11 червня 2025 року світ облетіла моторошна фотографія: на животі українського військовополоненого, щойно поверненого з російського полону, – грубий шрам після операції, а поруч на тілі - випалене тавро: «Слава России». Не татуювання, не слід від випадкової травми, а навмисно завдане клеймо.
Як у концтаборі. Як у середньовіччі. Як свідчення не просто катувань – ідеології, що прагне принизити людину до рівня мішені, тіла, об’єкта. Це не одиничний злочин, не жахлива помилка – це жест. Послання. Символ. Системи, що обрала жорстокість своєю мовою, своєю відповіддю на все.
Нелюдська жорстокість, яку російська система не приховує, а, навпаки, нав’язливо транслює світові стала тепер частиною новітньої російської ідентичності, її способу комунікації з реальністю. Замість мови – шрам. Замість аргументу – біль. У цьому проявляється щось глибше, ніж просто садизм: бажання принизити, позбавити людської гідності, викарбувати страх. Така собі культура таврування.
І ця культура, схоже, стала для них звичною. У сучасній Росії катування в тюрмах більше не є аномалією. Вони нормалізовані. Поки офіційна російська риторика співає оди «традиційним цінностям», насправді однією з таких «цінностей» стала безпрецедентна терпимість до насильства у всіх його формах. У зовнішній політиці це – війна. У внутрішній – репресії. У родині – домашнє насильство. У мові – мат і агресія, зведені до повсякденності. Насильство як стиль життя, як універсальна відповідь на всі питання. Так, росіяни набули страшної «слави»: перетворились на «рашистів».
Але доки в суспільстві життєздатність людини оцінюється за здатністю розв’язувати конфлікти силою – «Мужик ти ілі нєт?» – доти росіяни залишатимуться в тій страшній клітці, яку самі для себе збудували. У цьому ж дусі звучить інша, не менш популярна фраза: «Можем повторіть!». Її пустили в маси ще задовго до повномасштабної війни як браваду, як священну мантру «переможців». Але що саме повторили? І головне – до чого це призвело?
Повторили: масову смерть, втрату майбутнього, міжнародну ізоляцію, моральне зубожіння, розрив із цивілізованим світом. Фраза, яка мала звучати гордо, насправді обернулась саморуйнівним закляттям. Бо її суть – не в силі, а в нездатності навчитися. В постійній потребі доводити щось кулаками, бо іншого способу не знаєш. Це не про гордість – це про глибоку травму. Про покоління, виховані на культі насильства, які замість рефлексії вимагають повторення катастрофи. І та фраза неминуче стане їхньою епітафією!
Мені здається, це не стільки виклик росіян іншим, як їхній вирок собі. І головний удар ця фраза завдає не по «ворогам», а по самому росіянину – по його здатності думати, відчувати, співпереживати, жити в майбутньому, а не в зашкарублих фантомах минулого. І поки ця отруйна мантра транслюється з екранів, з вуст політиків, вишкірюється на дитячих рюкзаках і сувенірах, Росія микається в замкненому колі між культом перемоги й комплексом «тєрпіли». Тягне лямку свого насильницького спадку, не здатна зупинитись і запитати себе: а що ми насправді повторюємо? І навіщо?
В ніч на 17 червня країна-агресор вчергове атакувала Київ із повітря. Внаслідок масованої атаки Росії на столицю, загинули 24 людини, ще 134 отримали поранення. Росіяни вдарили балістикою по дев'ятиповерхівці в Солом'янському районі. Удар був настільки сильний, що ракета пройшла через усі дев'ять поверхів. Під’їзд "склався" до майже до землі. Перед очима моторошне відео з татом загиблого хлопця: чоловік кричить на весь зруйнований двір, непритомніє від нелюдського болю, такого страшного, що його нездатне вмістити тіло. Той голос – крик усієї України. Невимовно боляче… Щирі співчуття усім, хто втратив своїх найближчих, найдорожчих.
А тим, чиїми діями чи байдужістю, створене це пекло в Києві, хочеться сказати: ви – не люди! Ви НЕЛЮДИ із «загадочной русской душой», які з однаковим захопленням ґвалтують та читають Єсеніна. Для вас катування військових та масові вбивства цивільних легко співіснують з балетом і Чайковським.
Це садизм, загорнутий у культуру.
Рашизм, прикрашений естетикою.
…А тим часом Україна втрачає щодня. Щоночі. Кожного разу, коли світ засинає – у нас виривають життя. Нас таврують – а світ закриває очі, не чує нашого крику. Як ще докричатися до світу, що вперто грає в сліпого, глухого й німого? Чи Трампу бракує «кривавих» подвигів для Нобелівської премії? Чи, може, світу й досі потрібно більше доказів, що знищення України буде початком Zнищення самого світу? Чи росіяни ще не довели, що насильство та агресія для них – універсальна відповідь на всі питання?
Цитуючи допис із фейсбука: цікаво, яку саме дату наші нащадки визначать офіційним початком третьої світової? Історія вже багато разів показувала: зло, якому дозволили діяти безкарно, не зупиняється. Воно розповзається. І якщо його не спинити в Україні – воно постукає в кожні двері. Балістикою. Або ядеркою.
