За ці роки війни та роботи за кордоном я зустріла чимало британців, які без вагань підтримували українських біженців і Україну. І щоразу, приймаючи цю допомогу й щиро дякуючи – “Thank you very much, indeed!” – мені було трохи ніяково зізнатися самій собі, що в подібній ситуації я сама навряд чи змогла б діяти так само безкорисливо. У голові настирливо звучало запитання: Чому? Чому ви нам допомагаєте?
Спершу я соромилась його озвучити. Натомість намагалася вловити пояснення десь між рядків у книжках, публікаціях та інтерв’ю у місцевих медіа. А потім усе ж наважилась запитувати напряму, коли бачила в очах співрозмовника достатньо відкритості. І відповідь, яка мені запам’яталась, звучала так: “Ми, британці, зазвичай підтримуємо слабших і не терпимо хуліганів. А Росія – це типовий хуліган. Жорстокий та огидний.” От так просто й без прикрас: “We support underdogs and do not like bullies.”
Ця проста фраза про підтримку слабших і нетерпимість до агресора не полишала мене. Я ловила себе на думці: чи справді це щось глибинне й характерне для британського способу мислення? Чи, можливо, це – випадкова відповідь кількох небайдужих людей, яких мені пощастило зустріти?
Та з часом, уважно прислухаючись до розмов, спостерігаючи за реакціями, читаючи історії простих британців, які приймали українців у своїх домівках або донатили на шоломи й генератори, я почала вірити: це не виняток, а, радше, закономірність. Можливо, не завжди сформульована словами, але глибоко вкорінена у свідомості.
Схильність стати на бік тих, хто в меншості або в небезпеці – вияв солідарності, яка іноді проявляється майже інстинктивно. Як і обурення до несправедливості, жорстокості, сили, застосованої проти тих, хто не може відповісти тим самим. І хоч Британська імперія в минулому мала чимало темних сторін, сучасне британське суспільство, схоже, пройшло певний шлях від колоніальної зверхності до солідарності й співпереживання.
А звідки бере початок ця риса? Можливо, її витоки – у британському досвіді спротиву нацизму та пам’яті про Другу світову війну, про промови Черчилля, які гуртували народ проти агресора. А, можливо, ще глибше – в традиції громадянських свобод, незалежної преси, парламентських дебатів і загартованого критичного мислення, яке вчить бачити зло, називати його на ім’я і не лишатись осторонь.
На перший погляд, важко уявити, що в такій усталеній, врівноваженій країні, як Британія, ще триває якийсь глибинний історичний процес. Але що довше я живу серед британців, то чіткіше бачу: переосмислення минулого тут усе-таки відбувається. Не гучно, не революційно, але постійно. Іноді незручна, але щира розмова про колоніальне минуле набирає обертів.
Я почала звертати увагу на те, як змінюється мова – у школах, університетах, засобах масової інформації. Такі вислови, як “цивілізаторська місія” та “розвиток колоній”, сьогодні згадують хіба що з іронією. Вони давно стали прикладами того, як імперії виправдовували підкорення інших – під прикриттям просвіти, моралі й “розвитку”. І разом з тим, як зникли самі колонії, зникла і ця риторика. Тепер на неї дивляться як на прояв расизму та імперської зверхності.
Я згадую розмову з одним британцем, який раптом подякував мені за те, що я назвала його країну Британією, без отого “Велика”.
“Мені завжди трохи ніяково, коли чую GREAT Britain, ВЕЛИКОбританія”, – сказав він. “Я радий, що вже не велика…. В жодному сенсі… ”
І тут я зрозуміла, що в слові “велика” приховано одразу два смисли. Колись Великобританія справді була "великою" у буквальному значенні, географічно: метрополія плюс колонії, величезна частина мапи світу. А ще вона була "величною" у власних очах – мовляв, більш розвинена, просвітлена, культурна. Така, що “знає краще” і “вчить інших”. Але тепер – інша доба. І бути просто Британією без приставки Велика – це не про пониження чи приниження. Це про нормальність та дорослість. Можливо, справжня велич – це якраз у здатності від неї відмовитися. Принаймні від тієї, що була побудована на владі над іншими.
Цей перегляд ставлення до минулого відчутний у багатьох сферах. Колоніалізм давно не подається як "героїчна епоха відкриттів", тепер його називають тим, чим він був для підкорених: епохою експлуатації, зневаги й розграбування. А «деколонізація» припинила вважатися суто академічним терміном. Вона перетворилась на складову публічної розмови, освітньої політики, просто норму буття. У британських школах більше не вчать історію "з точки зору імперії". Замість перемог і флотів – говорять про голод в Індії, про рабство в Карибському регіоні, про те, чим “розвиток” обертався для колонізованих.
