Дзень

Дзень

Краплі дощу нещадно жували, затоптану на асфальті перехожими, газету. Чорнила зрадницькі втікали з шматочків паперу оголивши шпальту від заголовку «Чому ми звикли до палаючого неба?».

Аріша блукала вуличками стомленого міста і все думала про те, хто взагалі зараз читає газети? Адже всю доступну інформацію можна смакувати віртуально. Внутрішні монологи збивали нефритові, неонові вивіски, які прорізали фотонами вечірнє полотно. Її увага зосередилась на рекламі енергетичного напою, де жовтогаряча з червоними миготіннями електрична стрічка у формі інфернальної істоти посилала цілунок у невідомість.

Ще вчора були відключення. Місто нагадувало прірву рогівки ока - шматок реальності, коли вже не ти, а темінь полісу починає розглядати тебе як безпомічного сліпого цуценя.

Цей цілунок яскравої вивіски пробудив у дівчини відповідь на своє питання. Чому газети ще друкують?  З тієї ж причини, чому досі випускають воскові свічки, заповнюють бензином запальнички і збирають живі квіти… Бо в один момент, як вже було не раз, усі технології можуть піти під три чорти.

203.. рік, люди навчились робити кібернетичні імпланти, друкувати органи, нюхати космос та гратись із  штучний інтелектом в ерудита… але ми досі як первісні люди, мов глиняні глеки маємо вчасно законсервуватися в підвали та льохи.

Коли чуємо її. Сирену. Ніяких банальних порівнянь з античними бестіями… їх звук не чарує, а пробирається у вуха слизькими щупальцями, копирсається у мозку, залишивши кілька слідів присок під черепом. Цій могильній рапсодії замало місця, вона заржавілими голками протікає у вени, зміями копирсається в серці, бджолами жалить горло. А останнім часом з кібернетичним оновленням башня Атланта набирає нам номер до Анубіса.

Іронічно, що всі ці муки для нашої безпеки. Щоб ми могли вчасно зреагувати на біль. Аріша добре пам’ятає як вперше побачили небо, що плаче вогнем і  людство, яке відважно б’ється за існування. Вогняні, металеві кулі пазурями ріжуть кожен день хмари, щоб вхопити більше душ до свого пекла, але наші душі їм не смакуватимуть, бо кожен раз янголи витягають  людей за чуба туди, де смерть заколише в м’яких яслах навіть найменшого з нас.

На щастя зараз було тихо, тож Аріша могла насолодитися своєю прогулянкою без зайвих тривог. Метою її мандрівки була невеличка кав’ярня, що вибивалася своєю архітектурою поміж монолітних футуристичних будинків і нагадувала їй шматочок минулого світу, про який вона читала в книжках та споглядала на вінтажних листівках. Назва кав’ярні, оздоблена японськими ієрогліфами, що щось там значили, не мала яскравого освітлення, а лише люб’язно купалась у сусідніх ілюмінаціях. Це не тиснуло на очі і вже підсвідомо приваблювало своїм спокоєм. В середині заклад не був ще меншим, ніж здавався із-зовні, кілька столиків, які попри дощ та вечір, були майже порожні, за винятком «дивачки», яка читала книжку. Ще одним винятковим рішенням було прикрасити стіни живописними полотнами та жовтуватими світильниками, що імітували повітряні гармошко подібні ліхтарики. За стійкою стояв власник, який і був же баристою. Стомлений, але задоволений своєю роботою просто медитавтивно протирав колекцію химерних чашок.

Аріша зняла навушники і насолодилася тишею. Дощ, мабуть хотів зайти за нею до кав’ярні, однак лише заздрісно стукав у вікна, чекаючи на покірне повернення дівчини.

Панночка замовила собі жасминового чаю, сіла за столик біля вікна і просто почала споглядати за хаотичним молекулярним рухом змоклих перехожих. Всі як один теж були в навушниках, щоб хоч якось заглушити в собі тривожних черв’яків зумовлених постійними вогнепадами та сиреною, яка мов Банші мала обов’язково нагадати ще про неминучу смерть для когось із нас. Бо кожен день то завжди лотерея та випадок.

Як тоді люди встигають почути цей звук прибульского ревіння? Повірте, ці ноти здатні проникнути крізь всі можливі ізоляції.

