Я приїхала до Британії за програмою «Домівка для українців», яка надає прихисток біженцям від війни. І притулок попервах я знайшла у сім’ї британських німців, які переїхали до Англії ще в минулому столітті в пошуках роботи та кращої долі.
І долю таки знайшли, і працевлаштування, і трійко діточок в капусті (чи де там їх шукають ті німці?). А оскільки самі були переселенцями, то історія українських біженців їм відгукнулася, і вони запропонували міській раді свої послуги гостьової сім'ї. А мені на той час саме така родина і була потрібна, щоб віддихатися, припинити здригатися щоразу, коли грюкнуть двері, чи пригинати голову від звуку літака в небі. Українці зрозуміють без зайвих пояснень ознаки спільного для нас усіх синдрому. Отакий сумний контекст. Але дозвольте мені зараз не про сирени та обстріли. Приїхавши до Британії за програмою «Домівка для українців», невдовзі я дізналася про ще одну «Домівку», але вже не для людей… а для їжаків! Без жартів! І ось як все було.
Моя нова британська «родина» жила в сільській місцевості мальовничого Девону на півдні Англії. Виявилися господарі не лише гостинними, а й дуже екосвідомими людьми. Володіючи великим будинком, господарськими будівлями та садом, вирішили вони придбати на додачу пасовище на схилі сусідського пагорба. Той схил вони задумали виорати, щоб вирощувати органічні овочі, бо це і корисно, і вигідно, і люблять вони цю «брудну» справу.
Сусід був готовий продати їм увесь той пагорб гамузом, разом зі старим буком і каменюкою на вершині. Але за однієї умови: дозволити йому повсякчас прохід до того каменю, щоб прийти, посидіти, подумати про вічне. Бо то була не проста каменюка для сусіда. Під нею був похований його батько, який за життя дуже любив вид з того пагорба. Через ту делікатну обставину пагорб недорого коштував, і мої німці … купились! Тобто купили ту землю. І дозволили сусіду-сину навідуватися, бо могила як-не-як. А каменюка їм здалася навіть корисною – можна виорати схил, не потурбувавши небіжчика. Але далі – цікавіше!
Оскільки німцям руки свербіли взятися за заступ (а може орало чи культиватор), побігли вони чимдуж подавати запит про зміну призначення земельної ділянки.
У Британії з цим дуже строго. Будь-яке втручання в природне середовище регулюється жорстко: ти не можеш просто так спиляти дерево біля будинку або забудувати зелену зону. От у міській раді їм і кажуть: «Шановні, ми вас вітаємо! Ваш пагорб — унікальний! І справа зовсім не в небіжчику, земля йому пухом, і не в краєвиді. Ваш пагорб — частина великої природоохоронної ініціативи й заповідника «Домівка для їжаків». Тут для них ідеальні умови та безпечне середовище для проживання та розмноження. Ваш пагорб із щільним живоплотом та некошеною травою — центр місцевої екосистеми. Тож якщо ваша ласка, забудьте про городину і подумайте про наших колючих друзів. Їхня популяція скоротилася в Британії у половину протягом останнього століття, а без їжаків нам просто ніяк, самі розумієте…»
Влада, звісно, не могла прямо заборонити обробляти землю, але наполегливо рекомендувала й радила, а в разі потреби ще й допомогла б. І що зробили мої британські німці? Недовго вагаючись, вони відмовилися від ідеї вирощувати турнепс та моркву, без яких неможливо уявити англійську вечерю. А натомість стали щасливими власниками цілої їжакової ферми, так би мовити, ГОЛКОфермерами!
Будемо відвертими, робота не з найважчих: не треба доїти, стригти чи пасти – просто не заважати їжакам жити своїм колючим життям. Але зробили вони це не про людські очі, а пишаючись, що рятують фауну Британії та людство загалом! І гордість тут щира.
На Британщині з дитинства звикли, що збереження природи – це важливо. Якщо у нас люди більше пишаються тим, що щось збудували, то у них – тим, що не дали знищити.
