Власне, поштовхом до цих роздумів став цьогорічний День учителя. У соцмережах ціла гама емоцій: від пишного пафосу до чорного гумору, від щирого натхнення до глибокої зневіри серед колег-педагогів. І всі ці реакції, як на мене, абсолютно виправдані, бо освіта сьогодні – нерв епохи. Не тільки в Україні – у всьому світі.
Часто чую: «От би нам, як у Британії – там освіта, культура, повага до викладачів…». Але я можу сказати чесно: трава завжди зеленіша на іншому боці вулиці. Я бачу це на власні очі, перебуваючи в Британії. Навіть там, де здається стабільність і добробут, освіта переживає свої кризи.
На одній з конференцій для шкільних учителів мене вразив перелік тем виступів: про базову грамотність, навички читання, розуміння тексту, навчання елементарній арифметиці. І не в початковій школі – у середній або навіть старшій! Згодом я почала натрапляти на газетні публікації, у яких британські вчителі висловлювали тривогу через стан навчання, а звіти освітніх експертів напряму пов’язували успішність учнів із рівнем економічного розвитку регіону та соціальним статусом сім’ї. І це у Великій Британії – державі, яку ми схильні уявляти освітньо досконалою.
А ще мене здивував інший, буденніший симптом. Читаючи дописи в місцевих онлайн-групах, я звернула увагу: більшість повідомлень – суцільний текст без великих літер і бодай натяку на розділові знаки. Спершу здавалося, що це жарт чи поспіх, але згодом стало зрозуміло: це звична форма письма. Згодом я переконалася, що за нею – глибша проблема з грамотністю загалом. Ці, здавалося б, побутові дрібниці лише підтверджують ширше явище: освіта у світі втрачає стійкість саме там, де здається непохитною.
У цьому контексті нещодавній звіт Британської академії Cold Spots: Mapping Inequality in SHAPE Provision in UK Higher Education відкриває неочевидну, але тривожну картину британської вищої освіти. Виявляється, навіть у країні з потужною університетською традицією з’являються цілі регіони «cold spots» – освітні білі плями, порожні зони, де абітурієнти не мають змоги вивчати гуманітарні та суспільні дисципліни.
Такі зони освітнього дефіциту або навіть «гуманітарні пустелі» формуються в Британії у соціально вразливих сільських та приморських регіонах. Британські приморські міста – не багаті курорти, як може здатися, а часто депресивні території, де колись процвітала промисловість та порти. Зі зміною економіки (автоматизація, зменшення морської торгівлі, занепад рибальства) багато таких міст як Блекпул чи Маргейт опинилися в тривалому занепаді.
Оскільки більшість великих університетів зосереджені у центральних і південних регіонах навколо Лондона, Оксфорда, Манчестера, Лідса, приморські й сільські території мають невеликі коледжі (це як технікуми чи навіть ПТУ), і зовсім не мають університетів. Звіт показує, що в багатьох містечках студенти змушені долати понад 80 км до найближчого університету. Молодь виїжджає до великих міст, де є кращі освітні можливості, робота, культурне життя, і після навчання не повертається. Це створює «brain drain», відтік мізків, інтелектуального потенціалу, а разом із ним і попиту на освіту. Британські сільські та приморські регіони мають нижчий рівень доходів, гірший доступ до транспорту, нижчу частку людей із вищою освітою, що формує замкнене коло: менше освіти – менше розвитку – ще менше попиту на освіту. Бідність географічна накладається на бідність культурну.
Все частіше периферійні університети скорочують відділення або навіть закривають кампуси через низький набір студентів (наприклад, в багатших південних містах як Портсмут або Скарборо). Гуманітарні дисципліни першими потрапляють під скорочення. Можу засвідчити, що особливо різко скоротилася кількість студентів на програмах вивчення сучасних іноземних мов, лінгвістиці, антропології, класичних студіях – дисциплінах, які формують гуманітарне мислення та культурну чутливість.
Згідно звіту Британської академії, понад половина молодих британців навчається недалеко від дому. Особливо ті, хто походить із родин із невеликим достатком. Тож коли університети у «непрестижних» регіонах скорочують напрямки, саме ці молоді люди першими втрачають доступ до якісної освіти. Це означає втрату не лише вибору, а й соціальних ліфтів. Географічна периферія перетворюється на інтелектуальну.
Якщо дивитися на ці тенденції з української перспективи, вони здаються знайомими. Ми теж маємо свої «холодні плями» – регіони, де університети закриваються. І хоча причини в нас інші – війна, депопуляція, економічна криза – результат подібний: освіта опиняється під загрозою.
Показово, що звіт Британської академії зосереджується саме на галузі SHAPE – Social Sciences, Humanities and the Arts for People and the Economy. Абревіатура поєднує соціальні та гуманітарні науки «для людей та економіки». На мою думку, звучить дуже точно. Бо без цих дисциплін і економіка, і політика, і навіть технології швидко втрачають людське обличчя. Йдеться не просто про літературознавців, істориків чи художників, а про той фундамент мислення, що формує громадянську свідомість та критичне бачення світу. Без цього університет перетворюється на навчальний центр із вузькою професійною підготовкою, а не осередок суспільного розвитку.
Я не прагну зараз ділити освіту на гуманітарну, природничу чи технічну. Усі ми поранені, і ситуація критична скрізь, бо власне загрози і виклики критичні. Мені болить не за окремі дисципліни, а за саму освіту як за живий організм, що тримає на собі суспільство. Українські викладачі звикли триматися на покликанні, на любові до студентів і на звичці не здаватися. Але коли ти голий-босий у прямому й переносному сенсі, коли живеш у постійному стресі, працюєш понад силу, не маєш змоги розвиватися й водночас постійно чуєш лише докори та критику, жодне покликання не витримає.
Як можна говорити про атестації-акредитації, коли університет розташований за кілька кілометрів від фронту? Коли діти вчаться у підвалах, а викладач починає лекцію зі слів «якщо почуємо тривогу, переходимо в укриття»? Коли онлайн-навчання зависає, бо знову зникло світло, а «змішана освіта» означає не прогресивну методику, а спробу вижити між відключеннями? Це наша нова нормальність – крихка і виснажлива. І кожен, хто зараз учить або вчиться, робить більше, ніж можна вимагати від людини.
Тому коли Британська академія б’є на сполох через «освітні білі плями» навіть у своїй стабільній системі, то нам тим більше варто замислитися: як вижити й попри все зберегти освіту. Вихід є. Він не швидкий, але реальний. Почати можна з малого, із визнання, що освіта – не тягар для бюджету, а інвестиція у виживання.
Бо освічене суспільство не з’являється саме собою – його треба формувати та плекати поколіннями. Бо поки ми навчаємо й навчаємося, ми не здаємося. Тож без державної політики підтримки освіти і освітян ми ризикуємо опинитися в ще глибшій інтелектуальній прірві – між тими, хто має доступ до якісного навчання, і тими, хто його втрачає.
А без освіти ми не зможемо відбудувати себе як народ мислячих і вільних людей, яким не «чужа сторона медом намазана», а своя – найліпша.
