Іноді здається, що війна – це лише сон. Ти от-от прокинешся і вся ця викривлена реальність зникне. Залишаться лише просякнуті потом від нічного жахіття простирадла та ковдра, котрі швидко висохнуть під ранковими променями.
Мене розбудило ранкове сонце, що через вікно вже добряче нагріло мої ноги. Вночі, здавши чергування десь після опівночі, я завалився на свою розкладачку спати, не знімаючи форми, скинувши лише черевики. Начебто я сильно і не втомився, нічого екстраординарного за чергування не відбулося, все стандартно: спостереження, контроль, фіксація. Однак втома мене просто валила з ніг. Тому я проспав усю ніч у тій позі, в якій і ліг. Глянув на годинник – сьома. Я не планував так довго спати, але вже як вийшло. Напарник не став мене будити, а це значило, що в нашому секторі все було тихо та спокійно.
Підвівшись, я попрямував на кухню, принаймні так ми називали кімнату, де стояв електрочайник і газовий балон. Перевіривши рівень води в чайнику і вирішивши, що мені вистачить, натиснув кнопку. Засипав у чашку каву та став чекати. Незважаючи на те, що води в чайнику було зовсім небагато, він все ніяк не хотів закипати. За цей час я встиг вмитися за допомогою навісного старезного умивальника, в якому треба підіймати пиптик, щоб потекла вода. Такий самий умивальник був у моєму дитинстві в селі у діда з бабою. Я мимоволі згадав дитинство й вже заодне згадав, що сьогодні Великдень.
У пам’яті промайнула картинка. Я лежу на дивані в дідовій хаті у світлиці, дивлюся на вибілену нещодавно перед святами стелю та бачу, як на ній час від часу виблискують помаранчевим кольором відображення від вогників, що розгораються в печі в малій хаті. Це була бабусина магія. На вулиці ще ніч. По хаті відчувається легенький запах диму. Наступна картинка того ранку, але скоріше ще ніч: я, батько та дід стоїмо там, на місці, де в селі колись була церква. Помалу сходяться люди з кошиками та кошулями. Темно та якось так холоднувато, час від часу мене трошки мандражить і хочеться спати. Тіло наче налито свинцем. Люди говорять напівшепотом, і від цього виникає якесь відчуття таємного дійства. Цих голосів стає все більше. Нарешті з сусіднього села приїжджає священник і починається процес освячення пасок. Коли черга доходить до нас, дід підштовхує мене в спину якраз в той момент, коли священник вмокає китицю у відро зі свяченою водою. Весь перший потік бризок летить мені в обличчя, на груди, на ноги. І от я стою мокрий з ніг до голови, мені ще холодніше, але я чомусь щасливий.
Клацнула кнопка на чайнику. Він закипів. Заливши каву в чашку, я машинально намацав у боковій кишені штанів пачку цигарок і пішов на двір. Біля порогу вже декілька тижнів стояв пластиковий стілець, як в тих дешевих забігайлівках в місті. Однак в нього не вистачало однієї рідної ніжки, замість неї шурупами хлопці прикрутили якусь дровеняку. Цей стілець мені нагадував нас самих. В цій чергуючій групі не було жодного, хто не був поранений за ці роки. Утім, як і цей стілець, нас підремонтували і ми могли виконувати покладені на нас обов’язки.
Я вмостився зручніше на цьому стільці й став розглядати ранок. Десь в п'ятнадцяти метрах від мене на електроопорі, або ж по-простому – стовпі, виднілося лелечине гніздо. Ще два тижні тому я побачив, що туди прилетів один лелека. Він то прилітав, то знову летів і не показувався по декілька днів. Я все думав, де ж другий? Невже він один? Від цього мені ставало так сумно. Нарешті дні чотири тому їх стало двоє. І от, той що прилітав спочатку сам, сьогодні цілий ранок носив гілочки і якесь сіно. Вдвох вони це все дбайливо укладали на дно гнізда. Потім, коли один з них летів, то інший закидував голову назад і голосно клекотав. Проводжаючи поглядом відлітаючого лелеку, я помітив, що вгорі в небі без жодного помаху крила ширяє сокіл. Це був саме сокіл, бо яструби та орли тут точно не водяться. Це було заворожуюче видовище. В променях ранкового сонця він нарізав круги, не так щоб і високо, але ловлячи повітряні потоки, він то підіймався вище, то дещо спускався.
Зачарований цим видовищем, я ще не встиг запалити цигарку, так і тримав її в руці, як почув голос чергового:
— До нас гості.
Через кілька секунд з боку старого напівзруйнованого сараю з’явився дідусь. Він ішов, котячи поряд з собою велосипед, на який й спирався. Я давно помітив, ще в дитинстві, що старі люди в селі часто ходять з велосипедом. Не їздять, а саме ходять. Спочатку, малим, я цього не розумів. Але ж насправді так легше ходити, маючи додаткову опору, і можна спокійно пересувати якісь невеликі вантажі — сумки, мішки, поклавши їх на раму або позаду на багажник. Дідусь підійшов до мене метрів на два. Я підвівся, він зняв кептар:
— Христос Воскрес, хлопці!
— Воістину Воскрес, дядьку!
— Це вам. Баба моя вже негодна сама пекти, це дочка пекла.
— Дякуємо! Сідайте, дядьку, покуримо, — і я простягнув йому сигарету, що все ще тримав у руці, а собі поліз в кишеню за іншою.
— А давай, поки баба моя не бачить!
Я підкурив діду та собі цигарки й ми ще якихось хвилин десять теревенили про все на світі. За ці десять хвилин я пройшов усю мапу його життя. Що йому вісімдесят один рік, він не місцевий, але живе тут з моменту, як звільнився з армії, бо вдома на півдні йому не подобалося працювати на заводі, тому він переїхав на Полісся. Там, де він народився, він останній раз був тридцять років тому і навряд чи вже побуває. Тут він зустрів свою майбутню дружину, тут народилися його діти, які тепер давно живуть у місті та приїжджають рідко — лише на свята. Ось сьогодні саме таке свято. Далі він зібрався, подякував за цигарку та поїхав назад у сторону села.
Три роки тому це село було під окупацією. Спочатку противник заради розваги з «бехи» розстрілював будинки, а потім так само розстрілював і людей. Я був на тому місці. Відчуття не з приємних. Тут добре пам’ятають той весняний ранок, коли в село зайшли солдати нашої армії. А ще через день сюди заходив тоді і я. З того моменту я тут не був майже три роки. І от тепер, Великоднім ранком, люди солдатам, що тут квартирувалися, несуть паски. Несуть прямо з церкви, не заходячи додому. Несуть на міст, який охороняють солдати, несуть до польового табору, несуть до блокпоста, несуть усюди, де тільки знають, що стоять солдати.
Ставало все спекотніше. День тільки починався. Скоріше, ще був ранок. Утім, весною так важко вловити отой момент, коли закінчується ранок і починається день. Зимою з цим якось простіше. На противагу цьому, зимою майже ніколи не вдається спіймати грань між вечором та ніччю. Ця грань, якщо відійти від банального розподілення по годиннику, така блукаюча і майже невловима. Через якихось пів години мені треба буде заступати на чергування. Це значило, що в мене ще є час допити вистиглу каву перед тим, як вдягнути форму та натягнути спорядження. Я підвів погляд знову на гніздо лелек, які за цей час кудись обоє відлетіли. Тоді перевів очі в небо, де все так само, не рухаючи крилами, в повітряних потоках кружляв сокіл.
