди відгукувалася на прохання, намагалася долучитися до всього, що відбувалося в музеї. Треба розвісити виставку? Я зроблю! Треба допомогти? Я зараз підійду! Коли щось у когось траплялося, вона завжди пропонувала допомогу. І дуже любила ділитися. На нашу смішну зарплату купувала та дарувала колегам на свята якісь сувеніри…
Біля музею після майстеркласу з виготовлення квітки пам’яті – соняха – на честь українських воїнів. Це була ідея та розробка Марини Гриценко.
Донечку дуже любила й балувала
– Про донечку Марини Юлю ми знали багато, знали, що вона її дуже любить, присвячує багато часу, балує, купує все, що завгодно. Не завжди в неї були на це ресурси, але вона знаходила можливості, - продовжує згадувати Світлана Демченко. - Вона їй багато читала, багато купувала книжок.
Згадую таку історію… Всі знають, що Марина любила вдягати одяг чорного кольору і вже цим візуально відрізнялася. Тривалий час у неї було червоне волосся – так вона його фарбувала. Вона розповідала історію, як одного разу її викликали в дитячий садок, викликала психолог, бо вважала, що у дитини, можливо, якісь психологічні проблеми. Коли діти малювали мам, Юля намалювала її фігуру повністю чорною з яскравим волоссям. До слова, в дівчини були здібності і до малювання, а ще вона закінчила музичну школу. Так от, Марина сміялася, коли розповідала цю історію, бо коли психолог її побачила, то зрозуміла, що малюнок відповідає дійсності.
А ще мені згадується такий зворушливий момент: коли Марина пішла служити в Збройні Сили, одна з пластунок розмістила допис, позначивши Марину. Це був малюнок, на якому Юля намалювала маму Марину зі зброєю в руках у вигляді янгола – і це було дуже схоже. В неї позаду були крила, такі ж веснянки на обличчі. Намалювала такою, якою її бачила. Доньці було років 13 років, і цей малюнок розмістили на сторінці ІІІ-ї штурмової, коли Марину нагороджували орденом «За мужність». А в інстаграмі вже після загибелі Марини я побачила відео, де вона розповідає, що вона – Мері, і що вона - не жінка, а боєць. Це відео набрало понад 200 тисяч переглядів…
Про мотивацію до служби
– Пані Світлано, а що мотивувало Марину піти в армію? Ви це обговорювали?
– Все, що я знаю, – вона давно хотіла в Збройні Сили, але її не брали. Вона ходила військкомат, казала, що в неї є права водія, що вона пройшла курси надання домедичної допомоги. Мене це тоді дуже вразило! Вона ж така тендітна, і в неї був не найкращий стан здоров’я. Питала в неї: як ти фізично витримаєш? Ти потрібна тут! І вона тоді мені відповіла: «Я не можу сидіти тут, поки вся свідома Україна в боротьбі!» В цьому була вся Марина. Вона була просякнута національними ідеями, вона завжди була особливою. Я тоді, якщо чесно, не вірила, що її можуть взяти за станом здоров’я. Але за рік приблизно, в лютому 23-го року, вона таки пішла.
– Пані Галино, а знали про її наміри? Як гадаєте, що її мотивувало?
– Ми говорили про це ще до початку повномасштабного вторгнення. Вона дуже переймалася, що не була активною учасницею Майдану, а в неї було загострене почуття справедливості. Вона чомусь вважала, що я важливіша за неї тільки тому, що була на Майдані в 2014-му. Я намагалася пояснити, що це не так, що вона робить багато важливих речей тут. Коли кацапи відійшли від Чернігова, вона почала шукати всі можливі шляхи, щоб потрапити до війська. Я навіть не порахую, скільки разів їй відмовляли. Вона, може, одна з перших у Чернігові стала на облік військовозобов’язаних після того, як вийшов отой наказ, що жінки теж можуть стати на облік за бажанням.
– Ви її не відмовляли?
– Не відмовляла, бо я теж хотіла! Ми в цій ситуації ніби помінялися місцями: я опинилася на її місці в часи Майдану, хоча, звісно, не можна порівнювати Майдан і війну, але тоді в неї була 4-х річна донька, а на початку повномасштабки – в мене. Вона вважала це своїм обов’язком. Я чудово розумію, чому вона так зробила.
Про діяльність у «Пласті»
– Пані Галино, а як ви познайомилися з Мариною?
