Сьогодні за проїзд передавати не треба. Ми даруємо вам квиток у «один день із життя кондукторки чернігівських тролейбусів». Ймовірно, ви зустрічаєте їх щодня, але точно не знаєте:
- чому вони плачуть після роботи,
- як чернігівці дзюрять просто в тролейбусі,
- які інтимні речі пасажири обговорюють телефоном,
- якими словами містяни обзивають кондукторів.
Про гроші теж спитали. Розповімо, яку виручку привозять тролейбуси за день, і як героїня нашого матеріалу провчила пасажира, який щоранку мав лише крупні купюри. Тримайтесь за поручні, вирушаємо «у ранок» кондукторки ЧТУ Світлани Крижановської.
03:40
Саме у цей час трапляється те, що дратує пані Світлану найбільше — дзвенить будильник. З 2001 року її ранки не змінювалися. Ну, хіба що з особистих причин звільнялася на півтора роки. Тобто, понад 20 років вона прокидається або о 03:40, або о 05:20. На те, чи встигне додивитися сон, впливає час виїзду тролейбуса з депо.
— Я прокидаюся, іду в ванну, чищу зуби, п'ю каву. Складаю торбинку з їжею, одягаюся і виходжу на розвозку. В депо ми йдемо до диспетчера, отримуємо путівник. Далі беру валідатор, налаштовую і чекаю свого тролейбуса.
А ми вже чекаємо на неї. Середнього зросту білявка з яскравою помадою на губах та доглянутими бровами. Як гадаєте, скільки їй років?
62! Попри доволі стресову роботу, жінка виглядає молодо.
— Мені було 38 років, коли підприємство, на якому я працювала, збанкротувало. Там налагоджували котли для опалення. Я мала двох маленьких дітей, шукала роботу, і мій сусід, який працював у тролейбусному управлінні, каже: «Приходь до нас». І я пішла.
Платили у 2001-му кондукторам близько 600 гривень на місяць. За тодішнім курсом валют, це трохи більше сотні доларів. Перший рейс був на «одиничці».
— Прийшла додому, а руки болять, ноги болять… Перший тиждень трішки розкачувалася, а потім втягнулася на майже 25 років.
Тепер її улюблений маршрут — «десятка».
— Я 10 років працювала на «одиниці» і «десятці». Знаю всіх пасажирів: у кого «Чорнобильське», у кого УБД, у кого пенсійне… Заходять вже, як рідні, впізнають, вітаються. Питають, чому мене довго не було.
ПОЧАТОК ДВІЖУХИ
Сьогодні ми разом їдемо 11-м маршрутом.
У випадку пані Світлани, тролейбус — це місце, де її пам’ять спрацьовує краще за Face ID (система розпізнавання за обличчям - ред.). Та — нафарбована, той — високий, та — руда, а та — білява. Так вона запам’ятовує пасажирів, які от-от мають зайти на зупинці і сплатити за проїзд.
— Я така людина, яка звикла до спілкування. За 10 років, які я просиділа в кабінеті, мені оце перекладання паперів так набридло! Я люблю двіжувати. Ну не можу я сидіти на місці. Мені треба двіжняк.
Хто ж знав, що тодішній «двіжняк» травмує спину, штовхатиме і обзиватиме.
— Тоді тролейбуси були чи не єдиним видом транспорту в Чернігові. Тому їздили дуже забиті. Стоїш, як шпрот у банці. Пасажири штовхалися. Могли сказати: «Кобила, чого ти тут лазиш». А років 20 тому допомагала заносити пасажирці важку тачку. Підняла, а воно в мені щось хруснуло — я й впала на цю тачку. Спина дуже довго боліла.
Після школи пані Світлана мріяла стати вчителькою. З професією не склалося, та гучний голос й бажання контролювати, аби все було за правилами, залишилися.
— Буває, скаржаться: «Що ви так кричите?». А тролейбус так гуде, що я сама себе не чую. Я не кричу, просто звикла дуже гучно розмовляти. Кажу тихо, вони: «А ми не чули кондуктора!». Або: «А ми не бачили кондуктора». А я в жилетці, як гора, сиджу.
ХТОСЬ ДЗЮРИТЬ В КУТОК, А ХТОСЬ НА ВЕСЬ ТРОЛЕЙБУС РОЗКАЗУЄ ПРО ВІЗИТ ДО ГІНЕКОЛОГА
Цього рейсу ми не засвідчили таких відвертих сцен. Про них нам дорогою розказала пані Світлана.
