Ми продовжуємо розповідь про поразки нібито другої армії світу. Про це не розкажуть у російських медіа, бо офіційна пропаганда завжди творила ореол непереможності та старанно «забувала» про поразки своїх військ. Але ганебних невдач в історії воєн росії вистачало. В першій частині ми згадували головні поразки росії від XVI до початку XX століття. А в цьому огляді розповімо про поразки росії у у відносно нещодавньому минулому – фінська війна, провали другої світової, Афган, Чечня і Сирія. Отже, ТОП-поразок російської воєнщини за останні 100 років.
Совєцько-фінська (Зимова) війна: «Принимай нас, Суоми, красавица!»
Ця війна тривала всього 104 доби та завершилася нібито перемогою СССР. Але чому ж для росіян вона залишається тригером та старанно замовчується, передусім, у публічному просторі?
З початком Другої світової війни СССР хотів відсунути кордон від Ленінграда. На переговорах у жовтні – листопаді 1939 р. його керівництво вимагало від фінів віддати території площею 2 тис. км2 на Карельському перешийку. Взамін СССР пропонував їм землі за принципом «на тобі, небоже, що мені негоже»: його частина Північної Карелії була порожньою та нерозвиненою.
Серед інших вимог – надати півострів Ганко в оренду на 30 років та кілька островів у Фінській затоці під військові бази. У вересні-жовтні 1939 р. СССР уклав угоди з Естонією, Латвією та Литвою щодо розміщення у них своїх військових баз. Фіни розуміли, чим це може закінчитися, тому відкидали всі пропозиції та вимоги. СССР готувався до війни та вів потужну антифінську пропаганду.
Оборону Фінляндії очолив Карл Маннергейм, котрий хоч і не був фіном (походив зі шведського аристократичного роду), але багато зробив для збереження незалежності країни. Незважаючи на пануючі в Європі пацифістські настрої, з початку 1930-х рр. він готував Фінляндію до можливої війни з СССР. Зокрема, велося будівництво укріплень на Карельському перешийку («лінія Маннергейма»).
26 листопада совєцька сторона заявила про нібито обстріл фінською артилерією її військ на кордоні (Майнільський інцидент). Але провокацію влаштував, як припускають, секретний підрозділ НКВС. 30 листопада Червона армія напала на Фінляндію, 1 грудня у селищі Теріокі СССР створив маріонетковий фінський уряд на чолі з комуністом Отто Куусіненом. Цей т. зв. «уряд» від імені «Фінської демократичної республіки» уклав з СССР договір про взаємодопомогу та дружбу.
Наслідки бомбардувань Гельсінки совєцькою авіацією (30 листопада 1939 р.)
Совіти, маючи вирішальну перевагу у живій силі та техніці, були впевнені у швидкій перемозі. В газетах, по радіо обіцяли парад Червоної армії в Гельсінкі за два тижні. На 250 тис. фінських солдатів припадало до 1 млн. совєцьких, на 30 танків та 130 літаків фінів ‒ по 3000 та 3800 одиниць відповідної техніки СССР. Але консолідоване фінське суспільство та вмотивована армія чинили рішучий опір.
Спочатку Червона армія просувалася швидко, але до середини грудня 1939 р. фактично вперлася в «лінію Маннергейма». Наступ сповільнився через неузгодженість дій між військами, брак оснащення та толкового командування (далася взнаки сталінська «зачистка» вищого командного складу). Віроломний напад не застав фінів зненацька: з небезпечних районів евакуювали населення, війська густо мінували території, вдало використовували для оборони особливості рельєфу, вписавши в них лінії оборонних споруд (доти, бункери тощо), протитанкові рови. Також робили лісові завали, загородження з колючого дроту, ставили «зуби дракона» тощо.
