Нещодавно Українська асоціація професійних фотографів UAPP опублікувала на своєму сайті інтервʼю з Романом Закревським – чернігівським фотографом, який зараз служить у 12-й бригаді спеціального призначення «Азов» Національної гвардії України. Його чорно-білі світлини — це усі відтінки війни, де інколи в людини не залишається вибору, на білій чи темній стороні залишатися, а також про намагання зберегти світло в інших та в собі. У своїх роботах Роман поєднує репортажну точність з авторським баченням, зосередженим на емоціях і внутрішньому стані. Думки і спогади митця про блокадний Чернігів, фотографію під час війни і багато іншого ми зібрали для вас у цьому матеріалі.

Роман Закревський. Фото Георгія Іванченка
ПОЧАТОК
У мого тата був фотоапарат «Зеніт». Ця штука мене цікавила як механічний предмет — залізний, важкий, щось показує та прикольно клацає. Одного разу з другом купили плівку, почали знімати, проявили та роздрукували фотографії. Потім купили ще одну плівку і все — процес затягнув.
Коли почав займатись фотографією, хтось сказав, що я добре відчуваю кольори. Подумав тоді, що можна продовжувати знімати. Насправді я дуже люблю фотографувати людей. Мені часто траплялись люди, які вважали себе нефотогенічними чи такими, що не вміють позувати перед камерою. Мені було важливо зробити такий кадр, щоб змінити їхню думку про себе. Мені загалом цікаво знімати людей: що вони роблять з собою, що вони роблять зі світом, що створюють навколо себе та як наділяють духом якісь предмети.
Я знімав дуже багато. Мене цікавило, чому ж я у видошукач бачив одну картинку, а виходила зовсім інша. Мені подобалося створювати нову реальність, фіксувати моменти, повз які раніше просто проходив, формувати свою філософію кадру.


ВІЙНА
Коли пригадую початок повномасштабки, мене й досі всього трясе. Танки в Чернігівській області, в Новгород-Сіверському, щось несеться… Напередодні 24 лютого 2022 року допізна дивився архівні кадри, розмірковував, що виставлю у соцмережі. Зранку пішов гуляти з собакою, хотів взяти каву у супермаркеті й побачив там величезні черги. Прийшов на роботу, і мене одразу відправили знімати блокпост на в’їзд у Чернігів. Коли повернувся додому — зібрав речі і ми переїхали в підвал лікарні. Там прожили з дружиною і донькою три тижні, а потім я відправив дівчат на захід України.
Мені хотілося знімати все, що відбувалося довкола: вибухи, вирви від снарядів, стрілянину. Знімати кадри, які я бачив до цього у воєнних фотографів. Натомість не особливо вдавалося ходити далеко від лікарні, і я фотографував людей там. Мені було важливо знати, що мої близькі люди у безпеці, і все, що я міг на той момент — це турбуватися про них і фотографувати.
Одним з найважливіших за той період для мене було фото маленької дитини на руках у дружини в підвалі. Не хотілося фоткати чорнуху, розвалини і всі ті страшні штуки. Хотілося фіксуватися на якихось деталях, з яких зрозуміло, що йде війна.

Також пригадую своє фото на першій шпальті видання The New York Times. Це була фотографія обстріляного будинку в Чернігові на Чорновола. Я відчував весь дуалізм цієї ситуації: з одного боку, збулась моя мрія сфотографувати війну та опублікувати фотографію у топовому медіа, а з іншого — війна не за тисячу кілометрів, а за сто метрів від власного дому.