– Марина - моя найкраща подруга в Чернігові, ми постійно тримали з нею зв'язок, - розповідає Галина Шевченко. Пані Галина працює бібліотекаркою й очолює осередок «Пласту» в Чернігові. – Ми познайомилися в «Пласті». Я родом з Чернівців, у «Пласті» з 2010-го, а в Чернігові проживаю з 2014-го. На Майдані познайомилася зі своїм на цей момент уже колишнім чоловіком, поїхала з ним у Чернігів. «Пласту» в Чернігові не було, точніше, він існував на папері. В 2019-му зі мною вийшла на зв'язок представниця, яка відповідала за розвиток «Пласту» в регіоні, ми запланували вишкіл для зацікавлених осіб, аби відновлювати тут діяльність осередку.
А в 2021-му до гуртка пластунів прийшла Юля – донька Марини. З Мариною ми познайомилися у вересні. У нас є така урочиста церемонія – відкриття пластового року, і я приймала Юлю в «Пласт». І ми тоді якось одразу з Мариною зійшлися. Вона теж приєдналася до «Пласту» досить швидко, бо «Пласт» - для всіх. Марина майже одразу стала писарем - це щось на зразок секретаря, це той, хто веде документацію. Є станичний – ніби як директор, і це моя посада в «Пласті» в Чернігові, але папери – абсолютно не моє. Зате в Марини це добре виходило.
– Як гадаєте, що вас об’єднало?
– Мені складно відповісти, бо в нас з Мариною, напевно, було більше спільного, ніж різного. Це патріотичні погляди в тому числі. Я була активною учасницею Майдану, а вона страждала від того, що не була, бо її доньці на той момент було всього 4 роки. Тоді вона не могла їздити в Київ, але тут ходила на всі мітинги. У неї був невдалий шлюб за плечима, і я тоді була після розлучення. Я любила гори, мандри, вона - теж.
Мені ніколи не було з нею складно. Вона зажди була для мене шаленою підтримкою. Я займалася з дітками 6-11 років. У «Пласті» нема вчителя, якщо це новачки, це називається рій, тобто група близько 10 дітей. У них є сестричка чи братчик – як наставник, щоб були максимально дружні взаємини. Я була в рої «Соколи» сестричкою, а Марина – підсестричкою, тобто помічницею. І ми готувалися, що вона перейме в мене цей рій, тобто стане сестричкою, а я наберу гурток старших дівчат.
Планували весілля та свято для друзів після війни
– А ви знали про те, що у Марини є наречений?
– Гадаю, про це ніхто не знав. Марина планувала, що в серпні цього року їм дадуть спільну відпустку, і вони приїдуть разом, познайомляться з батьками. Цього чоловіка звати Славик, позивний у нього – Дракон, а прізвища я не знаю. Вони були заручені півтора року. Він кілька разів пропонував, щоб вони просто розписалися. Але вона відмовилася, сказала, що хоче сукню та запросити друзів, а під час війни влаштовувати святкування недоречно.
– Як вони познайомилися?
– Вони познайомилися ще до 3-ї штурмової. Коли вона пішла до війська, то була спочатку в 405-й бригаді ТРО. А Славик був, якщо не помиляюся, у 32-й бригаді. Вони стояли десь поруч. І от що нам розповів Славик: та бригада ТРО була на жахливих позиціях, у них не було нічого з озброєння. А 32-га – одразу за ними. І під час наступу кацапів підрозділ Марини залишив позиції, бо вони розуміли, що шансів вижити у них – нуль. І вони йшли пішки. А 32-й бригаді командир дав наказ взяти бронетехніку, і вони вирушили на ці позиції. Тоді й зустрілися дорогою. Хлопці з 32-ї кажуть: їдемо туди! хто з нами? І тільки одна Марина розвернулася й сказала: я з вами! А йшло близько двох десятків чоловіків і Марина – маленька, худенька, з наплічником, який більший за неї. Вона боялася, що ці хлопці можуть загинути від поранень, а вона би їх врятувала. Якщо зараз відкрити її телефон – там купа повідомлень: дякую за врятоване життя! І загинула вона як вогнеметник, а не як стрілець-санітар. На цій посаді вона була два місяці.
Донька добре вихована мамою
– З ким живе донька Марини? Як вона нині тримається?
