Під час однієї розмови ще до великої війни почула думку від одного з депутатів облради: «Коли подорожуємо сімʼєю, ніколи не говоримо російською, тільки українською. За цих обставин ніхто не подумає і не скаже, що ми росіяни».
Так, за кордоном найчастіше нас ідентифікують за мовою, чуючи як ми спілкуємося між собою, або вловлюючи акцент в англійській. Ставлення, звісно, зараз може бути різним, залежно від країни і людини, але якщо говориш українською, ніхто не скаже, що ти росіянин.
Загалом, за два з половиною роки на Балканах найбільш частим питанням є - «наскільки відрізняються українська та російська мови»? Чомусь ніхто не цікавиться, чим відрізняється українська і білоруська мови, або українська і польська?
Бо зазвичай, саме так починаються розмови про причини російської війни в Україні, мовляв, «ви ж — майже один народ і чому ж воюєте»? У цьому одразу вгадується вплив російської пропаганди про нівелювання нашої ідентичності, мови, культури, історії. Адже з російської точки зору, України й українців просто не існує, це все росіяни - просто «неправильні».
Я намагаюся пояснити різницю та розповісти про роки, навіть століття мʼякої чи жорсткої русифікації. Коли забороняли друкувати книги українською, ставити вистави, навчати дітей…
До прикладу, навіть наприкінці ХХ століття в моїй маленькій сільській школі педагоги російської філології мали доплату до зарплати в 15%, і так було скрізь, а з-понад 30 шкіл Чернігова в радянські часи тільки дві були україномовними, й людей у містах, які говорили українською в побуті, називали «селюками» чи «западенцями». Насправді імперська політика СРСР полягала в «змішуванні» народів, формуванні єдиного «радянського», звісно, з домінуванням росіян.
Роки незалежності України не змінили ситуацію кардинально, адже значні кошти, які вкладала Росія, дозволяли просувати російськомовні проєкти в музиці, кінематографі, книговидавництві, переконуючи, що це більш прогресивно і сучасно. Тепер більш очевидно, що це теж були серйозні кроки в підготовці до війни, так само як знищення в Україні багатьох складів боєприпасів, що виглядало (чи нас перепонували) як халатність, випадковість. Підготовка до війни фізичної й інформаційної. Адже, щоб мати успіх на полі бою, противника потрібно деморалізувати і духовно зламати. На щастя, зі стійкістю і духом українців їхні ідеологи прорахувалися.
І коли я чую російську мову на вулиці якогось європейського міста, проходжу повз із неприємним відчуттям, бо це можуть бути люди, які схвалюють і виправдовують дії свого президента, які радіють у соцмережах руйнуванням і вбивствам українців, чиї сини, чоловіки, друзі воюють проти України та українців… Хоча це можуть бути просто російськомовні українці, які втікали від війни і втратили своє колишнє життя, однак нічого не змінюють в мовному плані. А між тим, переїхати жити в Росію - таку опцію більшість навіть не розглядають.
Із знайомими російськомовними українцями часом веду дискусії - як за стільки років миру і війни не заговорити українською? Як все життя прожити в Україні і не вивчити мову?
Найчастіше знаходять тисячу відмазок, бо російська - рідна мова, бо так зручно, бо не було можливості, бо так склалися обставини… Однак насправді - просто немає бажання, оскільки відомо, що бажання шукає можливості, а небажання виправдання. А ще відсутнє усвідомлення, що це вкрай важливо і необхідно. Найбільш дієве вивчення мови, коли є мотивація.
Ще більше маю здивування, коли російською говорять в Україні з маленькими дітьми. Діти в садку чують українську, а вдома - російську. Ось тут виникає риторичне питання - це прояв очікування «руського міра» чи навіщо це робиться?
Я з величезною повагою ставлюся до знайомих і друзів, які перейшли на українську.
Так, це дуже висока ціна за віднайдену ідентичність. І від розповіді хлопця із Запорізької області під час нещодавнього обміну, який вивчив українську в полоні, бо до цього все життя був російськомовним, просто хочеться плакати. Невже потрібно пройти через пекло, щоб відмовитися від російської та російського?
Плекаймо свою українську й українськість, робімо модною рідну мову й національну культуру, передаваймо дітям свою ідентичність, щоб нікому й ніколи навіть на думку не спадало нас «захищати», що означає знищувати й асимілювати.