ВІЙСЬКО
Мій друг, з яким ми знімали документальні фільми про наслідки війни у Чернігові, розповів про вакансію оператора для ЗСУ. Я вирішив спробувати — зробив резюме, пройшов співбесіду і мене прийняли. Я завжди мріяв знімати війну. Проте уявляв, що їздитиму світом, фотографуватиму в інших країнах, гарячих точках. Трапилось так, що війна сама прийшла в наш дім. Розумів, що в будь-якому випадку доведеться воювати, проте зараз я маю можливість займатись улюбленою справою в лавах Збройних сил. Для мене головне, що тут ставляться одне до одного по справжньому, з відкритим серцем і з допомогою.
Звісно, впродовж першого року для мене все було максимально дивно та страшно. Я потрапив у незвичні умови, але, якщо іншим нормально, тобі також може бути ОК. Намагався нікому не заважати, виконувати свої обов’язки й допомагати іншим. Війна наче зриває всі маски і відкриває справжню правду про людей. Для себе зрозумів, що, попри все, робитиму по-справжньому і на повну, буду жити зараз, в цьому моменті. Зрозумів, що нічого не повторюється. Навіть, якщо зараз вкотре їду знімати роботу артилерії, отримую нові кадри — там будуть інші люди, інше світло. Це як вправа, яку повторюєш багато разів і доводиш рухи до досконалості. Я завжди фотографував, і тут також маю цю можливість — для мене це головне. Фотографія — це щит і меч, які несу.
Для мене важливо бути чесним з людьми тут. Якщо ти добре поставився до людини, зробив їй хороший портрет, то це не лише плюс до карми, але і побудова нормальних стосунків з людьми. Тому що наступний військовий, з яким спілкуватимешся, сприйматиме тебе через досвід свого побратима. Хороший знімок впливає на стан людини, якій ти віддаєш гарний результат у вигляді якісного портрета. Хороший знімок впливає і на мій стан, коли відчуваю, що працюю не даремно.
Я знімаю багатьох під час роботи, а потім, в якийсь момент, прошу зупинитися для портрета. Мені хочеться робити плівкові фото усім, кого зустрічаю. Я не маю на меті спіймати суперсвітло чи зробити ідеальну композицію. Якщо з’являється можливість сфотографувати людину, і вона погодиться, — я зроблю портрет. Моє велика мета — зробити портрети усім військовим в «Азові», а потім показати ці світлини на виставці.
Відчуваю, що постійний стрес впливає на мене зсередини. Багато речей не дозволяю собі проявляти чи переживати, а вони відбуваються десь всередині. Проте, коли бачиш, що така сама людина, як ти, в окопі чи бліндажі, почуває себе нормально, ти не дозволяєш собі розкисати. Просто працюєш над собою.
Тут немає сенсу постійно думати про смерть чи про небезпеку. Світ не крутиться навколо тебе. Психологічно важко, але я порівнюю ситуацію з літаками. Катастрофа трапляється один раз на мільйон польотів. Все інше залежить від тебе — від твоєї усвідомленості та відповідальності, від карми й від побратимів поряд.
Я не думаю про війну, я поважаю війну. Я поважаю її як особистість і приймаю усі її прояви, в яких беру участь. Я приймаю все, що зі мною трапиться, і я довіряю цьому процесу. У мене немає ніяких претензій до ситуації, натомість є тільки до себе.

Роман Закревський. Фото Георгія Іванченка
ЧОРНО-БІЛЕ
Я дуже люблю знімати на чорно-білу плівку. Як на мене, колір відволікає, додає знімкам глянцю. Натомість чорно-білі кадри мають у собі цей «raw» — «сирий» формат, мають душу. У мене є проект чорно-білих портретів «And here we are», просто на чорному тлі, коли людина приходить, ми розмовляємо, і я її фотографую. І от вона перший час, в залежності від того, годину форкаю чи півгодини, перші кадри якісь зажаті чи щось іще, а потім через цю розмову, через те, що вона заспокоюється всередині, відбувається така магічна штука, що вона знаходить комфортну для себе позу, перестає хвилюватися чи відловлює якусь емоцію, і відбувається гармонізація.
Я зрозумів, що спочатку є світло, і потрібно йти за ним. Потім вже колір, форма, думка та ідея. В принципі, світла достатньо. Світла вистачить на всіх. Відомі тези — світло всередині та світло ззовні. Світло очей, світло сонця, світло усмішки, світло зустрічі. Світло моменту розуміння, що ти живий, що в тебе є дім, що є куди повертатися.

