Для українців Бахмут став символом національного спротиву. Місто-фортеця трималося під навалою російської орди майже 10 місяців. Навіть після того, як наші війська змушені були відступити, бої навколо Бахмута не стихали.
Битва за Бахмут стала однією з найзапекліших у російсько-українській війні. Місто зазнало значних руйнувань, десятки тисяч бахмутян вимушені були покинути рідний край. Серед них – культурна діячка Анна Голубцова, яка вже два роки мешкає у Чернігові. Історія Анни – важлива сторінка у літописі цієї війни і приклад того, як людина, що втратила рідну домівку, не втратила сили духу та наснаги робити цей недосконалий світ кращим у доступний їй спосіб.
«Залишатися в Бахмуті до останнього було нашим свідомим вибором»
Під час роботи в гуманітарному штабі в Бахмуті
- Пані Анно, як довго ваша родина пробула у Бахмуті після початку повномасштабного вторгнення?
- Ми протрималися рік. Лишатися у прифронтових містах важко, але для моєї родини важче було зважитися виїхати. Перед повномасштабним вторгненням тяжко захворіла й злягла мама. Весь березень я ходила по аптеках, шукала ліки. Але все було марно. 8 квітня 2022 року вона пішла в засвіти.
Я переживала це дуже болісно. Врятувала робота. Працівники культури тоді допомагали ВПО, що прибували до Бахмутської громади. Коли приїхав евакуаційний автобус з Попасної, я побачила стареньких бабусь, яких на покривалах виносили з того автобусу. У них у підвалах під час обстрілів ставалися інфаркти, інсульти… І це горе затулило собою моє горе втрати. Почала допомагати іншим і знову відчула, що живу. Принесла речі мами тим евакуйованим жіночкам, бо в них зовсім нічого не було, й стало трохи легше.
Потім росіяни почали сильно обстрілювати місто. А у нас якесь безстрашшя було: так, горить мікрорайон на околиці, але до нас поки не добивають, зв’язок є, нащо виїжджати? У травні прилетіло прямо під вікна мого будинку. Я була вдома, але відбулася переляком. Телефоную старшому брату, кажу: «У мене прильот, я ціла, але ти сюди не їдь, ще стріляють»
Під час роботи в гуманітарному штабі в Бахмуті
Далі почалися відключення: світло, газ. Люди складали пічки на вулиці, з багатоповерхівок переїжджали до знайомих або родичів у приватний сектор. По мірі того, як наближалась лінія фронту, бахмутяни помалу переміщувалися вглиб міста, подалі від неї. Але не виїжджали, бо завдяки злагодженій роботі міської адміністрації, гуманітарної катастрофи у Бахмуті не сталося. Люди отримували гуманітарну допомогу, базові продукти, воду. Ми з родиною переїхали до будинку незнайомих людей, просто за домовленістю: вбиральня надворі, пічне опалення… Щоб розжитися дровами, їздили на місця прильотів і збирали хмиз та гілки на розпал. Намагалися налагодити життя: вірили, що Бахмут втримають.
Дуже яскраво пам'ятаю останній Новий рік у Бахмуті, 2023-й. Я взяла прикольні речі на гуманітарці і пішла по сусідах, понесла всім подарунки. Потім ми зібралися о 18-й на подвір'ї, де росла блакитна ялинка. Ліхтариками, гірляндами на батарейках прикрасили її, потім пили безалкогольне шампанське, бо справжнє не вдалося знайти. У нас були і Баба Яга, і Дід Мороз… Створювали атмосферу свята, як могли. Пам'ятаю, вийшли з племінником на ганок, подивитися на місто, а воно палає… Ні на секунду не зупинялися обстріли. Ти дивишся, а місто все у полум’ї.
- Чому все ж залишалися? Не було можливості евакуюватися?