Фіни задіяли тактику маневреної оборони: лижні загони, добре обізнані з місцевістю, громили совєцькі «гумконвої» (наприклад, битва при Суомуссалмі, грудень 1939 – січень 1940 р.), снайпери методично проріджували ряди особового складу. Саме фіни створили знаменитий «коктейль Молотова» для совєцьких танків. Це була відповідь на цинічну заяву тодішнього наркома зовнішніх справ СССР щодо бомбардувань Гельсінки та інших міст. Совєцькою «допомогою хлібом голодуючим фінам» були перші касетні бомби РРАБ-3 («хлібні кошики»). Скид такого боєприпасу (що мав 25‒78 малих осколкових авіабомб всередині) накривав територію площею до 1 тис. кв. м.
"Хлібний кошик молотова" - совєцька касетна бомба РРАБ-3.
Ще один вірний союзник фінів – сувора зима із заметілями та морозами -30–40⁰С. Червоноармійці не були готові воювати в таких умовах, тому тисячами гинули від обморожень. А потужність «лінії Маннергейма» значно перебільшила вже совєцька пропаганда, щоб виправдати помилки, точніше ‒ злочини сталінського командування. Прорвати її совіти змогли лише в лютому 1940 р.
Покинута техніка та загиблі червоноармійці.
Замерзлий червоноармієць, встановлений фінами як попередження окупантам.
У березні 1940 р. після взяття Червоною армією Віїпурі (сучасний Виборг у рф) сторони підписали мирний договір у москві. Фінляндія втратила 10 % своєї території (12 % населення та 11 % ВВП країни). 400 тис. фінів стали вимушеними переселенцями. Але країна відстояла незалежність і довела, що агресор дорого заплатить за кожен клаптик її землі. СССР втратив від 422 до 722 тис. вбитими, пораненими та полоненими. З них 3 тис. потрапили в полон (понад 300 командирів), 17 тис. зникли безвісті. Втрати фінської сторони склали понад 70 тис. осіб.
Союзне керівництво сподівалося совєтизувати Фінляндію: у 1940 р. створило Карело-Фінську ССР. Але фіни чітко дали зрозуміти, що не хочуть до «комуністичного раю». Тому в 1956 р. цю недореспубліку ліквідували, що означало остаточну відмову СССР від завоювання Фінляндії.
Фінські солдати на Раатській дорозі (січень 1940 р.)
Фінська антисовєцька листівка (1940 р.)
Катастрофи Червоної армії в 1941–1942 рр.
Хоча офіційно СССР увійшов до числа переможців у Другій світовій війні, цьому передували розгромні поразки 1941–1942 рр. Після Зимової війни Гітлер та його військове командування вважали, що зможуть легко здолати цей «колос на глиняних ногах». І справді – початок війни з нацистською Німеччиною для СССР позначився величезними втратами людей і техніки. Полонених було більше, ніж загиблих. Ще один момент – СССР завжди готувався до наступальної війни. До 1943 р. в статутах його Збройних сил не було розділу чи бодай пункту «Оборона».
Однією з перших дошкульних поразок стала танкова битва під Бродами червня 1941 р., яку совіти програли, маючи чисельну перевагу над німцями. Потім – катастрофа Південно-Західного фронту у вересні 1941 р. А 1942-й взагалі – рік суцільних поразок: здача Севастополя та поразка в Криму, Харківська операція (або «Барвінківський котел») травня 1942 р. І все - через банальну недооцінку противника і прагнення сталіна «гнати німецькі війська на захід без зупинки». До речі, харківська операція з німецького боку отримала назву «Фредерікус». Саме з нею порівнюють операцію ЗСУ зі звільнення Харківщини від російських окупантів восени 2022 р.
"Видатний полководець" сталін на сторінці газети "Українське слово" (1941 р.).
Пропаганда СССР оголосила 1942 р. «учебным» (навчальним), нібито совєцькі генерали тільки вчилися воювати. Але обійшлося т. зв. «навчання» дуже дорого: за різними даними, безповоротні втрати Червоної армії склали більше 7 млн. осіб, тоді як Вермахт на Східному фронті втратив 519 тис. солдат і офіцерів.