Копирсання в думках спіткнулося об фігуру маленького хлопчика, що стояв посеред вулиці і мокнув, поки люди проходили байдуже, чи заклопотано повз. Аріше не могла відвести очей від дитини, теплий, ароматний чай не давався себе ковтнути. Вона згадала, як сама так колись стояла посеред натовпу споглядаючи, як палає її будинок і нікому до того не було діла. Тож вона поросила ще стаканчик чаю і вийшла на вулицю запросити хлопчика до сухого сховку.  

Як тільки вона наблизилась до маленького невідомця він почав віддалятися. Аріша дістала із рюкзака парасольку і привернула  увагу хлопчика.

- Іди сюди, не мокни. Може тобі треба допомога?

Дитина несміливо чкурнула під парасольку і мовчки зиркала на дівчину.

- Ось, випий зігрійся… а може краще взагалі зайдемо в середину?  Може ти загубив батьків?

Хлопчик ковтнув чаю, усміхнувся і нишком зронив:

- Дякую. Але мені не можна в середину.

- Чому? Там завжди усім раді… соромишся, то я залюбки тебе проведу і там викличемо твоїх батьків…якщо ти загубився – дівчина не знала насправді, що їй робити, бо ситуація здавалась їй максимально дивною. Вона не хотіла нав’язуватись, може дитина просто так гуляє… хоча в такий час і в такому віці?  Але що вона знає про сучасну педагогіку та виховання? Та і це завжди справа кожного.

- Я не загубився. Я далеко відійшов від дому. Я пам’ятаю дорогу, але я боюся йти один.

- І як ти сюди сам дійшов? Гуляв?

- Так. Я люблю гуляти.

- І як тебе звати?

- Аме.

- Гаразд… Аме, я Аріша. В тебе цікаве ім’я.

- І в тебе. Проведеш мене, будь ласка?

- Гаразд. Поки немає сирени, спробую тобі допомогти. Веди тоді, Аме.

Аме, маленький хлопчик в синьому костюмчику але з такими дорослими, стомленими очима. Чомусь Аріші хотілось йому довіряти та допомогти попри негоду, потенційну небезпеку, яка могла прорізати небо будь-якої миті, попри інші тисячу факторів, при яких інша людина почала б ставити купу запитань і мати сумніви в таких мандрівках.

Дитина взяла дівчинку за руку і повела за собою вузькими вуличками. Йшли мовчки, Аріша лише тримала над ними парасольку і дивувалася лабіринтам, якими треба буде вертатись їй якось назад. Однак ті проблеми варто відкласти на потім. Зараз її цікавило те, що вона могла насолоджуватись купою різноманітних відтінків мелодій хлюпання та крапання, випадковими дзижчаннями, скрипами, гудінням, гомонінням і навіть не ховатись в навушниках.

Невідомо скільки вони так тинялись між будинками до поки Аріша не усвідомила, що опинилася вже далеко не в місті, а в якійсь гущавині, яку освітлював місяць та зорі.

- Де ми ? – спокійно запитала дівчинка.

- У тебе вірить чудо?

Питання  збило Арішу з пантелику і змусило замилитися над його відповіддю… ні, ні, навіть не відповіддю, а правильніше буде сказати – суттю... Зазвичай, питають навпаки – чи вірить в чудо людина?! Хіба ні? А тут  якась нісенітниця. Виходить, якесь абстрактне чудо вирішує, чи впливатиме воно на долю людини ? Або узагалі наважується піддавати сумнівам факт нашого існування? Хіба не ми самі для себе обираємо вірити в щось поза межами матеріального і видимого?  Чи ця позиція обирати у що вірити надто егоїстична в масштабах ефемерного світу?

Ох ці діти, як щось спитають… А собі і думаєш, що нічогісінько насправді  про цей світ не знаєш – ні про сенс існування, ні про творця усього сущого, ні там, де зимують качкодзьоби.

 - Не знаю. Але я вірю в нього.

- Добре. А тепер подивись уважно, що ти бачиш?

Серед гущі дерев дівчинка побачила кам’яні залишки якоїсь древньої споруди.

- Це мій дім – промовив Аме. Давно забутий дім дощу. Колись люди приходили сюди з надією, і на кожну свою надію та бажання приносили дзвоника, який можна було повісити сюди. Бачиш, скільки цих дзвоників, Арішо ?

- Бачу.

