Після російського вторгнення на вулицях різних міст України, у тому числі й Чернігова, ми бачимо людей без кінцівок. У когось немає ноги, у когось - руки, хтось взагалі в інвалідному візку. І це реалії країни, в якій вже 11-й рік триває війна. У кожного з них своя історія. Свій біль та травма. Ми поговорили з трьома ветеранами війни, які захищали рідне місто, а зараз потребують сприйняття нових себе суспільством. Про свої поранення, лікування, реабілітацію та головне — що допомагає справитися з проблемами та повернутися до цивільного життя, читайте у нашому матеріалі.
"Батьківство дуже багато чого змінює в голові", — Юрій Василенко, ветеран війни, сержант 3-ї окремої штурмової бригади
Поранило мене 10 жовтня 2023 року у селі Новомихайлівка (Донецька область. — Авт.). Ми тоді потрапили під російський обстріл на позиції "4.2". Це була найгірша на той час позиція. Як тільки ми занесли на неї всі бека (бойові комплекти. – Авт.) сіли на них зверху, як на пороховій бочці, бо ти сидиш на гранатометах, гранатах, і тебе весь час обстрілюють. Коли обстріл затих, нам треба було швидко перейти в іншу точку евакуації. Я був із напарником років 60-65. А там були всі, крім одного, заміновані входи і мій напарник забув, де той вхід. Він назвав голосно пароль від позиції, щоб нас забрали, це почув ворог і почав обстріл.
Я пам’ятаю лише оранжевий спалах і те, як мене відкинуло. Я одразу крикнув, що 300-й та заліз у воронку поруч з позиціями. Наклав собі турнікет, але не зміг закрутити на останній оборот. Вже тоді не було сил. Я так лежав і чув, що наді мною дрон висить. І розумію, що не наш. Думаю: зараз щось скинуть і все… І скільки я лежав - майже годину - мене весь цей час намагались добити. Я лежу і весь час – свист. Поруч - вибух, і мене землею засипало. Чомусь не було зовсім страшно. Просто думав про близьких. Думаю, що треба, мабуть, написати якесь прощальне повідомлення. Потім вирішив: нащо засмучувати рідних, раптом витягнуть мене, і назад телефон сховав.
Так, мене витягнули побратими. Тягнули мене, кущі дряпали обличчя. Тоді нарахували 81 уламків у моєму тілі. Більшість з них досі ще у мені. Майже всі маленькі такі, як крупинки гречки. Найбільший, що з мене дістали, – десь півтора на півтора сантиметра зі стопи. Тоді мене відвезли до стабілізаційного пункту, потім до лікарні у Кураховому.
Понад рік тривало моє лікування після поранення. За цей період я доволі багато часу провів вдома, у рідному Чернігові. Думаю, що одна з речей, яка помʼякшила повернення до цивільного життя, — це час, проведений в лікарні серед інших військових. Не було такого різкого контрасту між окопом та відносно мирним містом. Найчастіше прогулювався в історичній частині міста. Оскільки сильно багато ходити я не можу, ми брали машину і їхали кудись у бік Красної площі, а звідти потроху йшли на Вал. По дорозі обовʼязково заходили в одну з кавʼярень, де я брав мʼятний какао.
Не менш важливим фактором була підтримка родини та друзів. Сімейний перегляд улюблених фільмів і серіалів. Поїздки в інші міста та на природу. Ми їздили до друзів, у них є будиночок в селі недалеко від річки Десна. Я купив підписку для перегляду фільмів і кожного вечора дивився старі фільми — бойовики та комедії 1990-2000-х років. Такі фільми та їх герої викликають ностальгію та повертають спогади про події з дитинства, коли вперше побачив цю картину.
Зараз існує багато ветеранських обʼєднань. У Чернігові це — ветеранська спільнота "Серцевір". Вона дає можливість бути серед однодумців, людей, які пережили схожі ситуації та емоції, і можуть по-справжньому тебе зрозуміти. Допоможуть з адаптацією.
