Він завжди довіряв лише своєму годиннику. Останнім часом його мало що радувало. А може і не останнім. Кожен ранок починався з улюбленого ритуалу – фіолетова чашка гарячого чаю, десять хвилин споглядання у вікно. Що саме цікавило? Геть нічого. Іноді геть нічого було кращим за будь що, чи навіть «щось».
Любив вигулювати пса. Чотирилапий був без імені, називав просто – собака, пес. Чому так? Біс знає, що іноді в головах у людей.
Курив. Рівно три цигарки. На день, в одному лише місці – розбиті, сіро-брудні паскудні сходинки біля п’ятиповерхової панельки.
Колись, п’ятиповерхової панельки.
Він любив мріяти. Уявляти себе в місцях, в яких ніколи не був – обійматись з піною морського прибою, смакувати свіжу випічку, мандруючи французькою вуличкою, перехилити кухоль темного на чеському фестивалі, танцювати в медовім сяйві ліхтарів італійського парку, споглядати як кліпають зорі в карпатських горах… що казати, він хотів би побачити хоча б «щось» далі свого ранкового вікна та холодних кварталів рідного провінціального містечка.
Чи були у нього друзі? Так, були, він звісно любив самотність, але ж і до соціалізації радо тягнувся… єдине, що не так часто із ними бачився, бо коли твій графік не має вихідних, важко думати про якісь там зустрічі. Якщо є бажання, то знайдеться і можливість ? – це було про нього, і не про нього. Він багато працював та давно робив вже це настільки механічно та приречено, що не бачив ні перспектив, ні можливості вирватись.
Працював із мертвими. Точніше живими. В ритуальному бюро? Ні, в педагогіці.
Сам скував свого ланцюга за життя.
Останнім часом його мало що радувало. А може і не останнім, та все ж кілька дрібничок йому смакувало. Він любив купувати собі свіжоспечені друкарнями книжки та комікси, з прилавків книгарні на розі неподалік його будинку. Як дитя, у колискову вечора гортав ці кольорові сторінки та пірнав в потойбіччя запропонованого сторітейлінгу. Мав пристрасть до чаю, особливо насолоджувався зеленими сортами. Справжньою розрадою ж були вечірні прогулянки з роботи до дому. Завжди була одна і та сама дорога, яка не набридала, а давала можливість законних 20 хвилин нікуди нарешті не поспішати і ні про що особливо не думати.
Чи кохав він? Так.
Якось він стояв з дівчиною біля кінотеатру, чекав таксі і просто в тиші споглядав на неї. Лапатий сніг цілував червонющі бутони троянд в її руках. Холод пік носа. Він хотів багато чого сказати тоді, але не дібрав слів, вирішив, що мовчання буде куди красномовнішим. Чи шкодував про це? Ні. Хіба завжди потрібні якісь слова? Ні. Хотілось просто присутності. Він знав, що вона бажала того ж, що і він. От вона кінематографічна, лірична мить. Запахи, дотики, слова – все це було і не раз… а от пекуча, комфортна тиша, це не для пилом припалих романів.
Він завжди довіряв лише своєму годиннику. Дідусевий часовимірний апарат на його кисті лівої руки – найвірніший друг, що завжди був поруч. З дитинства привчений до пунктуальності, завжди встигав тут і там, мов марафонець по всім потрібним маршрутам. Знав, коли опиниться в тій, чи іншій точці. Будь-який час звіряв лише за рідним циферблатом, щоб бодай не помилитись і не виглядати дурнем. Та хіба передбачиш все в цьому житті ? Життя сама кого хочеш зробить дурнем.
Курив. Рівно три цигарки. На день, в одному лише місці – розбиті, сіро-брудні паскудні сходинки біля п’ятиповерхової панельки.
Від втоми та байдужості нічого не чув. Звіривши час за своїм годинником, задоволено всміхнувся, встигає. Куди? Можливо бути саме в цей момент прильоту в п’ятиповерхівку, що стояла за спиною. Хто би міг знати.
Вирвані шматки асфальту, розбитий бетон, роса з дрібок скла під звуки сирен та годинник, якому він завжди довіряв. Стрілка зупинилась.