- Ми були попереджені про евакуацію, залишатися у Бахмуті до останнього було нашим свідомим вибором. Від родини мого брата чимало залежало. У нього був бусик, яким Слава розвозив гуманітарку на церкви. А ще ми іноді виривалися в сусідню Костянтинівку на закупи. Коли їхали, скуповували необхідне не лише для себе, а й для інших. Коли відключали воду, їздили туди, де у людей є насоси, скважини, качали воду, везли по вулиці, розливали сусідам. Тож розуміли, що якщо виїдемо, люди залишаться без допомоги.
Це тривало доти, доки смерть буквально не почала дивитися нам у очі. Спочатку прилетіло в дім мого коханого. Його мати на той момент була надворі, а він сидів у коридорі, і якраз у коридор вдарило. Дякувати Богу, Владик лишився живий, але зазнав серйозних поранень. Пальці на одній нозі довелося ампутувати, на другій потрощило кістки ступні… Після повернення з лікарні, вони з мамою стали жити у нас.
7 лютого у Владика був День народження. Я робила йому перев'язку, аж раптом залітає до хати моя сусідка й кричить: «У твоїх будинок горить!» Я схопилася на ноги й як була, розхристана, вибігла на мороз. Підбігаю й бачу: люди стоять з порожніми відрами й дивляться на пожежу. Мого брата в Бахмуті добре знали й любили, тож коли в нього сталася біда, всі, хто міг, прийшли на допомогу. Але я побачила закляклий натовп і дофантазувала, що вже нема, кому допомагати… Зомліла й впала, не добігши якихось 20 метрів. Пам'ятаю, як мене підіймали люди, казали: «Аню, вставай, твої живі!»
Родина перебувала в будинку на момент прильоту. Це їх врятувало, бо прилетіло по подвір’ю й господарчій забудові. Надворі був лише брат, котрий вийшов посмажити шашлики до свята (напередодні мені вдалося купити м’ясо й це був мій подарунок коханому). Влучило в газові балони і все почало вибухати. Слава встиг впасти, почувши свист, але йому сильно обпекло руки й частину обличчя. Приїхала швидка, забрали його. А вже наступного дня він повернувся: весь у пухирцях, роздутий від опіків. Не міг залишатися в лікарні, поки всі ми були в небезпеці. Це стало останньою краплею. Ми усвідомили: треба виїжджати, інакше ми всі загинемо.
«Нас було семеро, двоє поранені. А ще три великих і дві маленьких собаки, сім котів та черепаха»
Евакуація до Чернігова
- Чи одразу вдалося евакуюватися?
- Виїзд зайняв 4 дні. Нас було семеро, двоє поранені. А ще три великих і дві маленьких собаки, сім котів та черепаха. Ми мали власних тварин, та ще й підгодовували хвостиків, які до нас прибилися. Тож не змогли кинути їх напризволяще. Виїхати всім за один раз було неможливо. Владика допомогли евакуювати, бо його треба було дуже обережно вивозити. А брат з попеченими роздутими руками кермував сам, хоч як важко йому не було.
Друзі брата з Костянтинівки запропонували нам будинок. Це місто всього за 30 км від Бахмуту, але коли ми туди приїхали, потрапили буквально в інший світ. Газ, світло, зв'язок, цивілізація… Це не вкладалося в голові: у нас щодня люди гинуть, а тут працюють кафе… Дуже люблю апаратну каву, якої у Бахмуті з серпня 22-го року не було, тому в Костянтинівці першим враженням став смак кави.
- Ви вирішили тимчасово осісти там? Не планували вирушати далі?
- Так, бо завжди хочеться залишатися ближче до дому. Ми одразу вийшли працювати. Відкрили Бахмутській осередок, планували осісти, але не склалося. Я на роботі, раптом дзвінок: «У нас поряд прильот». Приїжджаю - а там один будинок згорів, інший розбило… Нам пропонують інший будинок, ми переїжджаємо, два тижні живемо, і вночі знову обстріл. Ми тільки-но замінили скло на автомобілі - і нам знову його розбили. Ніби якийсь рок. А потім наша міська рада переїжджає і наполягає, щоб ми теж виїжджали з Костянтинівки. Я вдячна їм за це зараз. Мені здається, я працювала б там до останнього й хтозна, чи була б жива зараз.
