"Тиранія виростає із демократії. Інакше кажучи, із крайньої свободи виникає найбільше і найжорстокіше рабство" (Платон). У своїй праці "Політик" цей античний автор писав, що демократія, за неналежної уваги й плекання деградує в охлократію, а та, своєю чергою, швидко стає жертвою тиранії.
Займаючись вивченням історії, я задумався над тим, що ще жодного разу не бачив диктаторського режиму, котрий обіцяв би людині суцільне горе, страждання, репресії, муки, нерівність, бідність чи нужденність. Вони всі, як під копірку, обіцяли єдиний легкий шлях до "світлого майбутнього" і "всеохопного щастя", "рівності" й "братерства", "щасливого та ситого життя". Обіцяли різними способами, широким спектром різноманітних ідеологій та шляхів. І завжди знаходяться ті, хто вірить у такі "шляхи". Певно, що так влаштована людина. Вона свідомо та й несвідомо, бажає щастя собі та своїм нащадкам. Кожен приходить у цей світ, бажаючи бути щасливим, однак у пошуках того ефемерного "щастя" ладен віддати свою первородну свободу в брудні лапи тиранії та диктатури.
Чомусь люди думають, що "щастя" можна виміняти на "свободу". Це, певно, і є та перша й найголовніша їхня помилка. А далі вже сценарій прописано тисячолітньою історією людства — від часів античності й до початку XXI століття. Найганебніше та найболючіше в цьому те, що такі "обмінювачі" не можуть сприймати тих, хто не готовий міняти одне на інше. Вони продовжують свято вірити в "месій", "вождів", "лідерів націй" та інший соціально-політичний непотріб, місце якого — в кращому випадку — на смітниках історії.
Звичайно, поміняти "свободу" на "щастя" легко, бо саме в момент цього обміну з плечей спадає тягар відповідальності — одразу винним в усьому стає хтось інший. І диктатор або тиран обов’язково вкаже своїм пальцем на цього винуватця. Історія не раз давала уроки таких підмін. Не секрет, що це були жорстокі та криваві уроки — варто лише хоч трохи знати поступ людського соціуму. І, знаєте, дехто з тих, хто проміняв свободу й відповідальність на обіцяне щастя, так і не зрозуміли, де зробили помилку, — навіть стоячи біля розстрільної стіни поряд із тим, хто відмовився міняти свою свободу. Стіни, перед якою їх поставили ті, хто так недавно обіцяв зробити щасливим.
Усі антилюдські режими завжди зароджуються як "велике суспільне благо, якого можна досягти простими способами", і їх так важко розпізнати й зупинити на початковій стадії. Ці перші дзвіночки такі непомітні, як в Орвелла:
"…усі тварини рівні, але свині трошечки рівніші".
В таких випадках різко з’являється якийсь внутрішній або зовнішній ворог, якого всі мають боятися, хоча ніхто його часто навіть і не бачив. Нюансів просто маса. А коли тиранія вже укріпилася, відчула свою силу, коли зламані останні запобіжники у вигляді опозиції, свободи слова, права на критику, — тоді починається справжнє "щастя тиранії".
Якийсь час більшість перебуває в певній ейфорії від того, що сталося, — що от воно, обіцяне благо й щастя, здається, що до нього можна дотягнутися рукою, торкнутися, от-от — і всі його відчують. Однак щастя все віддаляється або стає зовсім не таким, яким його уявляли. Воно — як силует, що розчиняється в тумані. Зрештою, то тут, то там хтось найбільш сміливий починає вказувати, що відбувся великий обман.
Однак диктатура вже розправила крила, укріпилася, проникла в усі шпарини життя — і скинути її можна лише ціною крові.
Найсумніше, що до диктатур призводить не якась чітко продумана стратегія — зазвичай все починається з банального популізму. Для правих популістів достатньо якогось недолугого, далекого від реальності історичного міфу, який нібито має об’єднати всіх і все; для лівих — простих та зрозумілих соціальних гасел із примітивним поясненням, а іноді — й узагалі без пояснень, щодо механізмів їхнього втілення. Про це все можна почитати в будь-якому притомному підручнику з історії чи політології.
P.S.: І от знову, споглядаючи на поступ цього світу, мимоволі розумієш, що стає вкотре неважливо, хто і де в результаті переможе в цьому поступі: крайні ліві чи крайні праві. Перемога що одних, що інших — усе одно завжди закінчується концтаборами.
