Смак порцеляни

Що ви знаєте про економію? Переступивши поріг «лялькового будинку» з божевільною власницею та намацавши в кишені улюблених брюк дірку, я зрозумів, що нічого не знаю ні про економію, ні про божевілля.

[Кафе біля міського парку, червневий ранок суботи]

- То чим ви займаєтесь ? – напав я на незнайомця, що порушив моє рандеву із вивернутими думками.

Поки я смакував жасминовий чай та колупав порцелянову блакитну цукорницю, щоб знайти рішення своїх життєвих проблем – доля вирішила мені підкинути картку «шанс».

- Я ріелтор –  чітко відрубав усміхнений, чорнявий хлопчина із міцним рукостисканням.

- Зрозуміло.

Досі думаю, чому в той день він обрав саме мене, як він відчув, що потребую допомоги?  

Ніякі банальні пояснення, пов’язані із уважністю до деталей та емпатією, мені ніколи не давали відповіді на закономірності певних життєвих подій.

- Незвичайний.

- Хм… і чим саме ваша діяльність відрізняється від інших ріелторів.

- Зазвичай мої клієнти мають специфічні вподобання.

- Он як.

- Їх цікавлять будинки з історіями –  відрізав парубок, щоб я не встиг подумати про якісь непристойності.

Пізно, я вже подумав:

- Ну, знаєте, немає тут нічого особливого. Та і взагалі з чого ви взяли, що я потребую ваших послуг?

- Часто люди п’ють чай з двома валізами у ніг?

Хотів би сказати, що я звичайний турист і втерти б йому нахабного носа, якби не спонтанне вчорашнє виселення з бетонної коробки, яку я називав домом.

- Дивовижний збіг обставин… Мені потрібно десь оселитись на кілька тижнів… – схоже я у відчаї глибше, ніж себе аналізував – чекайте, звідки мені дійсно знати, що ви ріелтор, а не якийсь маніяк з особливими вподобаннями?

- Мене звати Олег Швець  –  із спритністю фокусника ріелтор  вийняв з кишені піджака візитку – там є сайт нашої контори, все офіційно та без переплат.

- Вам точно мають дати премію за пошук клієнтів, пане Олег.

- Перекажу начальству. То що вас цікавить, пане…

- Ігор –  представився я.

Така захоплива розмова, що я досі не ризикував називати імені.

- Що ви мали на увазі, коли казали будинки з історією?

- Нічого особливого – він постукав по столику, мов розім’яв пальці перед піаніно.

Я зрозумів –  зараз заливатиме маячню, якої я ще ніколи і не чув.

- Лише місця вбивств, самогубств, квартири з привидами, божевільними сусідами та всі інші можливі категорії, де не кожен міг би жити без зайвих думок – він говорив це з таким задоволенням.

- Звучить як маячня. 

Який сенс розповідати людям правду? Коли хочеш щось продати, навряд доцільно говорити, що тут сконав на дивані дід.

- Не сперечаюсь. Але не уявляєте, який попит насправді у багатьох людей до таких місцин. Особливо у всіляких екстрасенсів, спіритистів та інших любителів торкнутись потойбіча.

- Я схожий на любителя бубнів та амулетів? Мені б було шкода займатись такою дурницею.

- Ні, зовсім ні. Ви людина охайна, одразу видно, естет. Подібну екзотику боронь боже і пропонувати. Дешеві апартаменти із скромними умовами точно не для вас.

Засранець. Але ж який клієнтоорієнтований.

- Гаразд, а якщо я чисто теоретично захочу обрати собі таке гніздечко, то у вас є каталог?

- Звісно є, я ж не шарлатан якийсь. Все прозоро та бюрократично.

- То коли, куди і як? – не очікував, що наша розмова зайде до рішучих дій. 

- Приходьте до мене сьогодні увечері в офіс, і я допоможу вам підібрати бажаний куточок.

- Не хотілось би тягнути до вечора…

- Розумію, але маю ще термінову справу, а вам все ж треба добре подумати, чи дійсно хочете в усе це вляпатись.

