Не люблю писати про війну. В чоло. Мистецтво та культура не поза політикою – константа. Чи не так? Очевидно, але як же огидно, коли люди паразитують на цьому, створюють мільйони макулатури з псевдо патріотичними гаслами та щароварськими наративами. Знайомо?
Проте всі ці думки про синє, жовте, червоне та чорне потребують окремих статей. Сьогодні ж хочу розказати про свою історію контакту з війною. На все життя запам'ятав епізод з укриття. Лежу я із сім'єю під землею в "труні" льоху будинку. Ледь миготить ліхтарик, бо ще й світла, як на зло,
не було, чуємо приліт по стадіону. Наш будинок знаходиться на П'яти кутах, відносно далеченько від стадіону, але ґрунт сіпнуло добряче. Мало того, що в ті ночі літаки пирхали над нами, ніби саме небо падало шматками, а тут ще і приліт додав мороку. Яке відчуття в той момент? Невідомо, як близько, невідомо, коли ми наступні.
Ту ніч ми пережили. На ранок я дізнався, що під час того прильоту був смертельно поранений мій товариш з театру Павло Єременко, який пішов в сили територіальної оборони з перших днів повномасштабного вторгнення. Ми не були близькими друзями, але ми були партнерами по сцені і завжди тепло та насичено спілкувались. Це була велика втрата, великої людини для нашого театру. Для міста.
Наступної ночі, коли через літак ми знову опинились під землею в льосі, я взяв із собою трохи паперу та ручку. І написав новелу "Герць". Щоб папір випив мої думки та тугу, щоб захлинувся чорнилами. Я довго не писав нічого, однак в ту ніч мене трохи пробрало. І може навіть та новела-замальовка могла б стати останньою в моєму житті, якби не такі люди як Паша, які захищають нас своїми життями. Але ні, я все ще живий, все ще можу писати.
Минуло вже майже три роки, і я знайшов цей рукопис і, схоже, готовий ним поділитись.
Не люблю писати про війну.
Герць
Гарцює смичок, обіймає пітьму скрипка. Холодно. Пахне землею. Босими ногами крокую по вологій плитці – просто в порожнечу. «Стій!» – наказав голосок, що пролунав за моєю спиною. Таким голосом співають хори в церквах. То прийшла до мене панна! Взяла за руку, повела в балетну залу…
Вона завжди була поруч, однак я чомусь її намагавсь не помічати. Навіть ігнорував. Боявся її, уважав доволі огидною. Все ж, з плином часу, я збагнув красу її тендітних рис блідого обличчя та холодного погляду. Погляду, який, чорт забирай, притягував мої очі, з бажанням пізнати цю загадковість.
Купа душ уважає її помилково старою та безжальною… Але то тільки ті, хто не мав насолоди поглянути їй у зіниці. Ті очі – вони, вони подібні місяцю – сонцю мертвих, з ніжним аметистовим відтінком, що лоскочуть з кожним кліпом стінки серця.
«Ох, тії очі темніші ночі, де ж ви навчились зводить людей?»
І тому, коли вона запросила мене на танець – я не зміг відмовити цьому аметистовому погляду. Панночка всміхнулась мені. І я оволодів її холодною лівою рукою і без жодного страху та тремору підтягнув до себе за вишукану талію. Десницею ж, вона легенько сковзнула по моєму обличчю та пластично опустила пальчики на моє плече.
Гарцює смичок, обіймає пітьму скрипка. Холодно.
Одягнена в білу сукню з чорними вставками на рукавах. Айй. Яка ж вона граційна і гнучка – кружляти з нею неабияке задоволення…
Насправді з мене кепський партнер. Однак, вона, як виявилась, досить терпляча до моїх помилок і незграбностей – милосердно, надавши не один шанс, продовжувала нашу руханку.
Її біленька шия так і манила своїми гожими лініями та пропорціями – так би й вп’ятися губами. Як же дорого мені обійшовся б цей цілунок.
Ох, захоплює дух та колотить серце від лоскоту дотиків її пишних, смоляних сплетених в косу локонів.
Час від часу ми припиняли танець і вона ласкаво давала перевести дух. Чкурнувши ластівкою за спину, обіймала крижаними руками мою шию. Перекидала грайливо косу на моє плече та шепотіла миловидним голоском: «Хочеш я тебе поцілую?» Попри спокусу, торкнувшись лагідно кінчиками пальців її руки, промовив тверде, як могильна плита – «Ні».
Так, в ім’я диявола, я бажав ці вуста кольору стиглої вишні… бо за такі вуста і душі не шкода, однак я хотів розтягнути цю насолоду від спокуси на довше, бо знав, що опісля я міг би втратити основну утіху – наш танок під акомпанування серця, яке і задавало основний ритм.
Вона теж це знала і навмисно мене дражнила, все наближалася в притул, убиваючі усі межі та заборони між нами… я відчував її дихання, її запах – аромат маку та вина. П’янила і манила… Але я все кружляв і вивертався мов змій, мов біс і продовжував наш герць – не давав змогу спокусити мене та забрати цій панні мене до себе в холодні обійми, як це сталося з усіма тими бідолахами, хто був до мене. Не можна спинятися, ні, ще й ще, більше руху!
Я визнав її вроду, я залюбки милуюсь її очима, я поважаю її, однак не дозволяю собі її більше боятися… зізнаюсь, я навіть закохався в неї. Та щоб там не було – я невпинно бажаю продовжувати танець життя доти, поки остаточно не буду готовим здатися та полинути в її спокійні, холодні обійми на вік. Але ж, яка вона bellissima Morte.
Скрипка урвалася. Пітьма розвіялась. І я прокинувся в окопі, з силами продовжити бій за життя.
