Саме «англічанкою» називали мене студенти, відколи пам’ятаю себе в професії. З пісні словa не викинеш… Тож не жбурляйте в мене гнилими помідорами, а краще згадайте, як називали поміж собою викладачів англійської мови в студентські роки. Навряд чи на ім’я та по батькові. Часто-густо могло причепитися якесь дотепне прізвисько…
А я нерідко чула за спиною: «Англічанка! Англічанка оно пішла!» – і вже на те не ображалася, не звертала уваги. Бо Оксана Анатоліївна – задовго, на прізвище – наче запанібрата, дражнилкою – геть зневажливо. А от «англічанка» – лексично неправильно, бо росіянізм, але по суті влучно.
Зрештою, це майже комплімент, бути «англічанкою» – престижно. Усі ми знаємо, як працює магія іноземної мови – ти можеш сказати щось просте англійською, і люди навколо вже сприймають тебе як носія великої мудрості. Найвищий штиб – то «іноземний гламур», коли ти casually вставляєш англійські слова, і всі навколо думають: «Ого, точно була десь за кордоном!»
Бути «англічанкою» в Чернігові – удвічі престижно. Працьовиті філологині з успішною власною справою – наші місцеві зірки! Шкільні та університетські теж не пасуть задніх, бо то фінансова еліта серед педагогів: окрім ставки, репетиторствуй собі, аж поки не сяде сонце… або твоя батарейка! Бо ти – богиня НМТ та головна героїня вступних баталій.
Моєму поколінню чернігівських викладачів англійської пощастило: стоїмо на плечах гігантів – яскравої плеяди талановитих педагогів-філологів ще Чернігівського державного педагогічного інституту, згодом – університету. Але будьмо гендерно свідомими: серед цих «англічанок» гордо височіють справжні герої – викладачі-чоловіки. Є серед них декілька легенд, до яких чомусь не причепилось «англійці» чи «англічани» Їхні прізвища ми вимовляли з трепетом.
Одним словом, ті, хто в темі, зрозуміють, а необізнані нехай розпитають у старожилів про непіддатну перекладу гру слів: «істфак – усім факам фак»! Поміж причин цієї унікальності – те, що одна з кафедр тодішнього істфаку народила теперішній філологічний факультет, як Авраам народив Ісаака.... ну, а далі – за текстом.
До слова, чернігівська «англічанка» – це про бренд не лише на університетському рівні. Про Першу школу чули? Попри лихоліття реформ і війни, Перша лишається першою. Але ж і чемпіонські срібло-бронза серед шкіл міста неабияк підсилюють наш бренд, і не лише локально. Ще до війни ми з колегами мріяли, що Чернігів стане меккою професійної спільноти викладачів англійської. Сумую за тими часами, коли і всеукраїнські конференції організовували, і потужні навчальні заходи влаштовували, і з волонтерами Корпусу миру співпрацювали… Та попри все я щиро вірю в силу чернігівських «англічанок» і надії не втрачаю! Тож хай це слово і кострубате, але точне – бо передає суть і контекст.
«Не сміши! Кому потрібна «англічанка» в Англії?» – теж влучно і по суті. Такою була реакція близької людини на моє запрошення як гостьового професора до університету Ланкастер. «Стипендія від Британської академії? Без жартів? Оце тобі історія!»
Відверто кажучи, за двадцять п’ять років професійної діяльності в мене стане історій на цілу книжку. Є і кумедні випадки, і романтичні сюжети, і сумні оповідки. Кількість моїх студентів важко підрахувати, і через це поле моїх «зв’язків», а отже, й історій, надзвичайно широке: від шкільних учителів до поліцейських, від фермерів до політиків. Одним лекції читала, іншим – нотації. Когось до академічного обміну готувала, когось (трохи гламуру для поціновувачів) – до «релокації» в закордонний офіс. Разом зі своїми студентами новому навчалася та іспити складала. А ще – подорожувала і товаришувала.
Врешті «вкачалася» в фантастичну історію… Такого зі мною ще не траплялося. Сама себе здивувала! Тож, якщо цікаво, умощуйтеся зручненько та слухайте гарненько, як доросла тьотя (гаразд-гаразд: поважна пані!) з дисертацією, науковим ступенем та купою дипломів-сертифікатів… у розпал війни й під звук сирен подалася на міжнародну програму, про яку могла тільки мріяти. І … отримала схвальну відповідь! Пообіцявши собі «…і чужому навчатися, і свого не цуратися…», з валізкою на коліщатках і силою-силенною пересадок (автобус-потяг-автобус-літак-потяг) повіялася світ заочі до туманного Альбіону.
І тепер, хоч і не дід Панас, але маю що розповісти: і про британські університети; і про навчання, стажування, наукові дослідження; і про конференції та міжнародне співробітництво; і про культурні особливості та національний колорит. А на додачу - про їжу й песиків, про пальми й дощ! І то не казочки, а реальні історії, які варто розказати окремо.