В університетах, у тому ж Оксфорді, Кембриджі, Манчестері та Ланкастері, вже не перший рік тривають кампанії щодо перегляду навчальних програм, і не лише на історичних факультетах. Деколонізація відбувається у всіх сферах знання – від гуманітарних до природничих та точних наук. Наприклад, один лондонський університет переглянув програму з математики, додавши туди теми з історії числення в арабському світі, Індії та Китаї, щоб спростувати хибне уявлення, що наука народилася та набула розвитку виключно в Європі. І у курсах літератури вже нікого не дивує, коли Шекспіра читають поруч із сучасними африканськими або карибськими письменниками. Не “для галочки” чи для політкоректності, а тому, що це жива література, яка промовляє до сучасного світу.
Мені, як філологу, близька ідея деколонізації викладання англійської мови як іноземної. Що це означає на практиці? Це про те, щоб перестати подавати англійську винятково як мову “носіїв” – британців, американців, австралійців – і більше говорити про неї як глобальну мову багатьох культур та акцентів. Це коли студенти з Індії, Польщі чи Нігерії вже не чують, що "правильна" англійська – це лише Оксфорд і BBC. Коли не виправляють вимову на "більш британську", а навпаки – показують, що англійська – це мова, яку кожен має право використовувати по-своєму, без сорому за вимову чи лексику.
Той самий перегляд відбувається у просторі пам’ятників та публічного вшанування. Процес декомеморалізації, тобто свідомого переосмислення та усунення з публічного простору фігур, пов’язаних із рабством, колоніалізмом чи системним насильством, став частиною сучасної британської культурної етики. У музеях не знімають статуї, натомість переписують підписи: тепер замість нейтрального “меценат і мандрівник” може з’явитися формулювання: “був причетний до торгівлі рабами”. Так, спокійно, без патетики, бо це не про "скасування історії", а про її уточнення. Про чесність.
І що мене вражає – це не стільки офіційні кроки (хоча вони важливі), як щире прагнення простих людей зрозуміти, як усе було насправді, і назвати речі своїми іменами. Зокрема молодші білі британці, з якими я спілкувалася, відчувають дискомфорт від імперської спадщини. Не в сенсі каяття, а в сенсі відповідальності. Ті ж, хто має змішане або неєвропейське походження, часто переосмислюють імперію не як “історичний факт”, а як щось, що продовжує впливати на їхню реальність: у мові, у праві, у ставленні до них. І, можливо, саме це відчуття небайдужості та відповідальності й дозволяє британцям сьогодні бути з нами. Бути на боці тих, хто бореться за право залишатись собою. Хто не хоче бути ані "молодшим братом", ані "територією впливу", а просто – вільним народом у власному домі.
Тож, чому британці нам допомагають? Запам’яталась ще одна, майже буденна відповідь: “Because we are normal people” (“Бо ми – нормальні люди.”).
Ці слова здалися мені спершу аж надто простими. Та що більше я думала про них, то більше в них відкривалося. Бути «нормальним» – це значить не звикати до насильства. Не шукати виправдань тиранії. Не відвертати очі, коли поряд чиниться зло. І не казати “це складно” там, де насправді просто: хтось напав, а хтось борониться.
Звісно, сьогодні допомога вже не така активна. Люди втомлюються, звикають, переключають увагу – це нормально. Ми й самі звикаємо до болю навколо. Призвичаюємося, щоб не зламатися. Навіть страшно, наскільки швидко ми звикаємо до ненормального: до зведень, до сирен, до смертей. До того, що ще вчора здавалося неможливим.
А ще страшно від того, що прості істини розчиняються в дипломатичній млявості. Коли захист слабшого підміняється мовчанням. Коли принцип поступається вигоді. Коли лідери обирають “залагодити” – укласти угоду, потиснути руку тому, хто бомбить чужі міста. Не тому, що не бачать. А тому, що їм зручніше не бачити.
А прості британці – принаймні ті, яких я зустріла – обрали інакше. Вони відкрили двері. Ділились житлом, часом, теплом. Просто тому, що так правильно. Бо в їхньому розумінні – це і є норма.
Можливо, саме в цьому – британський спосіб чинити опір: стримано, без пафосу, але твердо. Бути на боці тих, кого б’ють.
І не любити хуліганів.
Усі зображення використано виключно з ілюстративною метою з відкритих інтернет-ресурсів та архіву автора.
