Їхні обличчя змінювалися день за днем. Не те щоб різко, але зміни були помітні. Майже кожен раз, коли дрон пролітав поруч, пілот наводив на них камеру, іноді навіть знижувався, лише для того, щоб заглянути в їхні обличчя.
Це стало певним ритуалом, обов'язковим хоча б раз на добу. Вночі ці тіла зливалися з асфальтом в єдину сигнатуру і розгледіти їх у тепловізор майже не вдавалося. Але вдень це було цілком можливо. Їхні пози не змінювалися. Вони так і лежали вже цілих дев'ять діб. Лежали під сонцем, під дощем. Вітер постійно колихав їхній одяг, пакети та пусті пляшки для води, що лежали поряд. Іноді до них підбігли бродячі собаки, яких тут було тепер вдосталь, та обнюхавши бігли далі.
Це були четверо цивільних, яких розстріляв противник.
Дев'ять днів тому розвідка повідомила про стрілкотню на перехресті двох вулиць на півночі міста. Пілот "Мавіка" привів свого дрона туди вже через декілька хвилин. Вони вже не ворушилися. Не було передсмертних агоній, рухів. Певно, їх смерть була раптовою і швидкою. Принаймні, я на це сподівався. Чому вони не покинули місто? На це питання навряд чи колись буде дана відповідь. По суті, для них це вже було не важливо. Їхнім останнім прихистком стало перехрестя доріг їхнього міста. Так, колись ці тіла будуть поховані. Питання лише ким і за яких обставин. Хотілося б вірити в те, що їх поховаємо ми, коли викинемо ворога з міста. Черговий військовий злочин, яких на цій землі сталися тисячі й до яких так давно байдуже світовій спільноті, що вічно переживає за демократичні цінності.
Наші підрозділи стояли за якихось п'ять кварталів на південь. Цей же бік міста майже цілком контролювався противником. Він вже як декілька тижнів проникав у місто. Проникав, як крапельки через сито. Не напором, не як лавина, як раніше, а поступово, по одному або по двоє. Йшов він по дорозі між річкою та крейдяною кручею, ми швидко охрестили її "дорогою смерті". Наше завдання було простим і невигадливим. Зупиняти їх на цій дорозі. Дрони патрулювали її день і ніч. Робили скиди, відпрацьовували дронами-камікадзе, артилерією. Ми їх вбивали там цілодобово.
Зазвичай це відбувалося за такою невигадливою схемою. "Мавіковод" знаходив чергову жертву. По його вказівці туди зліталися fpv-дрони та дрони зі скидами. Вони збиралися до купи, як зграя якихось диких звірів під час полювання на здобич. В свою чергу, здобич намагалася ховатися, бігти, завмирати, прикидатися вже мертвою, накриватися антитепловізійним пончо, пірнати в земляні нори, що існували вздовж дороги. Утім, це було марною справою. Починалася атака зграї. Вони атакували з різних боків. Зависали, прицілювалися й кидалися на жертву полювання. І от вже є перший розрив, за ним другий, третій і так далі. Ці вибухи рвали плоть, відривали кінцівки, вибивали життя з солдата противника.
Десь на пунктах управління це видовище супроводжувалося радісними криками схвалення при влучаннях і зойком розчарувань, якщо по тій чи іншій причині боєприпас не вибухав.
Смерть під сміх. Так, саме так. Це і є обличчя війни. Коли вбиваєш ти, а не тебе.
В кінці кожної доби сухий підрахунок: стільки-то "200-х", стільки "300-х", іноді траплялися полонені. І починалася нова доба. Нова доба битви за місто. Вже третьої битви за неповні чотири роки.
Цікаво, що місто в ці дні здавалося живим, наче це був якийсь організм. Кожен день приносив йому нові й нові шрами у вигляді руйнувань і пожеж. Удень над ним підіймалися то там, то там клуби чорного диму. Місто завжди горить чорним. Вночі ж це були яскраві заграви від пожеж, що освітлювали цілі квартали. Горіло все: приватні обійстя, багатоповерхівки, фабрики, магазини. Місто вмирало. На відміну від тих чотирьох цивільних, воно помирало повільно й у муках. Воно агонувало.
Це було видовище, що викликало сум і біль. Кожен раз, коли доводилося скеровувати нічний бомбардувальник на якийсь приватний будинок, згадувався свій будинок, котрий зруйнували ще на початковому етапі цієї війни. Ставало боляче та ніяково, що з кожним зруйнованим будинком руйнувався чийсь світ. Світ, де діти робили перші кроки, де на свята чулися звуки гучних застіль, де хтось покидав батьківський дім і вирушав будувати свій, а десь навпаки молодята заселялися для життя. Все це руйнувалося фугасними і запалювальними бомбами. Один скид і все. Чийсь світ помирав. Помирав назавжди. Лишався лише у споминах. Лишався болем в серці, як за померлою близькою людиною.
Утім, ми не мали іншого вибору. В цих будинках противник знаходив собі прихисток, схованку. Незважаючи на те що ми його знищували, він все ж накопичувався. Він був схожий на пил, що завжди береться ні звідки. Кількість противника зростала й зростала. Він займав будинок за будинком. Ховався в підвалах і погребах. Потім, почав займати школу і лікарню, підбирався до церкви, туди де ще три сотні років тому над річкою стояла фортеця. Ми не мали сил, щоб вибивати їх штурмом. Ми відкочувалися, наносячи ворогу значні втрати, на які, здавалося часом, він навіть не звертав уваги.
"Дорога смерті" вже була всіяна тілами, але це не зупиняло їх. Вони йшли, йшли і йшли. Ішли на смерть у чужому місті, назву якого вони навряд чи колись навіть чули за своє життя. Місто, яке було за тисячі кілометрів від їхніх домівок. Йшли лише заради того, щоб бути пошматованими зграєю дронів або бути живцем похованим під руїнами чужого будинку від скиду бомби.
Марна справа була зрозуміти, навіщо вони це робили. Їх просто доводилося знищувати й відкочуватися, відкочуватися й знищувати в єдиній надії, що вони колись все ж закінчаться, закінчаться раніше, ніж закінчимося ми.
