Смерть, як про тебе говорити, коли страшно? Художньо. Іноді допомагає виплеснути думки створення оповідань, фантастичних оповідань, про інші світи, істот, потвориськ.
На жаль, реальний світ не дає далеко втекти. А з іншого боку, соромно бути несвідомим, як же це не написати про актуальне? От і шукаю кожен раз компроміс між болючим та свідомим. Без повчань, просто думки на папері.
Гніздо
Вереск. Дзвін сталі. Хрип. Зойк. Крила, багато брунатно-сірих крил. Годі... чую рев... Досить... Залиш його тіло у спокої. Ні-і !
Знову тихо.
Мороз обпікає шкіру. Виїдає очі та насмоктує кінчики пальців. Кров. Гаряча, липка кров з парою мов закип’ятили молоко...
Хрумкотіння снігу від лап пернатих паскуд. Гелгочуть своїми гидотними язиками. Смердючі створіння, що приповзли на нашу землю.
Навкруги відлуння розірваного свіжого м’яса з кривавими сплесками... хлюп, хлюп, хлюп. Останній мелодійний звук від нашого барда Сільвера... – вирвали шматок прямісінько з його гортані.
За кілька метрів від музики тепер мерзла і його вірна кохана лютня.
Хрускіт кісточок... погано піддаються, доводиться великому крилатому виродку застосовувати не тільки пазурі, а й кігті на лаписьках, щоб впоратися з ногою здорованя коваля Берні...
Сніг такий м’який. Але, зараза, холодний. Моя донечка Нана любить сніг, особливо сніжинки, пухнасті химерні зимні фігурки, які кумедно падають на носа та язик. «Білі мухи налетіли» - вигукує та ловить їх маленькими долонями. Кожен раз мене це веселить… навіть зараз, коли смерть дихає в потилицю.
- Сучі діти, Господні байстрюки, вам все так просто не минеться – священник Колін ще тримається на ногах.
Мужньо привертає увагу ворога на себе, кричить, махає мечем… вірить бідолаха, що з нашої групи ще хтось може врятуватись.
Недовго. Чолов’яга лягає у свою снігову ковдру. Тельбухи та інші нутрощі прикрашають полотно землі. Руками притримує залишки тулуба, хапається за життя до останнього. У цьому весь Колін, завжди вірить у краще.
Мабуть, це смішно. Однак тепер я їх бачу… Голова пастора лежить на колінах у прекрасного білого створіння… Невже такі вони янголи ? Саме так Колін описував їх в останній проповіді, от дивина. Янгол чомусь має обличчя його Берти... Жінка цілує чоловіка в холодне чоло і дарує теплу усмішку... Які ж у неї пухнасті білі крила, а я не вірив... Колін був правий... Про такі крила гарпіям тільки мріяти... тільки мріяти... Колін спочиває тепер в безпеці... Спочивай, Коліне, спи, друже.
Хрумкотіння снігу, шурхіт, дзенькіт. Кілька бестій прийнялися за бенкетування моїм ліпшим другом Ріком. Відірвавши кілька шматків з його грудей, покинули геть... Так, падлюки, куди вам тягатися з моїм Ріком, який пив стільки меду, що позаздрить будь-хто в околицях скелястого острова. Давній мій друже, Ріку... Пробач, що не встиг допомогти залатати дах, твоя дружина Беатріс буде сваритися...
Пробач, що не встигли впіймати найбільшого кабана... Пробач, що не говорив тобі ніколи як ціную нашу дружбу... Пробач.
Важко дихати.
Не можу ковтати. А так хочеться пити. Хоча б краплинку води.
Потерпи. Тихше. Треба лише трохи... потерпіти. Чого це я. Ми знали куди йдемо. Шкода лише, що все так швидко… хотілось би побачити ще життя. А не от так…
З гнізда відкривається дивовижний краєвид на сніжну галявину, де нас спіткала смерть. Ці пташині бусурмани розполовинили мене та відділили від групи, запхали на кляті гілки. Не дали гади в останнє спочити в колі побратимів. Бачу з висоти усіх... навіть свої відірвані ноги. Колін, Сільвер, Берні, Рік, брати рибалки Стен і Марк, гордість нашого поселення, завжди майстрували якісь хитромудрі прилади, щоб вловити більше для всіх риби, а тесляр Девід їм завжди був у поміч… а ці суки гарпії відірвали йому руки… Недалеко від Девіда зустрів смерть наш шинкар Арчі, ото був мужик, завжди знав чим зарадити, ніколи не відмовлявся вислухати… аж шкода бачити роздертим його гарне обличчя… міг радувати ще не одну панночку. І як не згадати про хлібороба Вілляма ? Щасливчик, склав голову першим, швидко пробили його палке серце, от земелька і прийняла як рідного, сподіваюсь помер таки без муки…
Як же мені буде вас не вистачати. Радий, що можу побачити вас всіх разом останній. Спогляданню заважають лиш холодні гострі пазурі, що деруть мене котру годину, смакують мої легені… знав би, курив би більше, щоб ці потвори вдавились від гіркоти. Але нічого, нічого, вас обов’язково знищать. Обов’язково…
Ох, який холодний сьогодні день. Добре, що на мені шкарпетки які зв’язала моя кохана Моллі.
Люблю тебе, Моллі... люб... лю... Нана…
На білому полотні хвойного лісу спочивало десять мужиків з маленького морського поселення «Солоний кут».
Десять мужів, які пішли до лісу в пошуках гнізда грізних створінь, що не дають спокою нашим рибалкам та хліборобам вже протягом кількох років. Пішли у пошуках кровожерливих гарпій, що полюють на наших дітей та худобу. Пішли славетні мужі, щоб їх діти мали майбутнє.