And here we are. Фото Романа Закревського
Мені б хотілось думати, що мої плівкові чорно-білі фотографії потрібні. Зараз з’явився тренд, що фотографії загиблих людей публікують у соцмережах чорно-білими. Розумію, що це спосіб показати людям, які живуть у звичайних умовах, втрати на війні. Проте я цього не сприймаю. Не перестану через це знімати чорно-білу фотографію.
Коли виставляю чорно-білі портрети військових у соцмережах, усі думають, що ці люди загинули. Мені видається, що це також через страх смерті. Усі ж бояться померти і багато хто ховається від цього досвіду, не хоче сприймати втрати. Мені хочеться думати, що я вже прийняв факт існування смерті і не думаю про неї взагалі.
ФОТОГРАФІЯ
Найцікавіше для мене - це скласти кадр так, щоб відбувся вихід за грані форми. Щоб людина на другій чи на третій секунді зрозуміла, що це. Спочатку у людини з’явився якийсь образ чи відчуття, а потім вона зрозуміла що це там. О, цегляна стіна!
Якщо, наприклад, взяти фотографії Карт’є Бріссона, всі класні його фотографії чи всі відомі фотографії, і вкласти це все в хвилину, тобто в проміжок часу, то це вийде хвилинки три від сили. А людина фоткала все життя. І так само з хорошою фотографією, і взагалі з фотографією як такою. Проходить час, і все зайве кудись дівається, я не знаю, яким чином це можна заздалегідь впізнати чи відчути. Залишається основне. І в цьому плані фотографія дуже має значення. Ця можливість, коли можна за одну п’ятисоту секунди щось спіймати, а вкласти в цей момент досвід всього життя. І може хтось побачити фотографію, і вийти за грань цієї форми, і він відчує весь контекст цього всього, і його накриє, і життя зміниться! Це прикольно.

Роман Закревський. Фото Георгія Іванченка
Я просто не можу не фотографувати, це вже так сталося. Мені дуже подобається це. Це наче підключаєшся до 220 і відчуваєш, що щось відбувається таке красиве, це може бути що завгодно, якісь красиві лінії, я потім зрозумів, що все починається зі світла, потім колір, форма, далі думка, якась ідея. Тобто, в принципі, світла достатньо, і вистачить на всіх.
Я тримаюсь за образ світлого майбутнього. Радше так: це як стакан з водою, який тобі потрібно пронести через натовп. Чим більше ти збережеш у ньому води, тим краще інша людина втамує нею спрагу. Якщо постійно контролюватимеш те, що відбувається навколо, у тебе будуть труситися руки і ти розіллєш більшу частину води. Якщо знайти внутрішній спокій, відчути потік, який тебе несе, вірогідність принести більше води зросте. Як це зробити, я не знаю, але доводиться по ходу розбиратися. Незалежно від того, що буде відбуватися, я триматиму в собі цей світлий образ майбутнього, відчуття того, в якій країні я хотів би жити, зразок того, якби люди мали одне до одного ставитися. Я хочу це показувати на власному прикладі. Ця думка допомагає мені не те, щоб не звертати уваги на події довкола, а просто йти крізь війну.
Відчуваю себе максимально на своєму місці. Я тільки зараз починаю себе бачити, пізнавати якимось дивним чином. З однієї сторони, війна – це супер-страшна штука, а з іншої – це якась реалізація чогось. І від цього якось моторошно. По ідеї, можна було б це в нормальному житті зробити, а виходить тут. І все — ти приймаєш це. Ти ж не можеш від цього втекти, сховатися за кордоном чи ще десь, бо потім не будеш себе поважати.

Роман Закревський. Фото Владислава Краснощока
Редакція Чернігівської Медіа Групи
за матеріалами сайту: https://www.ukrainianphotographers.com
Дослідниця теми, авторка тексту: Катя Москалюк
Більдредактор: Владислав Краснощок
Літературна редакторка: Юлія Футей