- А як ви опинилися в Чернігові? У вас тут якісь родичі або знайомі?
- До війни брат працював у Чернігові бригадиром на будівництві, а у 2020-му тут оперували маму. Близьких не було, але деякі знайомі залишалися. Тож у квітні 2023-го року ми зважилися переїхати. Мало хто був готовий прийняти велику родину з такою кількістю тварин, але через інтернет знайшовся варіант на Подусівці. З часом переіхали ще раз: друзі друзів нам надали свій будинок в дуже гарному місті поблизу Ялівщини. Щоправда, Владик з мамою відділилися, а потім і я переїхала до них.
«Сцена для мене – це все в житті»
Фото з виступу Анни
- Як почувалися на новому місці?
- Коли приїхали, відчула, як на мої плечі впала страшна втома. Дзвонить керівництво з Києва, кличе виступити на концерті. А я кажу: «Я більше року не співаю. Може, вже розучилася зовсім». Уявляєте, якою я була виснаженою тоді? Бо сцена для мене – це все в житті. Коли мені було п'ять років, не стало батька, і я почала заїкатись дуже сильно. Заняття вокалом допомогли позбутися цієї вади. Більш того, я з дитинства маю надмірну вагу, в школі за таке цькували. Але сцена навчила мене бути впевненою в собі й перетворила мої «недоліки» на особливості.
Ансамбль "Рапсодія" до повномасштабного вторгнення
До повномасштабного вторгнення я була керівником колективу народно-сучасної пісні «Рапсодія» при Бахмутського міському Народному Домі. І там же була керівником дитячої шоу-групи «Лель-Полель». Це було моє життя, моя віддушина. Коли почалась війна, стали виїжджати мої діти. У мене було 15 дітей в основному складі та 10 у підготовчій групі. І коли батьки писали: «Анно Олександрівно, ми тимчасово виїдемо» - я відчувала, ніби втрачаю дітей. Потім і дорослі з «Рапсодії» почали їхати з Бахмута.
- Чи дав вам Чернігів можливість реалізуватися у творчості?
- Коли я трохи відпочила морально, вирішила, що готова продовжити співати. Почала шукати в мережі, що взагалі є в Чернігові, які колективи працюють. І виявилося, що саме з цих країв ансамбль «Сіверяни», за яким я вже давно слідкувала у соцмережах. Згодом так сталося, що я потрапила до проєкту цього колективу – вистави «Чернігівське весілля». Хоч я і естрадниця, але народні пісні та автентика дуже мені імпонують.
Я полюбила людей з цього колективу всім серцем: від бабусь до молодих дівчат. А ще під час роботи над «Чернігівським весіллям» познайомилася з Галиною Петровою (нині керівниця «Центру культури й мистецтв». - Прим.) Саме вона дала нам з невісткою ролі свашок у цьому проєкті. І взагалі знайомство з нею стало чи не найбільшим моїм надбанням у Чернігові, бо це чудова людина й професіонал.
Анна проводийть майстерклас у Чернігові
- Наскільки мені відомо, ви очолюєте місцевий осередок бахмутян. Чи багато з них знайшли нову домівку в Чернігові?
- Зараз у Чернігові 380 бахмутян плюс ще 130 в області. З них 60 - дітки. Справді, нині я – відповідальна особа в культурному осередку підтримки бахмутян «З Бахмутом у серці. Чернігів». Ми базуємося у «Центрі культури й мистецтв» на Самоквасова. Їздити сюди далеченько, але я вже звикла, і мені все дуже подобається. У нас відбуваються культурні заходи, ми проводимо майстеркласи для діток та дорослих. Я періодично їжджу до Києва, ми концертуємо. І нас дуже підтримує міське Управління культури, за що я щиро вдячна.
«Важко жити з усвідомленням, що нічого свого у тебе нема й, може, ніколи не буде»
Анна з коханим
- Пані Анно, за два роки, що ви живете в Чернігові, чи встигли відчути себе «своєю»?
