Навіть шлях у тисячу лі починається з першого кроку, писав колись Лао Цзи. Це справедливо й для бізнесу: усі великі досягнення колись давно починалися з першого кроку вперед. І в реаліях часів Перебудови, а потім розпаду Радянського Союзу та становлення української державності йшлося геть не про old money, а про винахідливість, важку працю та бажання просто нормально жити.
До Дня підприємця ми запропонували чернігівським бізнесменам і бізнеследі згадати, як і коли вони заробили свої перші гроші.
Владислав Стамбурський, засновник та директор компанії “ВІВАТ Трейдінг”
Фото: Владислав Стамбурський. Джерело: Соцмережі
- Перші гроші я заробив в 13 років. На підприємстві, де працював мій батько, була практика - брати підлітків на літо. І я там працював помічником на сушарці. Машини, що приходили з зерном, треба було перевернути за допомогою спеціального підйомника, потім зсипати зерно в бункер, а потім розподілити по складах. А ще до моїх обов’язків входило стежити за роботою сушарки, хоча й не самому, а під керівництвом досвідченого працівника. Я так пропрацював ціле літо. Не скажу точно, скільки тоді заробив, але не витрачався на розваги та смаколики, а усі кошти відклав.
Але це історія про зарплату, а от щодо першого бізнесу… Мабуть, це був 1986-й рік. Мої бабусі жили в селі, відповідно, мали городи. Тоді у продажу не було такої кількості овочів, як зараз. Наприкінці серпня помідори та огірки відходили, бо вже сезон закінчувався. І в той час вже картоплю копали, а город залишався вільний. Тож бабуся порадила мені в цей проміжок часу посадити редиску, бо вона швидко росте. Я послухався, за декілька тижнів зібрав урожай і продав до двох чернігівських ресторанів. Не пам’ятаю, якою була сума, але це були мої перші підприємницькі гроші. І їх я теж заощадив.
Справа в тому, що ми жили з батьками в невеличкій квартирі в «хрущовці». Стандартне планування: вітальня та спальня, крихітна кухня... Спальню займали батьки, а я жив у загальній кімнаті. Там був диван, на якому я спав, стіл, за яким робив уроки. І коли мені хотілося привести до себе друзів ввечері, це було незручно. Тож цей дискомфорт і бажання отримати власний простір стали для мене рушійними силами, щоб заробляти гроші.
У 1989-му я повернувся з армії, був студентом. Мати допомогла дістати путівку до Кракова. Тоді був тотальний дефіцит абсолютно всього, в прямому сенсі порожні полиці. Тож я взяв до поїздки свій фотоапарат, з яким пройшов всю службу в армії, ще щось, не пам’ятаю вже, що саме, щоб продати. І це у мене розкупили буквально в готелі, куди я заселився. На ці гроші купив собі одяг і ще декілька пар джинсів прихопив на продаж. Перші гроші у Польщі були зароблені при дуже невеликих витратах на поїздку плюс обмін рублів на злоті за спеціальним радянським курсом теж дав можливість додатково купити дефіцитні товари. Можна сказати, що це і були ті умовні 100 доларів.