20 березня 2025 року у мене народилась донька Мішель. Я був присутній на родах, підтримував дружину та перерізав пуповину. Поява дитини змінює дуже багато аспектів життя. І навіть, якщо якісь моменти викликають дискомфорт, ти готовий на будь-що заради комфорту цього маленького дива. Так, батьківство дуже багато чого змінює в голові в позитивну сторону. Це неймовірно сильні теплі почуття до дитини та дружини, які допомагають знову полюбити своє життя. Мотивують ставати краще, покращувати свій моральний та фізичний стан, щоб дати дитині гарне майбутнє.
Наразі (станом на 11 серпня 2025 року. — Авт.) я проходжу чергову реабілітацію в центрі Recovery у Чернігові. Мені прооперували ногу. А поки я на лікарняному, маю змогу більше часу проводити з сім'єю.
"Життя продовжується, і не треба той алкоголь!" — Юрій Вєткін, ветеран війни
Поранення я отримав 5 березня 2022 року між Бобровицею та Новоселівкою. Потім, коли росіяни пішли на нас біля Лижної бази та з Яцево, ми їх трошки розсіяли. Тоді ми стояли разом з механізованим батальйоном 1-ї окремої танкової Сіверської бригади.
Наша тероборона називалась БУР – Бобровицький "укріпрайон". Коли росіяни розсіялись, треба було зробити зачистку. Я був серед добровольців, хто пішов. Нашу групу накрили мінами. І там я одразу втратив ногу. Вона була поруч зі мною, хлопці наклали джгут і відправили мене у наш військовий госпіталь. Там мені зробили операцію, але ногу врятувати не вдалося.
Але потім мене треба було переправляти, бо я був у дуже важкому стані. Також була загроза прориву росіян у місто, а я служив в АТО, мені не можна було залишатися. Поки ми готувались до евакуації — пошкодили міст через Десну (вночі 23 березня російські війська скинули авіабомби на автомобільний міст. — Авт.). Тож мене перетягнули на човні на базу у селі Піски, і ми поїхали до Києва. Потім — Польща, і кінцева точка — Німеччина, Мюнхен.
Березень, 2022 рік
Щодо моєї реабілітації, то можна багато розповідати. Це — психологічна, моральна, фізична реабілітація. Коли я став на протез, було дуже важко. Фантомні болі я майже не відчував, бо судинний хірург мені ще раніше сказав, що не треба нехтувати знеболювальним. Вони залишились трошки, коли погода змінюється, але у мене в порівнянні з хлопцями — просто клас, я їх навіть не відчуваю. І я був на спілкуванні з лікарем постійно, показував, як там все зростається.
Німці взагалі такого не бачили, коли я приїхав. Це був березень - початок квітня 2022-го. Медичні сестри плакали, як побачили мене. Поки я був у Мюнхені, нічого не знав взагалі про ампутацію, про реабілітацію і про відірвані кінцівки. І мені дуже допомогла Антоніна Кумка з її сайтом Protez Hub (засновниця і президентка Protez Hub. — Авт.).
Цивільний хірург Роман Володимирович. Саме він робив Юрію ампутацію у 5 березня 2022 року у Чернігівському військовому госпіталі
А потім я почав дивитись на наших хлопців: на Женю Смагу, Влада Шатіла (15 жовтня 2023 року ветерани з Чернігова Євген Смага і Владислав Шатіло у складі збірної України встановили світовий рекорд зі стронгмену під час міжнародного спортивного фестивалю Арнольда Шварценеггера Arnold Classic Europe. Рекордсмени перемістили вантажівки на 20 метрів за 30,6 секунди. — Авт.). Подумав: хлопці займаються спортом, треба і мені якось. Коли повернувся в Чернігів, став на протез, почав потихеньку додавати фізичні навантаження, що і всім раджу. Потім були і змагання. На "Іграх Нескорених" була команда з Чернігова.