- Вляпатись ?

- Так, ви пролили чай на скатертину, шкода буде, якщо забрудниться ваша сорочка.

- Дякую. Не помітив.

Поки серветкою витирав стіл, Олег чкурнув поміж столиків у своїх ділових справах, зникнувши у натовпі.

[Офіс ріелтора, вечір суботи]

Офіс ріелтора нагадував гробівець з паперу й пилу: тісний простір, шафи, що скрипіли від перенасичення макулатури, і в’язкий запах кави з домішкою тютюну, котрий в’ївся в стіни так, ніби вони вже мали рак легенів. Лампа над головою погойдувалась від найменшого руху повітря, колихаючи світловий потік, мов мріяла стати диско кулею.

Ріелтор дістав із труни шафи кілька папок і прокашлявся:

- Я підібрав три варіанти, які можуть вас зацікавити. Перша квартира знаходиться у центрі. Поблизу шикарний парк, площа навіть є театр – Олег жваво жестикулював кожне слово, ніби хотів потрапити під ритм вищезгаданої лампи.

Відчув запаморочення.

- І що не так з квартирою?

- Декілька років тому там сталося самогубство. Хлопчина двадцяти років вистрелив собі в обличчя з мисливської рушниці. Шматки його мозку з частиною шпалер віддерли, але люди, які намагались там жити, опісля інциденту, кажуть, що і досі відчували запах хлору та сирого м’яса на кухні.

- На кухні?

- Так, саме там.

- Дивне місце для самогубства. Чому не на дивані?

- Пане, Ігорю, я свічку не тримав. Мабуть, щоб не забруднити... А ви де б робили самогубство? – він з усмішкою глянув на мене.

Шкіра на руках напружилась. На мить уявив цей натюрморт із власних нутрощів і стало не по собі.

- Я би точно не обрав би рушницю. Що там далі ?

Ріелтор взяв іншу папку.

- Другий варіант — біля цвинтаря.

- Ви відразу з козирів?

- Саме так.  Ціна приваблива, тиша гарантована. Сусіди… – не турбують.

 У моїй уяві одразу виросла алея темних плит, між якими доведеться проходити щодня. Старі, зморщені, горбаті хрести, що нависають над закопаними надіями, мріями та пориваннями. Кожен день нагадування, що всі ми помремо, хтось раніше, хтось пізніше і ніщо не здатне нас врятувати від цієї участі. Ліки та технології безсиллі зупинити процес нашого старіння, занепаду та гниття. І як же сумно розуміти, що всі наші знання, досвід та почуття стануть в один момент нічим.

А найстрашніше, якщо після смерті дійсно немає ніякого загробного життя і всі релігії та квантові теорії були порожнім звуком нашої нікчемності та мізерності у цьому космічному потоці… Мало того ще й будуть жерти черви, поки не лишиться грудка кісток та протухла тканина того самого гарненького піджачка купленого на похорони. 

Третю папку Олег відкривав повільно, наче торкався чогось крихкого, а може вкотре знущався над моєю тривожною уявою.

- Є ще один будинок. Ніякої містики, чи смертельних випадків.  Власниця — молода панночка, двадцять шість років. Майстриня. Створює ляльки. Живе собі на самоті, рідко виходить на вулицю, замовляє їжу кур’єрами і тихо себе поводить. Ми пробували поселити до неї кілька людей, але всі називали її божевільною, тому пропозиція в топі дешевих оренд.

- Що вона робить з ляльками, що її вважають божевільною?

Фантазія знову виблювала мені етюд - ряди застиглих із скляними очима облич, з дірками, які не кліпають навіть у пітьмі. Не те, щоб я страждав на ефект моторошної долини, однак  згадались всі можливі кліше фільмів жахів: ляльки з демонами та злими сутностями покійників, божевільні андроїди, традиції міфології Вуду та творіння з людської плоті та крові.

