Незабаром виповниться 30 років одній із ключових реформ в історії незалежної України. Її результат ‒ запровадження повноцінної національної валюти – гривні. Багато хто пам’ятає, що на перших купюрах та копійках стояла дата – 1992 рік. Але до вересня 1996 р. основним платіжним засобом на території України були тимчасові купонокарбованці. Їх планували використовувати кілька місяців, але в реальності вийшло чотири роки. Чому так сталося, як українці переживали непрості 1990-ті та шалену інфляцію, – згадуємо разом із нашими співрозмовниками.
«Простирадла» з купонів - жах продавців і покупців
Початок 1990-х рр. відзначився періодом глибокої політичної та економічної кризи на тлі розпаду СРСР та відновлення незалежності України. Перші кроки до запровадження власної валюти і банківської системи зроблені ще в 1990 р. Як не дивно, цьому посприяла російська федерація, яка не бажала випускати союзні республіки зі свого впливу. У вересні 1990 р. без будь-яких погоджень вона підняла закупівельні ціни на м’ясну продукцію, яка з українських полиць поїхала на Москву та інші російські міста.
Щоб зменшити відтік товарів за межі республіки, у листопаді 1990 р. уряд УРСР на чолі з В. Фокіним запровадив картки споживача з купонами одноразового використання як додаток до зарплат та інших виплат населенню. Це були однобічні аркуші паперу з номіналами купонів, як на паперових грошах: на 1, 3, 5, 10, 25, 50 рублів. Захист забезпечували водяні знаки, печатки установи роботодавця або поштового відділення. Видавалися купони за місцем роботи або навчання.
Картки з відрізними купонами на 50 та 200 крб
Ігор Кондратьєв, доктор історичних наук, професор кафедри всесвітньої історії та міжнародних відносин НУ «Чернігівський колегіум» імені Т.Г. Шевченка, розповідає: «Про 1990-ті роки згадки цікаві. Перший курс педінституту я закінчив ще за СРСР, другий розпочав уже в незалежній Україні. Тоді ходили радянські рублі і паралельно з’явилися «простирадла» з відрізними купонами. Я був скарбником групи та отримував їх разом зі стипендіями. Цікава ситуація ‒ якщо аркуш був з іншої області, в магазині його могли не взяти. Ще один факт: при розрахунках металевими копійками (наприклад, за хліб чи дрібні товари) відрізний купон був не потрібен». Тобто покупець оплачував продукти та товари рублями і віддавав продавцеві необхідну кількість купонів, які відрізалися ножицями.
Ігор Кондратьєв
Олена Філоненко, викладачка Коледжу економіки та технологій НУ «Чернігівська політехніка», на початку 1990-х рр. – працівниця сфери торгівлі, також згадує: «Відрізні купони йшли як додаток до радянських рублів та були дуже незручні у використанні. Їх давали в розмірі 75 % до зарплати. Для продавців і покупців то був суцільний жах. Уявіть ситуацію: завезли дефіцитний товар, в магазині - довжелезна черга, знервовані люди, потрібно розраховуватися з покупцями та вирізати купони з цих «простирадл». Найгірше, коли одиниця якогось товару коштувала, приміром, не 1-2 рублі, а 1 руб. 50 коп., а найменший номінал купона був 1 руб. Далі – хто кого: продавець вимагав купонів на 2 рублі, а людина відмовлялася, даючи лише 1 руб. Покупці не хотіли втрачати зайве, але й працівники магазинів змушені були потім «віддуватися» за нестачу купонів у касі наприкінці робочого дня. Також, поки ціни були більш менш фіксовані, а зарплати зростали разом з інфляцією, певна частина людей скористалася можливістю придбати, наприклад, меблі, побутову техніку, дефіцитний одяг, виплатити взяту в кредит квартиру, автомобіль тощо».
Олена Філоненко
Відрізні купони використовували до грудня 1991 р. Вважається, що вони виконали свою місію із захисту українського споживчого ринку. За даними уряду, з листопада 1990-го до лютого 1991-го вивіз товару за межі республіки скоротився на 2 млрд рублів.