Ще один показовий приклад – Ржевська битва (січень 1942 – березень 1943 р.), в якій за різними даними загинули від 1 до 2 млн. совєцьких солдатів та офіцерів. Командувач Г. Жуков 11 разів хвилями гнав війська в наступ під Ржевом. Зокрема, сумновідома операція «Марс» (листопад – грудень 1942 р.) розгорталася паралельно зі сталінградським «Ураном». Саме у ржевській м’ясорубці він отримав прізвисько «М’ясник».
Андрій Єрьоменко згадував: «жуковське оперативне мистецтво ‒ це перевага у силах у 5–6 разів, інакше він не буде братися за справу, він не вміє воювати не кількістю, і на крові будує собі кар’єру». Д. Ейзенхауер прокоментував це так: «Я виразно уявив картину того, що сталося б з будь-яким американським чи британським командувачем, який спробував би вдатися до подібної тактики…» Зрештою, бої під Ржевом завершилися зразковим відступом німців (березень 1943 р.), коли подальша оборона втратила сенс. Наступні перемоги Червоної армії у 1943–1945 рр. також здобуті великою кров’ю.
Німецькі військові та підбитий совєцький танк КВ-2 поблизу м. Дубно. Поряд з написами німецькою мовою вказано дату – 29 червня 1941 р.
Полонені Вермахтом червоноармійці (1941 р.)
З Афганістану в «чорному тюльпані» (1979‒1989)
Ця війна увійшла в історію як чергова безглузда та дороговартісна авантюра совєцького керівництва. Почалося з того, що кремль захотів замінити президента Афганістану Х. Аміна на більш слухняного Б. Кармаля. Х. Амін прийшов до влади в 1979 р. після розправи з опонентами всередині правлячої Народно-демократичної партії Афганістану (НДПА). Роком раніше вона здійснила переворот, поваливши монархічний режим в країні.
Кремлю не подобалася жорстка, репресивна політика Х. Аміна, його навіть підозрювали у співпраці з американським ЦРУ. На введенні військ в Афганістан активно наполягали голова КДБ Ю. Андропов і міністр оборони СРСР Д. Устінов. Вони й підсунули Л. Брєжнєву фейк, що американці можуть розмістити в Афганістані ракети середньої дальності.
На засіданнях політбюро компартії велися дискусії щодо доцільності цього кроку. Категорично проти були голова ради міністрів О. Косигін, вище військове керівництво, сходознавці, які попереджали Брєжнєва про негативні наслідки такого рішення, зокрема, політичний програш СССР в усьому світі. Але політики та кдбісти відкинули всі попередження: 25 грудня 1979 р. спецпризначенці КДБ «Альфа» штурмом взяли палац Аміна в Кабулі, його вбили разом з родиною. В Афганістан зайшли совєцькі дивізії, групи десантників і спецназ захопили ключові установи управління країною та силовими структурами, зв’язку, радіо та телебачення. Військові привезли нового правителя – Б. Кармаля, здійснивши по суті черговий переворот.
Совєцькі танки в центрі Кабула (січень 1981 р.).
Совєцькі війська в Афганістані.
Наслідки не змусили себе довго чекати: 14 січня 1980 р. Генасамблея ООН засудила військову агресію СССР, більше 60 країн відмовилися від участі в літніх ХХІІ Олімпійських іграх у москві. Далі – ще «веселіше». Президент США Дж. Картер заблоковував постачання 17 млн т. зерна (внаслідок чого в москві зникли макарони та борошно), заборонив експорт та переговори з СССР. Банки закрили кредити, західні країни скоротили всілякі обміни, візити, відмінили виставки, гастролі тощо. Вторгнення засудили Європарламент, Ісламська конференція, політичні партії, громадські організації тощо.
Те, що спочатку планувалося як «спецоперація» обмеженого контингенту військ для зміцнення влади Б. Кармаля, у підсумку перетворилося на виснажливу війну з моджахедами (арабською - «учасниками джихаду», радянською мовою - «душмани»). Кількість військових СССР збільшилася до 100 тис. Афганські моджахеди вели ефективну партизанську війну, отримуючи допомогу від США, ОАЕ, Ірану та інших країн, що надходила через Пакистан. Зокрема, постачання американських ПЗРК «Стінгер» змінило хід війни, бо СССР втратив вирішальну перевагу в повітрі. Після приходу до влади М. Горбачова було ухвалене рішення про поступове виведення військ з Афганістану, що тривало з травня 1988 по лютий 1989 р.