Храм тисячі дзвоників стояв обійнятий міцно деревами та часом. Здавалось навіть вітер тут ходив навшпиньки, аби не потривожити тишу століть. Його дерев’яні балки потемніли від часу й дощу, вкрилися лишайником, а у глибоких тріщинах поселились малі мовчазні істоти. Стеля під вагою років злегка прогнулась, карнизи обросли мохом, а між плитами колись ідеально рівного помосту проросли тонкі травинки, що мов зелені молитви тягнулися вгору.

Та попри руїну, храм дихав. Жив.

На кожному кроці — дзвоники. Вони висіли сотнями під дахом: на тонких мотузках, що вже майже стерлись, на сріблястих нитках, що ще тримались, мов останній подих. Висіли вздовж колонад — маленькі керамічні, тріснуті, мов зранені голоси. На гілках сакур, що давно не цвіли, висіли бронзові — зеленкуваті від патини, мов застиглі сльози. Під стріхами — мідні, круглі, вишукано вигравірувані з квітами, зорями, ієрогліфами бажань, що давно ніхто не читав. І навіть на водостоках, де накопичувалась дощова вода, ворушились дзвоники скляні, тонкі, прозорі, що дзвеніли, як пам’ять.

Кожен мав свою форму. Один — як пелюстка. Другий — як перевернута крапля. Третій — мов серце, яке от-от трісне. І кожен з них — вмістив у себе одне людське бажання. Ні більше, ні менше. Повітря в храмі було густе — ніби наповнене не ароматами, а спогадами. Ледь вловимий запах старого дерева, іржі, дощової води й якогось дивного, майже забутого пахощу... мрії. І коли вітер торкався їх, навіть найслабший подув, усі ці дзвоники не просто звучали. Вони відповідали один одному: Дзинь. Дзелень. Дзинь-дзинь.
То був не просто звук — то був шепіт храму, шепіт усіх сердець, які колись молилися до дощу та мали надію. Однак з роками шепіт стає дедалі слабшим. Деякі мотузки вже обірвались, і дзвоники лежали на землі, розбиті або мовчазні. Дощ вимивав фарбу з гравіювань, лишаючи лиш обрис. Храм хилиться — не під вагою часу, а під тягарем забуття.

- Твій будинок… він прекрасний, але шкода, що виглядає… зруйнованим – промовила Аріша.

- Так. Але все ж він стоїть. Бо доки хоч один дзвоник звучить — мрія ще жива.
А мрія — це те, що довше за камінь.

- То ти не людина?

- Так.

- Зрозуміло.

- Це тебе не дивує?

- Зовсім ні – Аріша торкнулась кілька дзвоників фалангами, звук металу розтікся теплом по її вушках.

- Дякую тобі за чай, хочеться віддячити дарунком – хлопчик витягнув із кишеньки срібний дзвіночок оздоблений крапочковими візерунками.

 - Я не можу це прийняти.

- Чому?

- Я пригостила тебе чаєм просто так і не потребую взаємних дарунків.

- Цей дзвіночок виконає будь-яке твоє бажання – запевнив Аме.

- Можливо, комусь цей дзвоник потрібніший. Та і сумніваюсь, що моє бажання буде втілене в реальність – усміхнулась дівчинка.

- А чого б ти хотіла ?

- Щоб небо перестало палати, а гидка сирена волати і замовкла на вік.

- Тут ти права… дзвоник не всесильний… один дзвоник. Але якщо цих дзвоників буде більше, то шанс на чисте небо не такий і примарний.

- А якщо б я змогла привести сюди більше людей із їх дзвониками ?

- Можна спробувати.

- Справді ? Хіба не має бути якихось заборон та таємничості розташування цього храму?

- Як я вже сказав, колись кожен бажаючий міг повісити сюди дзвоник, але люди забули вірити в дива… та я їх не засуджую. Які часи, такі і люди. На жаль.

- На жаль – прошепотіла Аріша – однак я спробую знайти людей, які мають сили боротися за своє майбутнє.

- Гаразд. Я покажу шлях, як можна потрапити до мене та вийти. Однак, може я все ж можу чимось допомогти, зробити щось для тебе?

- Аме, а вони можуть заграти разом? Ці дзвоники?

- Звісно. Треба лише трошечки більше дощу.

- Аме, зіграй будь ласка на дзвониках. Мені б хотіло почути їх, ну, поки я тут.

- Добре панночко – всміхнувся хлопчик.

Коли пішов дощ, тисячі дзвіночків в унісон видали мелодійний «дзинь» і в перше за довго років Аріша відчула себе живою.