Бридота, коли прокидаєшся зранку не собою. Передаю привіт Грегору Замзі та Джервасу Дадлі. А ще паскудно, коли губиш улюблені речі. От і вся передмова. Прелюдії – це добре, та життя ґвалтує непогано і без них.
Краватка
Одного ранку я загубив свою краватку. Бузкову, чарівну річ, що пасувала до моїх сніжних та молочних сорочок, виноградним соком розпливалася під чорним та темно-зеленим піджаком, одним словом, створювала безліч амплуа. Люблю виглядати охайно та красиво. Хоча хто не любить? Класика, напівкласика – немов саме це моя справжня шкіра, яку одягаю перед виходом у рутинний світ. Поки той світ кожен день точить клинка, щоб зробити кілька смачних, хрумких ударів у мою плоть. Гарно підібране маскування допомагає триматися напрочуд добре в цій пучині, перекривши порізи та струмені втомленої крові.
Одного ранку я загубив краватку. Ну і що? Хіба вона була єдиною в моєму асортименті краваток? Ні. У мене є червона, вишнева, нефритова, ультрамаринова, смоляна, метелик і навіть краватка з довбаним Рудольфом. Знаю, іронічно. То що, ця бузкова якась особлива? Ні. Не сказав би. Звісно, я маю купу спогадів у цій краватці, але що в наш час варті спогади без створення нових, коли в будь-який момент можна опинитися в обіймах бетону з роздовбаною макітрою від ударів воєнного часу?
Та якось я прокинувся і зрозумів, що загубив зранку себе. Мов фараон у гробниці крутився в своїх ковдрах та подушках. Досі був у своїй шкурі класичного одягу та навіть не розстелив постіль. Минулий день забрав стільки сил та свідомості, що думати про комфорт мандрівки до Морфея не було жодного бажання.
Сьогодні субота, та це вже не радувало. Давно не радувало. Найгірше відчуття – коли живеш не своє життя. Найгірше відчуття – коли усвідомлюєш себе поза контекстом.
Все дратує. Все злить. Відчуваєш себе мишкою в лабіринті, яка зупинилася бігти за сиром. Перед її очима стіна, за якою є свобода, та ту стіну ніяк не перелізти цими малими, кволими лапками. Лишається тільки шкрябати в шмаття, в надії на порятунок із цієї штучної кліткової реальності.
Над ліжком висить криво картина. Вже кілька місяців собі обіцяю повісити її рівно. Справи на три секунди, та все не доходять руки. Так само, як не доходять руки прибрати робочий стіл із стосами рукописів, канцелярського приладдя та чудернацьких сувенірів, зібраних мною в химерну колекцію: маленька фосфорна фігурка космонавта, вінтажна підстругачка для олівців у вигляді друкарської машинки, дерев’яний манекен для визначення пропорцій у малюванні, колекція листівок, перев’язана багряною стрічкою, кілька старовинних європейських монет, залізна баночка від фінляндського шоколаду, жовта скляна фігурка чаплі з Японії та, нарешті, річковий камінь із сотнями гидкоформених дірок із дна Десни.
Скільки дрібничок приковують нас до цього світу – матеріальних штучок, на яких будуються наші мрії, бажання, стиль життя та повсякденність.
Хочеться втекти подалі від своєї кімнатної клітки. Напевно, у місто. Хоча й Чернігів насправді вже втомив. Але я чую, як він кличе, як дихає, рухається. Мов потойбічна істота, не пускає від себе. Дихає своєю бруківкою, реве дзвонами та миготить ліхтарями. Пихтить, горбиться, пахне меланхолією та старими деревами.
От і сьогодні блукаю знайомими вулицями, мов Тесей у пошуках свого Мінотавра. Не з метою битися, а просто глянути страху в очі – страху бути звичайною амебою цього суспільства.
Рухаюся далі. Кожним сантиметром цього Чудиська.
Без параної та мороку відчуваю, як потаємні духи зачаїлися в тінях та мурах, у бетонних конструкціях, металі, вітражах, у дерев’яних різьбленнях, гмиканні, пирханні шин та механізмів, у плітках цвинтарів та вітках дерев – ніби у всьому є душа. Проте я не назвав би це душею – це втомлене, безформене «щось», що мирно споживає поруч із кожним містянином.
І я ніби всьому цьому потойбіччю за брата – теж втомлене, безформене «щось». Однак безсумнівно живе і бажає жити.
Коли прямую повз Стрижень, так і очікую, що звідти випірнуть слизькі гігантські щупальця та затягнуть мене у самісіньке дно, щоб я посмакував зеленуватої гідрофауни та зустрівся зі своїм покликом Ктулху. Хоча шкода було б намочити пальто та шкарпетки.
Колись самураї, щоб бути готовими до смерті, кожен день у найдрібніших деталях уявляли, як би вони могли померти. Що це буде? Меч, стріла, спис, ворожа картеч? А може, тебе скосить щось занадто приземлене й неочікуване? У наш час корисна практика, бо ніколи не знаєш, до чого бути готовим.
Нарешті я добрів до улюбленого парку. Встигло потемніти. Взимку все здається безнадійним. Мабуть, через відсутність кольору та світла? А може, справа зовсім не в цьому.
Знайшов відлюдну лавку. Зустріла мене скрипом та холодом. Нічого, маленька, я ненадовго, скоро піду.
Сьогодні мені випав джекпот – бачу на небі зірки.
І що далі?
Далі я курю цигарку за цигаркою, щоб хоч якось приборкати танці думок…
Допомагає?
Коли як.
Просто в один момент ти зранку прокидаєшся і губиш свою краватку – і ця маленька деталь руйнує всю надбудовану конструкцію під назвою «Я».
Моралі тут не буде.