До повномасштабної війни я займався бігом. Майже кожного дня - по 3-5 кілометрів, раз на тиждень — 10 кілометрів. Це після 2015 року, після того, як я потрапив в десантно-штурмові війська, ми у Слов'янську бігали навколо озер, і мені треба було показувати приклад. З того часу і бігаю. Тому долучився до ампфутболу. Це, знаєте, дуже мені нагадує ті пробіжки, які я робив кожного дня. Тому що зараз я не можу бігати, у мене немає коліна. А для того, щоб зробити протез для бігунів… має бути дуже специфічний протез. А тут на милицях я відчуваю, що можу бігати. Я зняв ці протези, і на милицях можу дуже швидко пересуватись. І це точно таке відчуття, коли ти пробіг, наприклад, свої п'ять кілометрів, і у тебе такий кайф! А тут ще гра, азарт. А ще мені потрібно, щоб ми відновили нашу дворову команду, яку зруйнувала війна. І я запропонував хлопцям її відновити, хоча би на милицях. Ми ж відігнали ворога від міста, чому ми не можемо зробити нашу команду знову?
Ще мені допомагає сцена. Мені це було нескладно, тому що я звик до неї. У мене завжди була велика авдиторія, і коли я служив у батальйоні, виступав дуже багато. І я подумав, що це буде цікаво і хлопцям. Тобто, якщо вони подивляться, що є людина, яка виходить на сцену на протезі, не соромиться, бо є психологічний момент – сором, а раптом хтось захоче також на сцену? І я завжди казав: коли ми виходимо на вулицю, це те ж саме, що ти виходиш на сцену, чого соромитись? На нас завжди дивляться - або на сцені, або на вулиці.
До мене на "Іграх Нескорених" у Ніжині підійшла дівчина і казала, що її батько після поранення вживає алкоголь. А поранення таке ж, як у мене. Я для цього і виступаю, щоб інші дивилися і брали приклад, що життя продовжується, і не треба той алкоголь.
Потім мені запропонували військові драматурги взяти участь у конкурсі драматургів Максима Курочкіна, Наталки Ворожбит. Я їздив у Київ два рази на тиждень займатися драматургією і потім написав декілька п'єс, які там були поставлені на фестивалі. Навіть деякі з них виграли на конкурсах.
І я подумав: чому би не створити серед хлопців у Чернігові такий же театр ветеранів? У нас дуже багата історія аматорських театрів, вони завжди були. З цією ідеєю прийшов у простір для ветеранів "Серцевір", і грали ми саме мою "Госпітальну рапсодію". Це — документальна драма про період, коли я лежав у госпіталі, у палаті важкопоранених.
Які у мене емоції, коли я граю? Ти просто граєш якусь іншу людину. Звичайно, є щось своє, але ж у мене трошки інше, бо я давно на сцені, а от у хлопців, які перший раз, то вони реально плачуть на сцені. Спочатку за кулісами, перед виставою мандражують. Кажуть, що для них це — як штурмувати посадки. І от чому це має терапевтичне значення. Війна — як наркотик, людині потрібний цей адреналін. А на сцені немає загрози життю, але адреналін присутній. Я хлопців завжди заряджаю і кажу: дивіться, ми виходимо на сцену, і ніхто не вмирає. Ми просто граємо, нічого не трапиться, якщо ти забудеш текст абощо. Не може нічого трапитись страшнішого, ніж смерть. А допомагає репетиція, відчуття, що ви граєте, їздите виступати. Я дуже задоволений, коли хлопці грають, це мені дуже допомагає.
Ще я дуже багато пишу. Усім раджу писати, тому що це терапія своєрідна. Я раджу, по-перше, стати на ноги, відновити своє фізичне здоров'я, а для цього обов'язково - спорт. По-друге, після спорту робити свій бізнес, або десь працювати, або займатись творчістю, яка теж допомагає. Якщо я зараз не можу того ворога вбити, я можу його вбити у якійсь повісті, п'єсі, і я його вбиваю. Це для мене терапія. А люди, які грають, теж перероджуються. І зараз у мене хлопці починають самі писати п'єси.
А ще я порадив би розширювати свої культурні можливості й взагалі дуже багато всього дивитися. Є такий приклад у Житомирі. Мені хочеться хлопців з ампутаціями возити в інші країни. Подорожі розширюють світогляд. Ти не так відчуваєш біль, як ти ходиш на протезі. І ти дивишся на всю ту красоту і забуваєш навіть, що ти на протезі. Я сам через це проходив, коли був на реабілітації й багато їздив. Мені треба було відчути, як воно - жити по-іншому.