Ріелтор нахилився ближче, знижуючи голос:

- У неї синдром Котара.

Я втупився в нього:

- Що це?

Його експресія зникла, він сів за стіл та запалив цигарку:

- Якщо коротко - людина переконана, що померла, а її тіло - лише оболонка яка от-от розкладеться. Є випадки, коли людина думає, що в неї відсутні якісь органи, або відчуває як вони гниють в середині і перестають функціонувати. Такі люди зазвичай іншим не шкодять.

- А собі ? - ледь видавив я.

- А собі – ріелтор пустив пасмо диму, яке мов балерина закружляло до “софітів” кабінетної люстри – собі може завдати лише муки голодування, рідко самогубство. У дівчини не все так страшно… якщо ви турбуєтесь про свою безпеку, принаймні так каже лікар.

- Знаєте, бути свідком самогубства чи селфхарму теж річ не з приємних.

- Розумію. Просто вона… інакше бачить реальність. Більшість клієнтів навіть слухати не хоче цього. Але для вас це хіба може стати проблемою? Та і з вашим бюджетом – парубок зробив ще одну затяжку та вкрутив недопалок в попільничку –  Вам пропонується окрема кімната та санвузел, спільна тільки кухня.

У голові спалахнуло видіння: жінка біля вікна, оточена власними витворами — одна із них, але з крові та плоті, яка більше не належить живим.

Мені довелося зробити вибір між кімнатою, де лишився відгомін останнього кроку; місцем, над яким щодня схиляється безмовна земля; і будинком, де живе жінка, переконана, що давно переступила межу життя. І саме останній варіант втягнув мене, як темний вир, від якого немає відпливу.

- Химерно, що цей будинок узагалі серед пропозицій, – вирвалося з мене.

- Немов приманка, за якою криється щось інше? Не хвилюйтесь, може саме це той досвід, який допоможе вам знайти відповіді на запитання, які давно тривожать.

Ріелтор дістав папери, клацнув ручкою та протягну мені.

- Погодьтеся, варіант заслуговує уваги. Залишаються тільки деякі паперові формальності.

[Неділя, вечір, «ляльковий» будинок, трохи згодом після заключення договору з оренди кімнати]

Я обережно відчинив двері і ніс увібрав запах фарби, клею та старої тканини. Кімната велика, однак вщент забита речами: стелажі, коробки, баночки з акрилом та гуашшю, акварельні футляри, мов шоколадні плитки, різноманітні клапті, ножиці й голки. На перший погляд, атмосфера звичайної майстерні творчої особистосі, однак не полишало відчуття, що кожен предмет спостерігає і аналізує мене.

На столі лежало кілька макетів ще не готових ляльок. Кострубаті, з відокремленими ручками та ніжками, з порожніми очима, що дивилися у різнобіч. Я мимоволі відступив назад. На мить здалося, що одна з ляльок повернула голову в мій бік. Звісно, лише «жарт» світла, але серце йойкнуло мов після хмільного удару. Варто сказати, що колекція фігур вражала різноманіттям, багато ляльок  в суконьках та охайних блузках, з чітко вираженими детальками, які приковували до себе погляд і не давали засумніватись в майстерності господині.

Серед усіх мене найбільше вразила одна, на мій погляд, особлива лялька. Вона стояла осторонь — порцелянова, біла, мов кістка, з блакитними очима, чорними пасмами та рум’янцем на обличчі. Здавалось ніби саме вона тут головна, а всі інші ляльки — лише її тінь.

Погляд упав на підлогу — розсипані ґудзики, голки, клапті тканин, засохлі шматки глини та плями фарб.  На перший погляд хаос, проте в ньому вчувалася якась мовчазна система, що чекала лише рук господині, аби ожити. На стінах полиці з інструментами, старий годинник, що застиг і не подавав звуку, та рукавички, покинуті так, ніби їх щойно зняли й залишили чиюсь невидиму присутність.