Купонокарбованці – перші «тимчасові» гроші незалежної України
У березні 1991 р. Верховна рада УРСР повідомила, що банки, розміщені на території України, є власністю республіки. З вересня 1991-го Центробанк росії припинив постачання в Україну готівкових рублів. З 2 січня 1992-го росія відпустила ціни. Оскільки Україна ще перебувала в рубльовій зоні, це ставало небезпечним. Тому в надшвидкому темпі за кордоном друкується нова українська валюта багаторазового використання – купонокарбованці. Перші 55 млрд купюр друкували у Франції та Великобританії, доправляючи літаками в Україну. Та не лише там друкувалися перші гроші незалежної України.
Перші номінали купонокарбованців
Ігор Кондратьєв продовжує розповідати: «На початку 1992 р. ми отримали стипендію ще в рублях, а через тиждень я як скарбник групи забирав у касі пачки купонів по 1000 шт. в кожній номіналом 1 та 3 купони, перемотані пластиковими стрічками. Чомусь говорили, що то були купюри італійського друку. В той перший день моя одногрупниця за купони придбала на ринку пару кілограм мандаринів за якусь смішну ціну. Але вже наступного дня купівельна спроможність стала геть іншою й ціна виросла в рази. У подальшому ситуація була така, що зароблені гроші (стипендія, зарплата) потрібно було витрачати швидко, бо за 2-3 дні їхня купівельна спроможність падала. А було й таке що ціни за тиждень могли зрости вдвічі чи втричі». Саме так – купонокарбованці у спогадах більшості українців асоціюються із шаленою інфляцією. Але про все – по порядку.
На думку дослідників, створення власної платіжної системи вдарило по економіці росії, яка прагнула тримати Україну в рубльовій зоні і контролювати випуск валюти. Офіційно купони ввели 10 січня 1992 р. з метою захисту власного споживчого ринку та через нестачу готівки для соціальних виплат. Передбачалося, що вони походять всього 4-5 місяців. Тому і якість купюр була така собі. Використовували купони одночасно з рублями: ними можна було оплачувати послуги та платежі за курсом 1:1. Купони цінувалися трохи більше за рублі: до квітня 1992 р. ними заповнився весь грошовий обіг. Самі ж рублі вивели з використання 12 листопада 1992 р. Відповідний указ був підписаний до річниці «жовтневої революції» – 7 листопада. Обмінний курс на той момент становив 403 купони за долар.
Ігор Кондратьєв ділиться спогадами: «До 1992 р. до Чернігова приїздили книгорозповсюджувачі від «Гомелькниги» з Білорусі. Торгували вони на Красній площі біля будівлі товариства «Знання» (сучасний апеляційний суд). Коли ввели купони, всі намагалися позбутися рублів, які мали вийти з обігу. Продавчиня з Білорусі купони не приймала, і більше в Чернігові гомельських книготорговців я не бачив. Але до того ще певний час вони продавали книги саме за радянські рублі. Це були такі собі залишки спільної рубльової зони».
Номінали купонокарбованців від 1000 до 500 тис.
Чому купони знецінилися так швидко?
«Інфляція завжди і всюди є грошовим феноменом», ‒ цей відомий вислів американського економіста Мілтона Фрідмана якнайкраще характеризує тогочасну ситуацію в Україні. Українським можновладцям не зайшла «шокова терапія» (план Л.Бальцеровича), яку проводила Польща для усунення економічних перекосів, переходу від комуністичної до капіталістичної ринкової економіки. Там поклали край неефективному існуванню державних підприємств, заборонили випуск нової валюти, ввели податкові обмеження на зростання заробітної плати в державних компаніях та інші заходи проти інфляції. Також створювали умови для роботи іноземних інвесторів, приймали закони про зайнятість працівників та допомогу з безробіття.
Відсутність реформ і непослідовні політичні кроки ‒ основні причини інфляції в Україні. На початку 1992 р. уряд скасував держконтроль за цінами, які одразу злетіли вгору. Наприклад, якщо зарплата у грудні 1991 р. становила в середньому 500 руб., то в січні 1992 р. буханець хліба коштував 1,5 руб.
Ціни на ринках Чернігова та області в лютому та червні 1992 р.
Влада намагалася утримувати високі радянські стандарти в умовах економічного спаду без потужної податкової бази. В тодішній Верховній раді спостерігалося засилля лівих партій, на чолі країни стояв симбіоз із «червоних директорів», компартійної номенклатури, колишніх комсомольців з відповідним досвідом. Через це відомий дослідник Голодомору 1932–1993 рр. Джеймс Мейс стверджував, що незалежність отримала не Україна, а Українська РСР. До речі, він переїхав із США до Києва в складний 1993 р.