Як вам історія? Мене вразила. Крім того, «Домівка для їжаків» — це не просто про любов до природи. Це, як виявилося, справжній їжаковий культ! У Британії аби відновити баланс екосистеми, їжакам створюють усі умови. Їх буквально розводять і випускають у природу. Дехто їжаків одомашнює, залишає жити у власному саду. Існують спеціальні служби та організації, що слідкують за дотриманням умов для комфортного їжакового життя. Список вимог немалий, і включає захист живоплотів, луків та інших природних територій, необхідних для виживання їжаків.
До речі, живоплоти і їжаки у Британії пов’язані не лише у природі, а й у мові: hedge — це живопліт, hog — свинка, а разом маємо hedgehog, тобто живоплітна свинка, їжак. Як їх розділиш? Тож, щоб не зруйнувати їхнє природне середовище, тут забороняють надмірне скошування трави, викорчовування кущів, розорювання землі, використання пестицидів та добрив. Натомість заохочують залишати "їжачині коридори", тобто не робити суцільних парканів, щоб тварини могли вільно пересуватися між ділянками. Проводяться цілі кампанії зі збору коштів і залучення громадськості для створення сприятливих умов для їжаків як у приватних садах, так і в громадських місцях.
Наведу лише коротенький перелік їжакових ініціатив та організацій, які легко гугляться. Судіть самі, що вражає більше – сам факт існування цілого їжачого всесвіту у Британії чи драматизм деяких заголовків.
«Врятований іжак знайшов домівку!» Очевидно, це історія, яка має викликати сльози радості. Десь у Йоркширі маленький їжачок, можливо, вже розкладає речі в новій модульній нірці й пише листа до рятувальників: "Дякую, що дали шанс на краще життя!»
«Допоможи їжакові! Не проходь повз!» А це просто моральний обов’язок кожного англійця! Допоміг сьогодні їжакові? Ні? Даремно прожив день!
«Британське товариство по збереженню їжаків» Ну, якщо є Королівське товариство захисту птахів, то чому б не бути Товариству порятунку гольчастих джентльменів?
«Знайшов іжака? Живого чи мертвого? Дзвони на пряму лінію!» Напевно щось на кшталт їжакового 911: "Алло! Він не рухається, що робити?! – Спокійно, він дихає? – Здається, сопе. – Та це ж він спить! Шановний, відійдіть від тваринки! Їжак у сплячці!»
«Відкрилася лікарня-іжакарня» Без жартів! Англійською HOGspital від hospital. Уявляєте цей шпиталь? Крихітні кушетки, міні-грілки, лікар з фонендоскопом…
А якщо серйозно, то таке відношення до природи на контрасті з нашою ситуацією просто вражає і змушує замислитись. Так, це звучить трохи божевільно – ферми для їжаків, закони про живоплоти та гордість за те, що не розорали поле... Але це працює! Британці справді врятували багато видів фауни від вимирання завдяки таким законам та ініціативам. Для них природа – це не просто фон, а частина культури й самосвідомості. От би нам повчитися!
І ще цікаво: у себе вдома британці дбайливо бережуть кожен кущ та деревце, а під час колоніальних завоювань не гребували змінювати природні ландшафти цілих регіонів. Достатньо згадати, як вони створювали чайні плантації в Індії, осушували болота, змінювали русла річок. Чомусь на думку спадає історія з нашими рідкісноземельними металами… До чого тут це? А до того, що ми теж культурна нація, але нам бракує «їжаківників» — тих, хто своїм непомітним але таким важливим і (виявляється!) дієвим індивідуальним внеском рятує наше національне і спільне. У часи війни під бомбами не до їжаків, звісно, тут аби самим вижити. Болісно усвідомлювати, що поки одні рятують їжаків, інші змушені рятуватися самі. Але якщо ми навчилися виживати, то, може, колись навчимося і берегти? Як гадаєте?
Images: credit to British Hedgehog Preservation Society