- Що вас турбує? – голос дівчини пролунав так рівно й ніжно, що лише пізніше я відчув, як у ньому відлунює тінь могильного холоду.

Поки милувався химерністю кімнати навіть і не помітив як вона увійшла за моєю тінню.

- Я втомився, –  мої слова зависли у повітрі ніби були важчі за дим. – Відчуваю себе так, ніби я не живу, а лише існую. Може, в мене теж синдром?

- Який? – її пальці мимохіть торкнулися глиняної фігурки на столі, й здавалось, що вона гладила не іграшку, а дитячу щоку.

- Котаро. Як і у вас.

Вона відвела погляд, і в її ледь помітній усмішці було щось від втомленої статуї, що вже століття дивиться на порожнечу.

- Значить, і ви прийшли ставити мені діагноз.

- Ні, – видихнув я поспіхом, щоб не розірвати цей тонкий зв’язок між нами. – Мені… просто важливо знати, що з вами. Вибачте за мої слова.

- Все нормально, – відповіла вона, і ті два слова лягли в повітрі, як шурхіт крил нічного метелика. – Питайте, що хочете.

- Мене звати Ігор, – простягнув я руку, відчуваючи, як моє серце б’ється швидше, ніж личило б для такої дрібниці.

- Ліда, – її пальці торкнулися моїх, цей дотик був холодний, але водночас ніжний, мов дощ  вересневого вечора.

- Ви думали про самогубство? – вирвалось із мене перше, що турбувало думку.

Вона подивилася на мене своїми очима, що нагадували озеро в сніжному лісі. Там не було ані гніву, ані здивування, лише бездонна тиша.

- Навіщо? Я вже мертва.

Ці слова впали, наче грудка землі на домовину.

- Коли ви померли… як це було? – мій голос тремтів, і я сам боявся почути відповідь.

- Під час бомбардування в двадцять другому, – сказала вона так, ніби називала буденну дату. – Ракета впала на наш будинок. Мама, тато, моя маленька Крістіна… і я загинули під завалами. Тепер існую в цьому будинку, який належав бабусі.

- Мені шкода… – промовив я, відчуваючи безсилля своїх слів, наче вони летіли в темряву й там розсипалися на порох.

- Все гаразд, – тихо зітхнула вона. – Я скоро їх побачу. Лише закінчу свою місію.

- Місію?

 - Мої ляльки, – її погляд ковзнув по рядах застиглих облич. – Це тільця для пам’яті тих, хто мав жити. Я померла, але фізично ще тут. А отже, мушу берегти пам’ять про тих, хто був приречений ніколи не дізнатись, що значить бути.

- Як ви це робите?

- Я знаходжу фотографії дітей, які пішли занадто рано. Ліплю їхні обличчя, збираю крихти життя, яке їм відняли. Так їхні душі мають місце де залишитись.

Я мимоволі наблизився до полиці й завмер: знову поглянув на ляльку, яка світилася особливим холодом. Порцелянове личко, і таке схоже на саму Ліду.

- Ця  гарна…

Її голос тремтів, але вона все ж взяла себе в руки і вимовила:

- Це єдине, що залишилось від мого батька. Він подарував її мені ще до того, як ракета зруйнувала наш дім. Вона вижила. А ми – ні.

Мені стало важко дихати. Кімната ніби стиснулась, оточивши і притиснувши мене ляльковими поглядами.

Щоб не втонути в цій тиші, я промовив:

- Ви б могли зробити виставку. Бо якщо вони залишаться тут, про них ніхто не дізнається.

 - Ви думаєте, хтось візьметься за таке? – її голос знову був рівним, але в ньому прозвучав крихітний відблиск надії.

- Це важливо для вас, – відповів я, відчуваючи, як мої слова самі викарбовуються в повітрі. – Значить, знайдуться люди, які зрозуміють.

Ліда подивилась на мене — довше, ніж личило б сторонній людині. І в її погляді я побачив дивну річ: серед похмурих тіней її внутрішнього світу ворухнулась крихітна іскра, немов пам’ять про сонце, яке вона вже не вірила побачити.