— Така є звичка у пасажирів — сідати позаду кондуктора і ледь не на вухо розповідати телефоном про свої проблеми. Одна — як була у гінеколога, що їй треба видаляти, куди їхати. І це все голосно. Інша — як провела вечір з парубком на дачі, як пили алкоголь, курили… Там цілі мемуари можна написати, наслухавшись за день. У нас тут весело.
Весело доти, поки хтось не спускає штани.
— Бували такі випадки у старих тролейбусах, що заходили й дзюрили в куточку. Ми зупинялися, висаджували пасажира, змивали сечу водою і їхали далі. Або нудило пасажирів. Теж доводилося прибирати за ними.
ПРО ГРОШІ І ТЕ, ЯК ПРОВЧИЛА НАХАБУ
Помічаємо, що більше половини пасажирів у салоні розраховуються транспортними картками. Ще частина — банківськими. Готівки небагато.
— На 10 та 11 маршрутах за день маємо до тисячі гривень готівкою. Мало, бо дуже багато пільг для безкоштовного проїзду. Може, категорій 12. Фактично, заходять, наприклад, 10 людей — 2 платять, а 8 їдуть безкоштовно. Із транспортних карток дві з половиною, три тисячі гривень за день збирається.
Зарплата кондуктора та водія залежить від кількості відпрацьованих годин та виручки. На кожному маршруті — свій відсоток. Пані Світлана каже, що заробити можна від 12 до 20 тисяч гривень на місяць. Та нині Чернігівському транспортному управлінню дуже бракує водіїв та кондукторів.
— Через це 4-5 разів на місяць виходимо з вихідних. Але й заробляємо тоді більше.
Може, просто зараз ви читаєте цю статтю, бо вже стомилися шукати роботу. Тоді це знак, телефонуйте за номером: 046 22 33 145 і дізнавайтесь деталі. А що, якщо тролейбусному управлінню бракує саме вас?
А ми тим часом підїжджаємо до кінцевої.
— Ой! Я ж вам забула смішну історію розказати!
— Розказуйте!
— Років 15 тому проїзд коштував 1 гривню. І колеги розповіли, що щоранку на Красному мосту до нас сідав військовий, у якого завжди була купюра в 100 гривень. Звісно, у кондуктора зранку здачі не було, і він їздив безкоштовно. Ця сотня була, так би мовити, його проїздним документом. Так тривало, поки на маршрут не вийшла я. Назбирала 100 гривень по 10 копійок, поклала собі в кишеню. Підїжджаємо до Красного мосту, заходить цей чоловік з дівчиною і дає мені 100 гривень. Я беру, а він ніби назад їх смикає: «А що, у вас є решта?». Звісно ж є! Дістаю цей мішечок, беру звідти 2 гривні по 10 копійок, а решту йому віддаю. Він одразу нервово: «Зачекайте, у мене 10 гривень є, я вам зараз дам!». Кажу: «Ні. Оце вам тепер вистачить на 3 місяці їздити!». Потім наші кондуктори казали, що після цього випадку став сплачувати.
БЛІЦ
— Що оберете у вихідний: пройтися пішки чи проїхати тролейбусом?
— Їду. Я пенсіонерка, маю право безкоштовного проїзду. Пішки можу хіба зупинку пройти.
— Якою треба бути людиною, щоб стати кондуктором?
— По-перше, треба вміти спілкуватися з людьми. По-друге, не сприймати все близько до серця. Бувають такі пасажири, які можуть і послати, і обізвати. Деякі кондуктори у нас плачуть, деякі нервуються через це. А треба просто відпускати ситуацію.
— Що дратує кондуктора?
— Претензії, що я не всі вулиці перейменовані знаю. Або чому не їздять 31, 24 маршрутки. Ну звідки кондуктор тролейбуса може знати, чого немає маршрутки автопарку чи таксопарку? Оце такі претензії мають люди старшого покоління: «Ви мусите знати».
— Що відволікає від роботи, чим надихаєтеся?
— Йду до дітей. Онука мені непогану розрядку дає. З нею я вже трішечки відволікаюсь. Мрію поїхати до старшої доньки з онуками. Вони у Берліні живуть. Не бачилися майже 2 роки. Дуже сумую за ними. Онуки дзвонять: «Бабулька, коли ти приїдеш?». А бабулька тут кожен день їздить і їздить.
— Що би хотіли сказати усім пасажирам?
— Щоб розуміли, що у кондуктора теж може не бути настрою, що він теж не виспався, бо ми спимо по 3-4 години. І без того живемо у такий складний час: війна, сирени. Давайте усі будемо трішки добрішими.
ФОТО: Валентин Бобир
ВІДЕО: Олександра Федоренко