Вікторія Калмикова, засновниця та директорка групи компаній ТЕХРЕСУРС
Фото: Вікторія Калимикова. Джерело: Соцмережі
- Коли я була маленькою, у бабусі росла вишня, яка рясно родила. Бабця заганяла мене на цю шпанку оббирати вишні. А потім ми їхали на базар разом. Мені це дуже подобалося, бо я любила бабусю й раділа можливості бути з нею в такому контакті, спілкуватися. Не те, щоб мені перепадали якісь гроші з тих поїздок: просто купувалися смаколики, морозиво. Але мені подобався сам процес спілкування з людьми - покупцями, продавцями - з тими, кого я взагалі не знаю, бо не перетинаюся з ними в школі, в сім'ї, чи на вулиці. Це не стільки про бізнес, скільки про навички комунікації, як мені здається. Але це на мене добре вплинуло. Щодо заробітків, то у дитинстві я не мала бажання та потреби заробляти гроші. Батько був військовим льотчиком, тому, якщо я чогось хотіла, мені це купували. Та коли мені виповнилося 15, тата не стало…
Потім був важкий період життя: я вийшла з першого шлюбу взагалі без нічого, з маленькою дитиною на руках. Це був 1994-й рік, працевлаштуватися було практично неможливо, а мені треба було думати, чим годувати дитину. Я тоді жила в Білорусі і як усі була «челноком». Купувала молочні продукти, везла до Москви, щоб там продати. Але це були копійчані заробітки, і було важко морально та фізично. Дитину мені не було, з ким залишати, та я й сама тоді була фактично дитиною - зовсім юна дівчина, 19 років. І без підтримки, все на мої плечі впало. Не люблю згадувати той досвід, але такі були мої реалії. Нічого не змогла продати або не змогла поїхати, а товар залишився – і ти тиждень сидиш на цій сметані з сиром, бо більше нема нічого. Але й на тому спасибі, хоч не голодна. Таким безрадісним був початок мого підприємницького шляху.
А перші серйозні гроші я заробила десь у 1996 році. Я переїхала до Харкова і почала працювати в рекламному бізнесі. Ми виготовляли набірні таблички по типу тих, що висять над входами до різних адміністрацій і держустанов, розвозили їх по всьому колишньому Радянському Союзу. Я поїхала до Білорусі, тому що туди вже був прокладений шлях, і я чомусь вважала, що саме там зможу зробити гроші. Мені це таки вдалося. Я з першої поїздки взяла велике замовлення і заробила близько тисячі доларів. Чому я пам'ятаю цю суму? Тому що 500 доларів тоді коштувало встановити телефонну лінію в новий район, де проживала моя матуся. А для роботи дуже важливо було мати телефон. Тому я цих 500 баксів заплатила, щоб нам провели телефон поза чергою, встановили якусь комерційну лінію. Отака була моя інвестиція в майбутнє.
Олександр Суворов, засновник компанії PET Technologies
Фото: Олександр Суворов. Джерело: Соцмережі
- Радянський Союз розвалився. Мені 20 років. І до цього життя було не дуже цікаве і насичене, а зараз взагалі все пішло в нікуди. Правил нема, не розуміємо, що буде з країною, що буде в майбутньому, гроші змінились і так далі. Я студент Політеху. Стипендії вистачає лише днів на 5. Грошей немає, а я молодий, я хочу жити. На батьків надії нема, бо вони щойно втратили всі накопичення, які відкладали на «сберкнижку». Все життя відкладали, відмовляли собі багато в чому, і все втратили в один момент!
У 1991-му всі були «челноками»: брали товар і вивозили в Польщу, в Югославію тощо для перепродажу. Я подумав: чому б і мені не спробувати? Але не все так просто. Закордонний паспорт зробити – черга на пів року. Віза – взагалі окрема історія, її було отримати вкрай складно. Коли нарешті став у чергу на «загран», настало літо. Ми з друзями поїхали на будівництво: півтора місяці в якомусь колгоспі допомагали будувати корівник, потім птахоферму… Важка робота, некваліфікована: або тачками носити бетон, або щось там лопатами розкидати. Втім, за півтора місяці я заробив десь 150 карбованців - на той час це непогані гроші. Полтос кудись подівся – ну, я ж молодий хлопець, мені хочеться жити. А на 100 карбованців я накупив усілякого товару, щоб продати в Польщі.
І ось у мене є закордонний паспорт, і я виїжджаю до Польщі. Але треба розуміти, що це квиток в нікуди. По-перше, квиток взяти вкрай складно, по-друге, там народу набито, просто один на одному. І все в тюках, в мішках, в сумках, в торбах. Треба швиденько щось продати, щоб рухатись далі, тому що в Хелмі є базар, але там все буде за безцінь продано. Ну, я швиденько в Хелмі щось продав, щоб вистачило на квиток на потяг далі. І доїхав до Слупська. Пішов на базар у перший же день.