Ще одна проблема: під час сталінської форсованої індустріалізації 1930-х рр., здійснюваної всупереч законам економіки та здоровому глузду, Україна втратила економічну самостійність. Вона була силоміць вмонтована в т. зв. «єдиний народногосподарський комплекс» СРСР, який поєднував всі республіки як сегменти керованої планової економіки. А це ‒ довжелезні логістичні ланцюги між виробництвами, розкиданими по всій території «країни рад». Тобто якісь деталі чи сировина могли проїхати десятки тис. км. з пункту А в пункт B.
Ринки та магазини в об'єктиві чернігівських фотокореспондентів (1992)
Після розпаду СРСР більшість підприємств України виявились не готовими до розриву цих зв’язків, залежала від постачання енергоносіїв, комплектуючих тощо. Вони були орієнтовані на випуск ресурсоємної та неконкурентоспроможної продукції для досягнення лише кращого валового показника як при СРСР. Спроби торгувати із країнами Заходу довели нежиттєздатність старих схем, бо там в пріоритеті були менша ціна та краща якість. Зав’язка промислового сектору на росію зберігалася в наступні десятиліття. Зокрема, в Чернігові місцеві заводи остаточно розірвали зв’язки з країною-агресором не в 2014-му, а лише в 2022-му.
Економічна політика держави зводилася до кредитів і бюджетних субсидій для економіки і сільського господарства. Уряд то відпускав, то регулював ціни, встановлював адміністративні обмеження на експорт. Україна та її керівництво не були готовими до існування в умовах ринкової економіки. Замість реформ вмикався «друкарський верстат», чим і покривалися нагальні потреби та дефіцит держбюджету. У 1992 р. він становив 12,2 % від ВВП. Як наслідок, інфляція підскочила до 2000 %. Також цьому сприяло кредитування підприємств з мінімальними відсотками, які відставали від реальних показників інфляції.
Тому перші номінали купонокарбованців ‒ 1, 3, 5, 10, 25, 100, 200, невдовзі перетворилися на «фантики від цукерок». Влітку 1992 р. середня зарплата в Україні вже становила 5 тис. крб. Тому в обіг пішли купюри по 500 та 1000 крб.
Як чернігівці переживали зростання цін та інфляцію
Січнева лібералізація цін 1992 р. не означала покращення ситуації з продовольчими та промисловими товарами: в Чернігові прилавки були порожні, люди стояли в чергах, на базарі продавці спочатку губилися, за які гроші продавати товар – рублі чи купони? Тому брали 50 на 50. Продуктові магазини більш-менш наповнилися ближче до кінця року. Можна було купити сир, майонез, яйця, але їхня вартість виявилася не всім по кишені. Ще захмарнішими стали ціни на одяг та взуття, які інколи потрапляли у відкритий продаж.
Показовою була ситуація з м’ясними виробами: магазини відмовлялися приймати копчену та варену ковбасу, яка підскочила в ціні. Приміром, гастроном до підняття цін реалізовував по 300‒400 кг «Кіровоградської» ковбаси, а коли вона подорожчала до 146 купонів, ‒ не зміг продати і 5 кг. Так само неохоче йшли інші сорти – «Львівська» (майже 60 купонів), «Буковинська», «Краківська» (58–60 купонів за 1 кг), варена «Московська» (25,5 купонів). На деякий час зникли з продажу і пельмені, за кілограм яких просили 62 купони. Найбільшим попитом користувалися ковбаси «Ліверна» до 9 купонів (вона ж – «собача радість») та «Поліська (13 купонів)». Через зниження попиту, Чернігівський м’ясокомбінат був вимушений скорочувати штат працівників. 10 червня 1992 р. зникли фіксовані ціни на молочну продукцію. Тому замість вершкового масла ціною 200 купонів за 1 кг, багато хто був змушений перейти на маргарин «Столичний» за 7 купонів.
1 липня 1992 р. уряд «відпустив» ціни на хліб, який теж подорожчав утричі. Це не вирішило проблему його дефіциту: деякий час у Чернігові його можна було купити, лише коли відстоїш декілька годин у черзі.
