27 жовтня 2025 року тисячі українців у всьому світі сіли за Диктант національної єдності. Я – одна з них. Але цього року я не тільки писала: я згадувала, всміхалась, і переживала, а потім багато думала. Бо цей диктант про мене і про нас усіх. І я маю, що сказати. На абсолютну грамотність не претендую.
Як же мені відгукнувся текст цьогорічного Диктанту національної єдності! Намагалась скоренько виводити літери неслухняною ручкою (бо зараз ми більш звиклі клацати по клавішах), а в думках: «От правда! Як же влучно! Так!» Роздуми – суголосні моїм власним. Назва – просто сучасна українська мантра: «Треба жити!»
А ще діалектизми, неологізми, підступні власні назви і пунктуаційні тенета, які хитромудро напнула авторка Євгенія Кузнєцова. Окрема подяка з Чернігівщини за кияхи! Таке рідне слово з дитинства, ніби аж запахло вареною кукурудзою щойно з печі. Тягнеш того кияха з чугуна, обпікаючи пальці… А він парує і не дається вкусити… Кияхи на городі у діда росли такі високі, що аж затуляли сонце. І в тому кияшинні ми малі грали в хованки і влаштовували халабуди…
Але про що це я? Пишемо далі про цуценят з фронту, донати на військо, РЕБи і генератори! Все те, «що ніколи б не мало з нами статися». Все те, що навіть привидітись мені не могло в моїх прекрасних кияхах. Але якими б не були далекобійними дрони та балістичні ракети, їм не знищити мої «спогади, сміх та любов»! Це МОЄ багатство, і його успадкують ті, хто вкладаючись спати зненацька згадував, що треба в школу принести каштанів, і природньо – завтра на перший урок (трясця його матері!). Ач, мені, аж кортить цей диктант цитувати та смакувати сенси. А ще… Ще хочеться гладити котів, купувати сукні (що б ті лелітки не значили), цілуватися… Хочеться жити! Дякую, пані Євгенія, що промовили це вголос за мене.
На мою скромну думку філолога, цьогорічний диктант має стати предметом вивчення дослідників сучасного українського дискурсу! Мене потішила його багатошаровість, відсилки до Леся Подерв’янського та навіть два апострофи на одне «між’яр’я». Тире, лапки та окличники – щедро напхані в текст, як часник у сальтисон – тримають у напрузі до останньої крапки.
Як же глибоко і далекоглядно авторка поставилась до створення цього тексту! Як же майстерно їй вдалося каналізувати народну втому, обурення, роздратування! Пух і пір'я здійнялися в соцмережах – кожна кома спрацювала! Я от власне думаю, що ми мусимо дякувати за цю національну психотерапевтичну сесію, і чудовий привід вкотре поуправлятися у народному «срачовому» мистецтві! Бо ми ж – не росіяни, щоб «скніти у вічній гризоті».
До того ж пані Наталя Сумська так тонко і професійно підіграла авторці, що лише підлила масла у вогонь. Інколи здавалося, що вона навмисне збивається чи пришвидшує темп, щоб підловити нас на неуважності – і цим тільки додавала азарту. Така прекрасна, жива, людяна, і зовсім не «забронзовіла», не академічна, не награна. Як мило вона зашарілася, коли переплутала рядки, і цим стала мені ще ближчою і ріднішою. А на вишиванку звернули увагу? А на коралі? Звісно, вона не дикторка і не викладачка – просто красуня наша Наталя В’ячеславівна з її променистими карими очима та незабутнім теплим тембром голосу.
А ще сьогодні я від душі побажала: нехай кожному небайдужому (а лише у Фейсбуці — тисячі коментарів!) випаде щаслива нагода – бодай раз у житті – створити текст Диктанту національної єдності або ж прочитати його для всієї країни. Зізнаюсь: я щиро пораділа і навіть по-доброму позаздрила прекрасним винуватицям цього вселенського галасу, авторці та читачці Диктанту.
Але як не запросять створити чи диктувати – то нічого! Я все одно щороку вперто писатиму і креслитиму, писатиму і креслитиму… ще багато-багато разів у вільній, мирній Україні. І це моя така особиста РОБОТА НАД ПОМИЛКАМИ. І не тільки орфографічними та пунктуаційними, а й … історичними. Тож, многая літа нам усім!
