Вас всіх обманюють на Різдво. Різке звинувачення? Ні, тут не політична провокація, не зрада і не зухвала релігійна критика. Я про кашу, яка панує в інформаційному просторі, та тисячі культурних нашарувань, що роками впливають на наше сприйняття цього свята.
Наприклад, внесок американського кіно та маркетингової культури – ялинка, червоні пакунки, шкарпетки на каміні, пряники-чоловічки, молочко, джазові мотиви та Санта-Клаус із реклами Coca-Cola. Вже відчули цю симфонію дзвоників, лапатого снігу та смакування програвачем касети із фільмом «Один удома»?
Який програвач, XXI століття, що він меле, ще й критикує – скажете ви. Критика, засудження? Ні, все вище згадане має право бути, ми ж не варвари, щоб кричати про залізну завісу, аби захистити наших діток від цієї "жахливої" Америки.
Тоді до чого ця демагогія? Я лиш хочу звернути увагу на те, в які цікаві часи ми живемо і як багато традицій та ритуалів оточує нас у цю зимову пору. Звісно, як же не згадати про вимір української містерії – колядки, вертепи, запашна кутя, перегляд стрічки «Ніч перед Різдвом» (так, знятого в радянські часи, але ж українського фільму), що тут говорити, для когось і темне "Львівське різдвяне" – привід чекати зимових "канікул".
Вже вибачте за цю сумбурність, та це лише вкотре показує різнобарвність палітри традицій нашої братньої душі. Тож так, вас обманюють на Різдво, якщо вам нав’язують ті чи інші цінності, коли ви, я впевнений, маєте свої уявлення, чим для вас є Різдво.
Ми, дякуючи нашим захисникам, маємо змогу жити у вільній, сучасній країні, де взаємоповага одне до одного має бути в пріоритеті. Досить нам і так релігійних, культурних та різних інших маразматичних війн, коли у свято хочеться хоч раз відчути смак свята в кориді цих рутинних днів. Та все ж спільний, як зараз модно казати, наратив будь-яких традицій чи способів святкування Різдва – це подумати про ближнього свого і поділитися тим теплом, що мотивує нас вставати кожен ранок і чекати кожну святкову зиму.
Яблучний етюд
У цю грудневу пору місто набирає особливого тепла. Всі ці блискучі вивіски, ліани ліхтариків, шарудіння крафтових упаковок та запах мандаринів лоскочуть уяву. Люди готуються до свята. Прекрасний момент зловити кілька цікавих кадрів. Дзвоники, дзвоники ведуть тебе крізь сніговерті бруківкою рідних вуличок, що одягнули свої парадні смокінги та сюртуки, зробивши тебе автоматично героєм вінтажної різдвяної листівки. А це тільки вийшов по хліб.
Після золотисто-похмурої осені та кусання перших морозів святкові ілюмінації та запахи снігу дають друге дихання та смак життя навіть у ці похмурі часи. Та коли ці часи не були похмурими? Поки ми дихаємо і можемо думати, ми існуємо і граємо в цю лотерею життя. Поки не ввели податки на мрії та цілі, може, ще якось і потупцяємо (як казала моя старенька прабабуся).
Попри всю красу та чарівність зимової святкової метушні з віком метикувати про це починаєш більш цинічно або просто байдуже. Ні радість в моменті, ні ностальгічні поривання, особисто мені, цієї зими все ніяк не могли допомогти відчути того самого всеоспіваного поетами та народними умами духу Різдва.
І зараз, по канонах усіх зимових казкових історій, повинна статися подія, яка б змінила мій погляд, допомогла розквітнути почуттям і мотивувала мене радіти життю. Ви вгадали. Так і сталось, майже. Але це не Дікенс із трьома привидами Різдва, і не політ на спині у чорта, та навіть не зустріч Грінча з викраденою ялинкою. Можна сказати, що моя оповідка чимось наближена до новел О. Генрі. Історія про наше з вами життя таким, яке воно є.
Другий рік я працюю у школі, і з початком зими без атмосфери свята та казки в педагогічному ремеслі ніяк не обійтись. Воно і не дивно, ці маленькі палкі сердечка та допитливі оченята-вогники варті того, щоб для них зробити трохи того дива.
Але ні, забігаючи наперед, не це повернуло мені на мить відчуття свята. Не діти, а навпаки – людина вже поважного віку, вчитель шахів пан Микола.
Що ж, замальовую вам картинку.
Перші дні грудня, цілий день лунає тривога, учні вимушені вчитись в укритті, але школу ж треба підготувати до Дня Святого Миколая. Попри все свято має бути. Як символічно, що в мороці цієї метушні, переживань саме пан Микола з’явився мені на допомогу, коли я цього потребував найбільше.
Заблукавши думками в потойбіччі втоми, я облаштовував ялинку в коридорі біля вікна. Із медитативного стану смутку мене вивело наближення колеги. Пан Микола – людина, що завжди допоможе, він ще й з тих людей, які вміють зберігати гарний гумор та розсудливість у будь-якій ситуації.
Чоловік із притаманним йому спокоєм почав подавати мені іграшки і, помітивши мою мовчазливість, проявивши мудрість, не почав мене розпитувати чи давати непрохані поради. Ні, він поділився зі мною своїми емоціями та історією того, як у його дитинстві святкували зимові свята. І ця щирість мене підкупила і вивела на взаємний діалог.
Пан Микола розповів, що в дитинстві, попри заборони радянським урядом колядувати та справляти релігійні свята, в його селі люди зберегли народні традиції Різдва.
Він згадав, як хлоп’ям із ватагою друзів ходив колядувати. Найтеплішим спогадом на все життя став випадок, коли знайома тітка винесла їм на пригощання великі червоні яблука.
Пан Микола так смачно про це розповів, що навіть я, попри свою байдужість до цього фрукта, захотів скуштувати ласий шматочок. Чоловік говорив про ті частування так щиро, що його усмішка була по-дитячому світла та тепла і запалювала моє серце навзаєм.
Хто б міг подумати, особливо в наш час, що колись червоні яблука зимою могли б стати справжнім скарбом для малечі? Дивовижно, як зараз у деяких дітей змінилися цінності.
– Приємно було в дитинстві отримувати турботу дорослих. Тепер, коли я сам вже став дідусем, то думаєш, як же привітати у відповідь, щоб не просто принести в життя дитини щось матеріальне, а дати щось більш цінне – оте тепло і турботу, – поділився чоловік.
А й справді, подумалось мені, як важливо дати людині унікальний досвід, емоцію та смак моменту, якого більше ніколи не буде. Здавалося б, очевидні істини, які ми отримуємо з екранів кожної діснеївської казочки.
Дитячий спомин пана Миколи допоміг мені вкотре зрозуміти, що свята – це щось більше за упаковки та ліхтарики. Свята – це завжди люди, які мотивують жити людей. Таке не купити за гроші. Це або є, або немає.
Відтоді, коли мені стає сумно зимовими вечорами після важкого дня, я згадую слова пана Миколи, людини, яка змогла мені подарувати свято не подарунками чи солодощами, а своєю щирістю та добротою. У такі моменти навіть попри цинізм ще віриш у чудо. Віриш у людяність. Тож я собі пообіцяв, що, дочекавшись Різдва, я принесу пану Миколі червоних, запашних яблук, щоб закріпити цю істину – добро повертається добром.