 

[Середа. Остання зустріч перед виселенням]

Дощ бився об вікно дрібними ударами, наче хтось тихо стукав, прохаючи впустити. Я довго дивився на ці потоки, на їхню безкінечну, вперту течію. У якийсь момент в уяві вони перестали бути просто водою. Я бачив у цьому фізичне втілення часу. Він теж так само спливає, лишаючи після себе розмиті сліди, яких ніхто більше не віднайде.

Ліда сиділа поруч. Тиша між нами була така густа, що кожна крапля ставала гучнішою за слова. Я відчував, що щось треба сказати, але щоразу губив думку ще до того, як вона ставала реченням. І, може, воно й не потрібно.

- Дощ такий… безкінечний, тобі подобається запах дощу ? — тихо сказала вона, не відриваючи погляду від скла.

Я відповів майже машинально, та все ж зі своєю гіркою усмішкою:

-Так. І запах, і смак і спогад в миті спеки та тривог.

- Колись я купила собі таку милу рожеву парасольку, але на жаль так і ні разу її не відкрила.

- Вірю, що знайдеться можливість прогулятись під дощем і відчути… –  я  зупинив себе.

- Що ? – вона глянула на мене вперше не як лялька.

- Смак життя, а не порцеляни.

Після цього знову запала тиша. Я слухав, як вода спадає по дахах, як підбирається до підвалів, як щось старе й занедбане за вікном зітхає під ударами стихії. Здавалося, місто теж дихає дощем, а ми в ньому — лише випадкові перехожі.

Всі історії повинні мати продовження. Принаймні, нас так привчили: книжки, фільми, казки, навіть ті дурні новини, які завжди тягнуть за собою чергову серію інтриг. Ми звикли шукати сенс у будь-якій зустрічі, вірити, що нічого не трапляється випадково. Що навіть у найкоротшому знайомстві є задум, мораль, своє «навіщо».

Але життя інше. Життя — воно як цей дощ. Починається несподівано, закінчується, коли забажає. І ніхто не дає гарантій, що ти почуєш фінальну ноту. Є зустрічі, які нічого не означають. Є дороги, що перетинаються лише для того, щоб розійтися й більше ніколи не зблизитись.

Я відчував у Ліді щось близьке. Спорідненість, ніби ми вже зустрічались колись у сні чи в іншому житті. Але я знав: далі ми не підемо разом.

Це як торкатися до скла – воно холодне, прозоре, бачиш крізь нього світ, але пройти не можеш.

- Ти підеш? — її голос прозвучав так, ніби вона й не чекала відповіді.

Я зробив паузу. Чомусь мені хотілося, щоб ця тиша тривала довше за слова. Але зрештою я сказав:

- Так. Завтра переїжджаю.

І цього було досить.

Я не став нічого пояснювати. Бо й пояснень не існує. Ми майже нічого насправді і не дізналися одне про одного за ці три тижні. Вона не знала моїх історій, я не пізнав до кінця її болю. І, може, це правильно. Деякі двері краще залишати зачиненими.

Я зрозумів одне: ми не можемо врятувати тих, хто не хоче врятуватись. І, зрештою, ніхто нікого й не рятує. Ми всі рухаємося своїм шляхом, зупиняючись лише на мить, щоб зустріти когось у дощі. А потім іти далі.

Життя коротке й крихке, наче цей звук крапель, наче порцеляна її особливої ляльки. Воно щезає швидше, ніж ми встигаємо його втримати. І, може, в цьому й є його цінність.

Я вийшов. Її силует залишився за вікном, розмитий краплями. І здавалося, що тепер дощ говорить замість нас обох. Він говорив про кінець. І про те, що деякі історії не мають продовження.

Кілька місяців потому, набравши ріелтора, я запитав про Ліду. Він відповів спокійно, майже байдуже: Ліда померла. А її будинок тепер стоїть у каталозі оренди з дивними історіями, на позицію вище.