Нещодавно я почула історію про подружню пару. Вони ділилися своїм досвідом переживання обстрілів і боротьби зі стресом. Чоловік похмуро розповідав мені, що в найвищій точці тривоги його буквально «вирубало» і він міг заснути навіть сидячи на дивані.
Він сам не міг пояснити чому так миттєво і глибоко засинав, попри небезпечну ситуацію навколо. Його дружина, з кривою посмішкою розказувала про той спільний досвід зовсім інше — вона постійно потребувала з ким поговорити, її «качав» адреналін, робила по дому все, що попадалось під руку і все одно не могла заспокоїтись. Її дивувало, чоловік спить і «ніби його нічого не турбує», а вона сама — включена в ситуацію наповну.
Наші захисні реакції працюють по різному. І зрештою, останнім часом я задумалась що і досвід у нас у всіх, навіть двох близьких людей, може бути кардинально різний. До повномасштабного вторгнення це не відчувалось так різко. Та зараз, майже кожен з мого оточення опрацював свою власну техніку «викиду стресу». Хтось з головою поринув в нову тему або хобі, щоб втекти від реальності та втоми. Хтось не може перестати гортати стрічку, бо «бути в курсі» ніби значить «я підготовлений». Хтось продовжує триматись, бо його тримає робота. І фраза «Все добре. Я тримаюсь, А як ти?» Тепер часто означає «Я тримаюсь, щоб тримався ти».
Та лише дещо я починаю розуміти лише зараз: ти справляєшся зі своїми емоціями самостійно, і всі інші так само. Починаючи в першу чергу з себе. Бо спершу ти одягаєш кисневу маску на себе, а потім на дитину. На людину, що поруч. В одному борту з тобою. Та думка бортпровідників проста: якщо ти не можеш допомогти собі, треба почекати з наданням допомоги для інших.
На сеансі психотерапії я розказувала своєму терапевту про теорію «захисної бульбашки». Простими словами, це мій власний маленький світ, в якому я точно знаю людей, речі та заняття, які дають мені «заземлитись», тобто зосередитись на тому, що Я, прямо зараз, можу контролювати. В моєму маленькому світі й в моїй «захисній бульбашці» існує моя родина, книжки та деякі дуже прості тактильні речі, до яких я звикла — подушка, домашні шкарпетки, два важких простирадла. Я задаю собі питання: що я можу контролювати? Точно НЕ ситуацію в країні та області, точно НЕ ситуацію зі світлом. Можливо, сьогодні я навіть не можу проконтролювати роботу, вільний час і увагу до друзів. Тоді я починаю з найпростішого: я можу проконтролювати своє тіло, його положення і забезпечити теплом. Я можу проконтролювати своє дихання, я можу проконтролювати, щоб в мене було достатньо теплого пиття і я можу проконтролювати достатню кількість сна для себе. Таким чином я одягаю на себе кисневу маску.
Ви не зробите сальто зі зламаною ногою, не фінішуєте першим із завʼязаними руками.
Ви задихнетесь, якщо в аварійній ситуації у вас не буде кисню в першу чергу для себе.