- Так. Мені тут все вже знайоме. Я вже можу навіть підказувати місцевим, як кудись пройти (посміхається). І Галина Іванівна завжди каже «Мої бахмутяни». Це важливо. Мені важливо це чути. Але, якщо чесно, якби я мала змогу, повернулася б додому. Бо як би добре тебе не прийняли, важко жити з усвідомленням, що нічого свого у тебе нема й, може, ніколи не буде Моя родина вся працює, маємо кошти на життя, але відкласти щось не виходить.
Нещодавно вперше за весь час я побачила куточок свого будинку на відео… Будинок навпроти знищено вщент. Все навколо згорівше, розбите. Та якби я мала змогу, приїхала би, хоч якусь свою каструлю знайшла та забрала. Хочеться додому, хочеться на цвинтар сходити, поприбирати могили рідних, якщо ще є, що прибирати. Коли Бахмут повернуть і будуть відбудовувати, я перша поїду, буду допомагати, чим зможу, готова розбирати завали голіруч. Іноді перед сном згадую, як лежала вдома на своєму ліжку. Згадую, як садила город з мамою. Тоді цього терпіти не могла, а зараз би все віддала за таку можливість. У Чернігові ми йдемо купляти абрикоси втридорога, а вдома відрами збирали безкоштовно, бо вони росли буквально скрізь. У Чернігові неможливо у бабці якоїсь на ринку знайти й купити чебрецю. А так хочеться чаю з чебрецем, як у Бахмуті… Ви не подумайте, мені тут дуже добре. Просто сумую за домом.
Ансамбль "Рапсодія" у нинішньому складі
- Можливо, у вас вже з’явилися якісь улюблені місця в Чернігові?
- Ні, але мені подобається, як Чернігів пахне та звучить. Схід України — це промисловий регіон. У нас теж дуже гарна природа, але це степи, засушлива погода, сильні вітри. А тут – неповторний запах свіжості і спів пташок. Всюди зелено, багато дерев, пташкам є, де будувати гнізда. І це неймовірно: прокинутись влітку о 4-й ранку й слухати пташиний спів. У нас такого не було. Якщо мене запитають, що для мене звуки Чернігова, то це будуть пташки.
- А що для вас – звуки Бахмута?
- Звуки Бахмута — це церковні дзвони зранку. Він більш компактний, це така собі чаша, якщо брати географічно-ландшафтну історію. Тому ці церковні дзвони лунають по всьому місту. А ще це крик лебедів, яких у нас було багато. І неповторний аромат троянд влітку. Бахмут пахне трояндами, а Чернігів свіжістю. Бахмут взагалі до війни був рекордсменом України за кількістю троянд в одній локації. Троянди у нас квітли повсюди, на кожному подвір’ї. Місто тонуло в них. Кожна господиня брала участь у конкурсі «Помри, сусіде, від заздрощів, бо у мене троянди кращі!» (сміється).
Родина Анни
Хоча в Чернігові теж дуже зелено й гарно. Я якось йшла через двір на зупинку, а там розцвіла черемха. І цей аромат, ця краса мене просто зачарували. Я стала й стояла як вкопана - насолоджувалася. Взагалі пишаюсь “Зеленбудом” вашим. Вони - величезні молодці! Люди працюють, як бджілки, місто чистеньке, доглянуте. Можливо, я в чомусь не повністю задоволена роботою апарату міської ради, особливо в плані комунікації з внутрішньо переміщеними особами. Але я вже увійшла до Ради розвитку Чернігівської громади, тож зроблю все, що зможу, щоб покращити це. Мене тепер більше зворушують чужі історії. Свою історію я вже пережила і тепер хочу допомагати іншим. Я щаслива людина, бо у мене є родина, і це головне. Здоров'я теж є, хоч і серединка на половинку, але не лежу, не хворію. Все одно все минає. Головне, аби ми з рідними могли збиратися за одним столом, бо це – найдорожче у світі.
Фото надані героїнею матеріалу
Спілкувалась Ольга Мелашенко
Чернігівська Медіа Група