Інфляція випереджала всі прогнози. Якщо на початку року за буханець хліба давали 1 купон, а за недорогі чоловічі черевики – 25, то наприкінці року хлібина коштувала 25 купонів, а черевики – 1000 в середньому. До речі, десь такою була пенсія кожного четвертого пенсіонера в Чернігові.
З того моменту для багатьох жителів Чернігова та області порятунком стали дачі та городи. Інші пробували себе в комерції, бо підприємства скорочували штати через падіння виробництва та попиту на їхню продукцію. Через маленькі зарплати люди звільнялися й самі.
Побільшало і напрямків для «човникового туризму», як і товарів на продаж. На росію традиційно везли ковбасу, в країни Балтії – горілку: з потяга «Рига – Симферополь» міліціонери знімали до 1000 пляшок щодня. До країн колишнього соцтабору (Польща, Румунія та Югославія) їхало все: радіодеталі, інструменти, електротовари, фотоапарати, годинники, антикваріат, кольорові метали тощо. Часто це була продукція з підприємств, яку люди отримували замість зарплати. З-за кордону вони намагалися привезти речі першої необхідності: одяг, взуття та перші зароблені долари. Їх не зупиняли ні заборони, ні адміністративна відповідальність з конфіскацією товару, ні високий рівень злочинності на зарубіжних ринках, де крали «по-чорному». Тоді ж на допомогу українським «човникам» прийшов символ епохи – «кравчучка» (згодом – «кучмовоз»). Цей ручний візок розробив інженер-конструктор Київського авіазаводу «Авіант» О. Сергеєв, де його почали випускати з 1991 р. під кодовою назвою «Джміль». Попит на «кравчучки» був шалений, вони розходилися мільйонними партіями.
Кравчучки та клітчасті торби - неодмінні атрибути українських човників
Більш спритні ділки грали «по-крупному», вивозячи дефіцитні товари тоннами. Наприклад, 4 т олії виявили в багажному вагоні поїзда «Рига ‒ Симферополь», на аеродромі в Прилуках затримали виліт вантажного ІЛ-78 з 9 т цукру, який хотіли вивезти до Саратовської області. В Чернігові міліціонери якось зупинили «КамАЗ» без номерів з 500 ящиками горілки.
Паливна криза – ще один серйозний виклик
Пан Кондратьєв ділиться спогадами: «Це був цікавий період: всі торгували всім. Можна було почути від друзів чи знайомих: “Тобі бензин потрібен? Є 1,5 тонни”. Від туалетного паперу, лез для гоління до важкої техніки. Налагоджувався такий собі примітивний мережевий маркетинг, відкривалися перші фірми. Дехто на цьому щось заробляв. Але важко було чимось займатися, бо вже за тиждень зароблені гроші нічого не вартували. 1993-й рік, вочевидь, був найважчим. З 1994-го інфляцію значною мірою приборкували за рахунок невиплат зарплат і стипендій, пенсії ще більш-менш платили. До цієї практики поверталися і наприкінці 1990-х рр.».
Колишні колгоспні продуктові ринки перетворювалися на промтоварні або «толкучки», де купували та продавали що завгодно. Тоді ж з’явилися перші МАФи (ларьки), які додали клопоту податковій інспекції та санепідемстанції. Неодмінним атрибутом ринкової торгівлі в Чернігові та інших містах області невдовзі стали смугасті торгові намети («палатки») ‒ основне місце роботи підприємців або, як тоді їх зневажливо називали, «спекулянтів». Інші орендували торгові площі в напівпорожніх гастрономах або магазинах промтоварів. В такому форматі працюватимуть «Дитячий світ», «Дружба» (сучасний «ЦУМ»), «Молодіжний» (сучасний «Союз» біля Красного мосту), «Прогрес», «Сіверський», «Турист» тощо.
Дружба та Сіверський в 1990-ті рр.
В ті складні часи засобом вирішення багатьох питань була також горілка (спирт, самогон) – стратегічний бартерний продукт та «найтвердіша валюта». З її допомогою діставали й бензин, якого не вистачало на українських АЗС.
