Про українську діаспору як українців за кордоном активно заговорили на початку 90-х, коли Україна здобула незалежність, переважно в контексті людей із українською ідентичністю в Канаді.
У цій країні на той час внаслідок різних хвиль міграції опинилися близько мільйона українців. Дійсно, діаспора - це завжди про національну ідентичність, збереження мови та культури навіть попри інше громадянство. Випадково чи ні, але Канада однією з перших визнала незалежність України.
Ми й досі знаємо про діаспору українців у Канаді, але зовсім не говоримо про українську діаспору в Росії. Так, саме там насправді була, і ймовірно, залишається найбільша кількість громадян українського походження поза межами своєї історичної Батьківщини. Лише в 19 ст. на Далекому Сході виник так званий «Зелений Клин», куди переселилися 1 млн українців. А скільки потім виїхали добровільно на заробітки і примусово через «переселення народів» у колишньому «есері»? За даними міністерства закордонних справ України, щоправда на 2019 рік, в Росії офіційно 1,9 млн людей вважали себе українцями за походженням, неофіційно ця цифра може бути більшою - від 4 млн до 10 млн осіб.
Але переважна більшість з них не зберегли власної ідентичності, не знають української мови, історії й культури. Чи доводилося вам чути, приміром, про українські школи чи українські культурні центри в Росії раніше, хоча це одна з національних меншин? Я знала про Украінський культурний центр у Москві, однак його діяльність російська влада уже давно згорнула.
Війна ще більше продемонструвала прірву в розумінні, що насправді відбувається в Україні. Адже є чимало історій з життя, коли колишні українці демонструють повну лояльність російській владі, наприклад, мати, яка працює в Москві, не вірила синові про руйнування його квартири в Ірпені, або ж донька з Росії розповідала батькам в Україні, що то «не надовго» і «російська армія цивільних не чіпає».
Російська імперія завжди робила все, аби підпорядкувати й розчинити нації в загальному котлі російських/радянських людей під керівництвом «старшого брата».
Війна спричинила нову хвилю міграції українців. Ставлення до тих, хто виїхали з України в цей час, переважно не шанобливе. Це зумовлене багатьма чинниками, в тому числі емоційною напругою війни. Ще на початку великої війни соціоекономістка Елла Лібанова сказала, що чим довше триватиме війна, тим менше людей повернуться. Такі реалії глобального світу.
Однак, з моєї точки зору, не варто ставитися до тих, хто виїхали, вкрай негативно, якщо вони продовжують підтримувати Україну, якщо волонтерять і влаштовують публічні акції, нагадуючи іноземцям - війна в Україні все ще триває. Адже, спостерігаючи за закордонними медіа, добре помітно, що інтерес до війни в Україні падає, і Росія до цього докладає максимум зусиль, тому потреба впливати і нагадувати світові залишається.
Не знаю, чи стане нам у пригоді досвід інших країн, але в Косово, Боснії та Герцеговині діаспора стала чинником розвитку повоєнних суспільств.
Балканські війни в 90-х роках теж супроводжувалися потоком біженців, багато з яких осідали в європейських країнах, а також США, Канаді і навіть Австралії. Але майже всі з них зберігають звʼязки зі своєю історичною батьківщиною.
Наприклад, для косівських албанців сьогодні діаспора є одним із чинників підтримки країни. Адже ті, хто виїхали, продовжують підтримувати свої родини економічно, вкладають кошти в нерухомість. У липні - серпні вулиці Приштини, стають велелюдними, а місцевий аеропорт приймає мільйон пасажирів, оскільки діаспора, так звані «шацці» приїздять додому. Це як обовʼязок і потреба. Багато з них, попри інтеграцію в інші суспільства, знають албанську мову і своїх дітей теж навчають. А своїм походженням завжди пишаються. Тут варто згадати про відому співачку Дуа Ліпу, яка виросла і стала відомою в Британії, але вже кілька років її родина влаштовує найбільший на Балканах музичний фестиваль саме в Приштині, звідки родом її батьки. Відвідати цей фестиваль приїздять туристи з сусідніх країн.
Одружуються косівські албанці здебільшого на батьківщині, і після смерті заповідають теж поховати вдома.
Не слід забувати і про політичний чинник громадян, які за кордоном. Бо, за досвідом Молдови, де саме закордонні громадяни були тим важелем, що зміцнив проєвропейський курс держави, проголосувавши за проєвропейську лідерку на президентських виборах.
І в Україні до повномасштабного вторгнення трудові мігранти теж були вагомим чинником економічного розвитку, адже їхні перекази родинам мали суттєве значення в підтримці купівельної спроможності людей.
Тому, ймовірно, і нині нам теж варто враховувати чинник мігрантів і діаспори, адже якщо люди збережуть свою ідентичність і матимуть звʼязки з Україною вони можуть допомагати і підтримувати нашу державу, бути її лобістами за кордоном. Ймовірно, потрібно шукати те, що нас обʼєднує і робить сильнішими. Тільки це може бути спільним шляхом до нашої перемоги.