– Мені здається, що Юля досить добре тримається. Цей рік вона жила в мене, і, гадаю, повірила в те, що є люди, які її люблять, яким вона не байдужа. Цього року вона закінчила школу, вступила до медколеджу, гарно пройшла співбесіду.
– Галино, а як сталося, що донька Марини живе з вами?
– Це тема дуже делікатна, і мені би не хотілося в неї заглиблюватися. Марина давно розлучена, у дитини є дідусі й бабусі. На мій погляд, вони не знайшли спільної мови з Юлею. Вона має пірсинг, вдягається та виглядає, як панк. Але це підліток, їй 15 років! Дитина свідома, гарно вихована мамою. Вона закінчила музичну школу, її не цікавить ні алкоголь, ні тютюн.
Коли стало зрозуміло, що про дитину не можуть піклуватися її рідні, ми домовилися, що Юля житиме у мене. Марина ж - у війську, вона собі не належить, не може повернутися за своїм бажанням. А Юлі треба було навчатися, в неї був випускний клас попереду, і щодня їздити з Ріпок – не варіант. Гадаю, рідні дідусі й бабусі вважають Юлю складним підлітком. Як на мене, вона просто звичайний підліток. На цей момент я займаюся тим, щоб оформити опіку, мені допомагають юристи центру надання вторинної правової допомоги. Це складно, адже у дівчинки є рідний батько. Та я сподіваюся, що інтереси та побажання дитини будуть у цій справі вирішальними.
«Її смерть — як згасле світло, як знищена картина»
От як відреагували на цю трагедію чернігівці, знайомі та незнайомі з Мариною.
Сергій Лаєвський, історик:
«Марина Гриценко…загинула
Молода тендітна дівчинка з неймовірною Силою Волі. У березні 2022 року на її плечі фактично кинули дуже важку ношу – Обласний художній музей ім. Григорія Галагана. І вона витримала.
Кожного дня, інколи по декілька разів, я пропонував їй нашу допомогу.Посміхалася, дякувала і відмовлялася. Я сама… сама… сама…
Сама обрала свій шлях через улюблений «Пласт» до 3-ї окремої штурмової бригади. Молодший сержант, бойова медикиня.
В епіграфі її сторінки на фб слова Олександра Довженка «Двоє дивляться вниз. Один бачить калюжу, другий – зорі. Що кому».
Марина тепер значно ближче до своїх улюблених зірок…
ПАМ’ЯТАЙМО!»
Віталій Гольцов, театральний режисер:
«Знаєте, я й досі не можу збагнути, чому загибель бойової медикині Марини (Мері) Гриценко так мене вразила. Ми ж не були особливо знайомими — просто кидали одне одному коротке "привіт». Вона — мистецтвознавиця з Художнього музею, я — людина з театрального світу. Але світ, що я бачив в її очах, в її усмішці, був для мене справжнім. Це був світ, де краса і романтика були не порожніми словами, а життєвою силою.
Коли я дізнався, що вона загинула, я подумав про інших. Про тих, кого я знав, про тих, кого не знав. І, як не дивно з гуманістичного погляду, смерть знаних чужих митців не так мене хвилює, як загибель Мері. Її смерть — це як згасле світло, як знищена картина. Вона була мамою, вона була романтиком, що вірила в красу. Її остання публікація — японський сюжет, де дівчинка тягнеться до зірок, — стала для мене символом. Символом того, що війна може забрати не лише життя, а й цілі світи. Світи, що мали квітнути, любити й народжувати майбутнє.
І що тепер? Залишилася лише тиша. Гучні похорони скінчилися, а тиша, що огортає її батьків, здається, ніколи не закінчиться. Це біль, який я відчуваю, хоч і не був взагалі її другом. Це біль, який нагадує мені, що війна забирає не лише героїв, але й романтиків, котрі мали жити».
Колеги Марини Гриценко створили петицію про присвоєння нашій хоробрій землячці звання «Герой України». Просимо і вас долучитися та підписати цю петицію! Ця жінка насправді на це заслуговує! І це найменше, що ми всі можемо зробити для вшанування її пам’яті.
Підтримати петицію можна за цим посиланням: https://petition.president.gov.ua/petition/251400
Вічна слава Марині! Честь!
Щирі співчуття – рідним і близьким
Вікторія Сидорова
Фото – з соціальних мереж Марини Гриценко, Галини Шевченко, Сергія Лаєвського, Віталія Гольцова