Ночувати десь треба, а ти не розумієш - де. Та й взагалі ти нікому не потрібен, в тебе грошей нема, ти ніхто, і ніхто на тебе тут не чекав. Але на базарі я познайомився з якимось хлопцем, і, до речі, там була непогана чернігівська тусовка. І ось так почався цей шлях. Жили ми вп'ятьох в одній кімнаті.
Ти на базарі продаєш свій товар, потім треба поїхати в Білосток (це біля кордону з Білоруссю), тобто ти ніч їдеш туди в потязі сидячи, бо спальних місць у тих вагонах нема. Потім на потязі їдеш додому. Тобто дві ночі майже не спиш. Я брав переважно «залізо»: різні замки, інструменти. Дуже класно користувались попитом радянські годинники, всякі будильники… Загалом у мене було по 50-60 кг товару. Це все треба було доперти до потягу спочатку, потім в потязі перевезти, потім дотягнути до місця, де ти живеш… Ну, і зранку – на ринок.
Ось так я й заробив перші 100 доларів. Досі пам'ятаю, що один долар коштував тоді 15 000 злотих. Тобто 100 доларів – це було півтора мільйони. А це були серйозні гроші навіть для Польщі, не те, що для України того часу. Тому, щоб відкласти і прямо заощадити 100 доларів у мене пішло десь, я думаю, місяця півтора. Оце я відклав. Після цього я повторив цей вояж, другий раз вже трошки успішніше, але після того повернувся і почав робити бізнес в Україні.
Інна Черевко, засновниця та директорка Приватної Мовної Школи
Фото: Інна Черевко
- Працювати я почала ще з дитинства на городі в рідному селі. Ми вирощували полуницю, огірки, цвітну капусту й редьку. Ввечері ми готували «торг». Памʼятаю купу редьки, частину якої треба було повʼязати в пучки, а іншу - обірвати. З того часу редьку я не люблю.
Потім з самого ранку з бабусею «торгували» на Центральному ринку. У мене навіть було своє місце серед інших продавців. Пам’ятаю: я була найменшою на весь ряд і спочатку мені було трохи ніяково. В мене були маленькі ваги і кантар (не всі зараз знають, що це таке).
Не можу сказати напевне, чи ті зароблені гроші склали рівно сто доларів, але для мене то був перший справжній заробіток. За свою частину, яку мені віддали батьки, я купила книжку та шоколадку з манго. Що таке манго і де воно росло, я могла тільки здогадуватись.
Так почалася моя перша фінансова історія. Тому я вмію полоти, косити, знаю, як жати серпом. Але вже тоді я зрозуміла, що навчання може докорінно змінити життя.
Мої другі реальні гроші були вже в університеті. Я навчалася на бюджеті, і коли після першого місяця навчання мені сказали, що треба піти в касу за стипендією, моєму щастю не було меж. Я навчалася безкоштовно, і мені ще й за це платили 45 гривень (сорок пʼять – прописом, бо читач подумає, що нуль десь точно загубився). Але ні! Вистачало на проїзний квиток на місяць і ще й на книгу англійською мовою. Саме ті книжки, куплені у студентські роки, стали нашою бібліотекою, коли ми з сестрою заснували Приватну Мовну Школу.
Можна заробляти гроші своїми знаннями – саме ця думка років 10 тому лягла в основу іменної стипендії для одного з ліцеїстів Чернігівського обласного наукового ліцею. Стипендію отримує ліцеїст чи ліцеїстка за досягнення у вивченні мови. Хочеться, щоб діти розуміли, що навчання – це важливо! А знання точно допоможуть у майбутньому. А якщо це ще й знання англійської мови, то цілий світ буде для тебе відкритий!
