Білогура Олександр Максимович 2001 року народження, народився та проживаю в Чернігові. Тьютор молодших класів в приватному освітньому закладі «МудрАнгелики», драматург та керівник Зразкового художнього колективу підліткової театральної студії СТеМ, актор аматорського театру Ex Libris, письменник … - саме так би могла починатись та продовжуватись моя суха біографія. Ніби напис на могильній плиті.
Жах, коли є купа словникових та живих слів описати цю ефемерну дійсність, знаєте, більш привабливіше. Попри цинізм, сарказм та інфернальні акценти в своїх творах досліджую тематику життя. Постійний рух, купи людей, шалений темп думок та ходіння по лезу – саме це і формує моє бажання виливати із себе літерки на папері. Далі логічно сказати – люблю місто Чернігів, але ні. Живу містом Чернігів, воно мов механічне серце зі своїми венами-вуличками, що палко пихтить та стука машинним готичним відлунням в кожній живій душі цього некрополя. Це мій Аркхем, моя Помпея, моя Божественна комедія. Багато драматизму ? Згоден. Та саме це мене і тягне в дослідженні цієї урбаністичної істоти, аби кожен раз по новому накрутити собі на руку нитку Аріадни в пошуках не банальностей в сірості деяких шаблонних уявлень про цей град. Тож запрошую пірнути зі мною в цю нуарну мандрівку із відлуння шепоту ліхтарів, бруківки та дзвонів.
Серед асиметричних коробок
Серед асиметричних коробок та змієподібних кабелів збираю очима захід абрикоса. На небесне полотно хтось розлив олійну фарбу, забруднивши всю блакить у мед та вишневий сік.
Блукаю депресивним асфальтом, хапаючи петрикор. Той запах, після холодних обіймів дощу. Всі душі в стомлених біороботах повертаються до своїх футлярів. І у кожного над чолом так і бачу коміксну хмаринку, в білизні якої оливковим чорнилом розлиті думки про сон.
Хоч бери і роби скетчі вугликом на пергаменті для хроніки. Скільки б чудових листівок можна було б створити з кінематографічності моменту.
Сьогодні не видно зірок, насварені сонячною байдужістю. Звісно, вони ж далеко, чого їм дарма красти земну увагу ? А моєї пильності тим паче вже
не вистачає на неземні речі.
Тож неважливо.
Стомився перебирати костюми, щоб вгадати майбутнє погоди. Коли ідеш сам, то можна йти оголеним.
Що там у нас видно у шпарині паркану ? Кран Піноккіо, брехливий ніс, якого тримає Атлантом небо цієї весняної вечірньої пори. Меланхолійні автівки, які все чавлять гумою залишки асфальту. Хрущі, що копіюють незграбністю черепах,чмокнувшись спиною об тротуар.
Яка безглузда смерть…
Скрегіт заліза, скрип пружин, слизький оберт - промчав велосипед, ледь не збивши мене... з думки. Коли я встиг все ж кудись вийти? Не пам'ятаю.
В трансі мозкових проєкцій реальність перетворюється на мильну оперу.
Ескізи оточення втрачають свої пропорції. Дивно, але чомусь мозок краще працює у мороці, а може то просто морока вечірнього променаду.
Хрускіт пачки солоних горішків, хтось човгає із представників сучасної молодіжки. Ні, не відсилка на чернігівський театр, а так, вловив випадковий перехожий абстракт.
Цеглинки, цементники, світлячки в кожному вікні. Сподіваюсь сьогодні без відключень, бо так і хочеться втекти від буденності, пірнувши в біти та байти. Кожен обманює себе по своєму.
Має бути у всього логічний кінець ? Не було і не буде. Лінь писати крайній рядок. Руки мерзнуть від холоду. В кишені перебираю пачку з цигарками, моїми хлопчиками-гвіздками легеневої труни.
Виникає тоді питання, про що думає ліричний герой, коли прокидається поза своїм художнім твором ? Питання подумати на майбутнє.
Я ж мрію про чай, про чай та її долоні, щоб могли зігріти мій багряний моторчик у гілках грудної клітки. Але поки блукаю венами міста, мене гріє куріння та мелодія у хрипких навушниках.
Бляха, вступив в калюжу…