Паливна криза – ще один серйозний виклик тих часів. Причин тому декілька – розрив економічних зв’язків, занепад промисловості та монополія росії на природні ресурси, яка не відчувалася за часів СРСР. Скориставшись можливістю, вона встановила світові ціни на нафту і газ, перетворивши їх на інструмент політичного тиску та шантажу колишніх союзних республік, передусім, України. Подорожчанню нафтопродуктів «сприяли» і т. зв. «бізнесмени», які скуповували бензин і дизпаливо гуртом, щоб перепродати втричі дорожче. У 1993 р. літр ДП коштував понад 22 тис. купонів. Через нестачу палива кожна посівна в Україні перебувала на межі зриву, остаточно вийти з паливної кризи вдалося лише наприкінці 1990-х рр.
Дефіцитне паливо та горілка як платіжний засіб
Як українці стали бідними «мільйонерами»
Олена Філоненко продовжує: «Цікавий спомин з початку 1990-х, коли ми з родичами їздили торгувати в Польщу. Якось в нас купив товар один люб’язний добродій, який розрахувався за нього банкнотою в 1 млн. злотих. Ми легенько посміхнулися, а він і каже: «Ви не смійтеся, скоро у вас так буде». І дійсно – за короткий час ми теж стали «мільйонерами».
Через неадекватну урядову політику в 1993 р. економіка впала на 14,2 %, а гіперінфляція сягнула рекордних 10155 %! Це був найвищий показник серед країн колишнього соцтабору в цілому. Майже 70 % жителів опинилися за межею бідності, середньомісячний прибуток на душу населення в Україні складав 15 дол., тоді як в Польщі – 150, Туреччині – 300, США 1500 дол.
У січні 1993 р. хлібина коштувала в середньому 33 купони, а до кінця грудня подорожчала до 2 тис. Ціни на свинину впродовж року зросли з 825 до 53911 купонів за кілограм, яйця подорожчали в 100 разів – з 344 до 33037 купонів за 10 шт. Зарплата, а відповідно - купівельна спроможність українців - не встигали за інфляцією. З 5832 купонів (середній показник) у 1992 р. вона зросла до 153633 купонів у 1993 р. тобто у 26 разів.
У 1993 р. введені купюри номіналами 1000, 2000 та 5000 купонів. З 16 травня 1994 р. до обігу пішли 200000, з 9 грудня – 50000, а з 12 травня 1995 р. – 1000000 купонів. Тоді ходив анекдот: «Що пов’язує долар, британський фунт та український купон? – А те, що один долар дорівнює фунту наших купонів». Ті, хто ще отримував зарплату, в магазинах розраховувалися нерозкритими пачками грошей. Коробка сірників коштувала вже 1000 купонів. З 1994 до 1995 р. з обігу вивели номінали від 1 до 500 купонів. Найменшою банкнотою залишалася 1000, в обігу перебували купюри номіналом 2000, 5000, 10000, 20000, 50000, 100000, 200000, 500000 та 1000000 купонів. Вилучали й численні фальшивки, в основному на 500 тис. та 1 млн. У 1996 р. вилучили більше 20 тис. підробок на 14 млрд купонів.
У 1995 р. за 1 долар просили 116900 купонів, тобто з 1992 р. курс купона впав у 290 разів! 2 вересня 1996 р. 1 долар коштував 176000 купонів. Ціни з січня 1991 по вересень 1996 р. виросли десь в 95 тисяч разів.
Купонокарбованець (1995) та польський злотий (1993) на мільйон
Як виходили з економічної прірви
В 1994 р. уряд вдався до жорсткої монетарної політики та спроб економії бюджетних витрат, що стало основою подальшої співпраці з МВФ, Світовим банком та ЄБРР. Урядовці поволі вчилися реально оцінювати макроекономічні показники: прогноз ВВП, інфляції, дефіциту бюджету тощо. Розроблену урядом програму макроекономічної стабілізації підтримав МВФ, з яким у 1994 р. була підписана перша угода та отриманий транш в 400 млн дол.
Водночас в умовах нестабільного валютного ринку підприємства дійснювали бартерний обмін товарами й послугами, щоб не мати проблем з інфляцією та дефіцитом грошей. Бартер був звичною справою в розрахунках підприємств, установ та організацій зі своїми співробітниками. Чим тільки люди не отримували зарплату: посудом, одягом, шампунями, миючими засобами, горілкою, цукром, крупами, моторною оливою, шинами, інструментами і навіть – ананасами.