"Спочатку було важко — психологічно більше", — Дмитро Бондар, ветеран війни
Мені 28 років. У ЗСУ я пішов служити у 19 років. Спочатку служив в Одесі на флоті — 28-й дивізіон пошуково-рятувальних сил. Потім до кінця контракту два роки служив у морській піхоті — 1-й окремий батальйон. Був в АТО неподалік Донецька, Маріуполі. Після цього повернувся до Чернігова, був цивільним. В 2022-му, коли почалася повномасштабна війна, пішов до ТЦК та залишився служити в Чернігові в роті охорони.
Поранення отримав 23 березня 2022 року на пішохідному мосту. У той момент прилетів "Град". Мене поранило в ногу. Тиждень з пораненням був у Чернігові, тому що не могли мене вивезти до Києва. До столиці привезли вже після деокупації Чернігівщини (3 квітня 2022 року. — Авт.). Там мені одразу сказали, що не зможуть врятувати ногу, потрібно буде відрізати. У Києві лікувався, поки все загоїлось та зняли шви.
На реабілітацію поїхав до Вінниці. Вже там почав потихеньку займатися в спортивному залі, більше рухатися. Там же отримав пропозицію на протезування у Вінницькому державному центрі реабілітації та протезування. У Чернігові познайомився з протезистом, щоб не їздити до Вінниці. І тут вже почав протезуватися.
Спочатку було важко — психологічно більше, бо завжди люди дивилися. Витримати це та самому вийти на вулицю. Я почав багато розмовляти з людьми, мені це подобається. Через комунікацію вийшов з цього поганого настрою. Мені потрібно було з ними розмовляти, щоб якось йти далі. Я міг просто на вулиці підійти до людини, познайомитися й запропонувати поговорити. Наприклад: "Мене звати Дмитро. Не хочете випити кави?" Чи коли сидів у кафе, їв, помахав комусь, і ми вже заговорили. Реакція у людей була різна, звісно.
Взагалі реабілітація тривала до десяти місяців. За цей час я розмовляв з двома психологами. Перший психолог у Києві сказав, що зі мною все нормально. Другий психолог — жінка. Ми позаймалися трохи, і вона також сказала, що зі мною все добре. Просто на той момент я ще не розумів, наскільки це все психологічно важко. Це я вже усвідомив, коли потрапив додому після реабілітації.
Потрібно якось працювати, а ти без ноги. Десь, можливо, боїшся, десь комусь не те скажеш. І тому я перший рік взагалі не працював, навіть не намагався шукати роботу. Якщо чесно, я багато вживав алкоголю і нічого не робив. Просто сидів вдома, виходив на вулицю. Гадав, що це мені допоможе заспокоїтися та розв'язати свої проблеми, але ставало тільки гірше. Тоді згадав слова ветеранів, з якими познайомився у лікарні у Києві, що треба повертатися до нормального життя, а для цього обовʼязково кинути палити, пити, треба займатися спортом і знайти роботу. Це обовʼязково! А ті ветерани були — хто без ніг, хто без ніг і рук. А я тільки без однієї ноги.
І я почав рухатися, почав шукати роботу, сходив на ветеранські збори, почав займатися спортом. Перша робота була — робили шеврони. Я пропрацював пів року, все подобалося, але не влаштовувала заробітна плата. Зараз працюю в сімейному бізнесі, продаю пам'ятники. Граю в ампфутбол з Юрієм Вєткіним та ходжу до спортзали.
Коли я пішов служити у ЗСУ, мені було 19 років, у мене вже була дівчина три роки. Ми одружилися, коли я був у Миколаєві в морській піхоті. У мене є донька в першому шлюбі. Але у 2022-му, коли мені зробили операцію, ми з дружиною розійшлися. Після реабілітації я приїхав у Чернігів, познайомився зі своєю нинішньою дружиною, вона народила хлопчика. Це і додає мені сили та надихає жити далі.