Щоб обмежити знецінення купонів, уряд встановив їх фіксований курс стосовно долара, а потім підняв ставку прибуткового податку з громадян до 90%. Це призвело до розквіту тіньової економіки, змушувало виробників ухилятися від сплати податків, розраховуватися в обхід офіційних банківських систем або закривати виробництво.
Відсутність прозорої податкової політики не сприяла розвитку малого та середнього підприємництва, на який зазвичай роблять ставку розвинені країни. Податкова інспекція в той час фактично займалася узаконеним «рекетом» під виглядом перевірок підприємців на ринках, виписуючи штрафи на свій розсуд. І лише в 1998 р. вийшов указ «Про спрощену систему оподаткування, обліку та звітності суб'єктів малого підприємництва». Він став базою для введення єдиного податку та формування середнього класу.
Саме за таких умов «тимчасові» купони і протрималися в обігу 4 роки. В останні перед реформою місяці майже всі в Україні були мільйонерами. Але зарплата, наприклад, в 4 млн не вважалася високою. Мами в декреті отримували тоді 1,5 млн., але їх не вистачило і на пачку памперсів. Між тим, свою місію купони виконали – прийняли на себе удар гіперінфляції та забезпечили перехід до повноцінної української валюти – гривні.
2 вересня 1996 р. – «день народження» гривні
Ось і настав довгоочікуваний день, коли гривні ввійшли в обіг. Відповідний указ «Про грошову реформу в Україні» підписаний Президентом України 25 серпня 1996 р. До того часу в Києві вже побудували фабрику з виробництва паперових грошей. Перші гривні в 1992 р. надрукували в Канаді та Великобританії. Одним із ключових розробників дизайну банкнот був художник Василь Лопата, уродженець Нової Басані на Чернігівщині, який нещодавно покинув цей світ. Розробка нової валюти тривала в суворій таємниці, оскільки вже тоді російські спецслужби намагалися перешкодити її появі. Монети номіналом 1 і 5 копійок карбували в Італії. А 2, 10, 25, 50 копійок та одну гривню виготовляли вже в Україні ‒ на Луганському патронному заводі. У 1997 р. збудували Фабрику банкнотного паперу в м. Малин на Житомирщині.
Перше покоління гривні (1992)
Чому саме вересень 1996 р.? Бо тоді вдалося більш-менш вгамувати економічну кризу, стабілізувалася фінансова система, ціни та виплати. Зробити це на кілька років раніше в країні з підірваною економікою та гіперінфляцією означало знищити дороговартісну у виготовленні валюту.
Національний банк України у 1996 р. ввів до обігу банкноти номіналом 1, 2, 5, 10, 20, 50 і 100 гривень. До 16 вересня карбованці ходили паралельно з гривнями. Після цього їх можна було обміняти в банках у співвідношенні 100000 купонокарбованців за 1 гривню. Долар тоді коштував 1 грн. 76 коп. Автор цих рядків у вересні того року отримав у банку свої перші 17 гривень та добре пам’ятає черги людей з оберемками пачок на мільйони купонів.
З 1997 р. в економіці Україні вперше намітилася тенденція до зростання, інфляція ненадовго увійшла в прийнятні рамки 10 %. Але дефолт на росії 1998 р. зачепив і вітчизняну економіку: на початку 1999 р. долар вже коштував 4 грн., однак стрімкого падіння валюти вдалося уникнути. Тоді ж уряд почав наводити лад у фінансах, щоб мінімізувати «сірі схеми», заборонив бартер між приватними та державними підприємствами, коли майно останніх скуповували за безцінь через їхні борги (т.зв. «прихована приватизація»). Внаслідок цього вже на початку 2000 р. більшість розрахунків здійснювались грошима.
Гривня залишається єдиною національною валютою в Україні попри інфляцію та кризи, які надалі переслідують нашу економіку. Кілька разів мінявся дизайн купюр, покращувався захист від підробок. Поступово запроваджувалися нові номінали: у 2001 р. – 200 грн., у 2006 р. – 500 грн., у 2019 р. – 1000 грн. Тоді ж з обігу вивели монети 1, 2 та 5, з 2020 р. – 25 копійок. Замість них ввели металеві 2, 5 та 10 грн. З 1 жовтня 2025 р. з обігу вилучають монети номіналом 10 коп.
Друге покоління гривні (1994-2000)