Офіційні втрати совєцької армії склали від 15 до 30 тис. загиблих, сотні тисяч солдатів отримали поранення, інвалідність і зламані долі. Утримання військ коштувало СССР понад 30 млрд доларів. І це без урахування величезної технічної допомоги, озброєння афганської армії та витрат на цивільні об’єкти. Разом із втратами від Чорнобильської катастрофи, антиалкогольної кампанії, падінням світових цін на нафту, все це стало непосильним тягарем для бюджету СССР, що врешті-решт і призвело до його краху.
Афганські моджахеди з ПЗРК "Stinger".
Вихід совєцьких військ з Афганістану (1989 р.).
Листівки з чеченської війни, які окупанти скидали на Чернігів у лютому-березні 2022 р.
Перша чеченська війна (1994–1996): «ми розберемося з цими чеченами»
Чеченський національно-визвольний рух бере початок ще з 1990 р. Невдовзі його очолив Джохар Дудаєв. З розпадом СССР чеченці сподівалися здобути незалежність. До того ж, перший президент рф Б.Єльцин, який переміг на виборах у червні 1991 р., обіцяв суб’єктам федерації більше влади, укладання нового федеративного договору тощо. Але з жовтня 1993 р. він бере курс на централізацію влади, не визнаючи незалежну державу Ічкерія. Спочатку росія намагалася розпалити в Чечні громадянську війну, а коли не вийшло – вдалася до збройної агресії. І назвала це «заходами з відновлення конституційної законності та правопорядку на території Чеченської Республіки». Указ з такою назвою Єльцин підписав 30 листопада 1994 р., а на міжнародному рівні намагався подати війну як виключно внутрішню справу.
Російське керівництво бажало швидкого завершення «спецоперації». Міністр оборони рф П. Грачов заявив: «Дайте мені загін десантників, і ми розберемося з цими чеченами за кілька годин». Але чеченці організовували загони самооборони, отримуючи зброю зі складів, яких чимало було на їхній території з часів СССР. Багато чоловіків мали військовий досвід, зокрема, з Афганістану.
Бої навколо президентського палацу в Грозному (січень 1995 р.)
Ключовий епізод цієї війни – «новорічний» штурм Грозного військами рф в ніч на 1 січня 1995 р. Колони танків та ББМ (250 одиниць) як на параді зайшли в Грозний та отримали швидку відплату за свою самовпевненість. Зірвані башти, обгорілі останки російських танкістів – яскраве тому підтвердження. Сили оборони розстрілювали їх фактично впритул, колони залишилися без прикриття, піхота розсіялась, були випадки friendly fire з боку російської артилерії. Направлена допомога не змогла прорватися в місто. Росіяни втратили майже всю бронетехніку, тисячі їхніх вояк загинули або потрапили в полон.
Лише за три місяці вони встановили контроль над Грозним, але всю Чечню не завоювали. В серпні 1996 р. чеченці провели операцію «Джихад»: звільнили Грозний та інші ключові населені пункти. 31 серпня підписані Хасав’юртські угоди, які підтверджували поразку росії і здобуття незалежності Чеченською Республікою Ічкерія. В окремому пункті йшлося і про репарації для від росії, які замаскували як «підготовка і внесення в уряд рф програм відновлення соціально-економічного комплексу Чеченської Республіки». А відголоски чеченських війн знаходили чернігівці в лютому-березні 2022 р. Це листівки з агітаційних снарядів, якими російські окупанти стріляли по місту та околицях.
Зруйновані будинки на вулицях Грозного (1995 р.)
Знищена російська техніка в Грозному (1995 р.)
Сирія: «чемодан – причал» – росія
І зовсім свіжа (сподіваємося, не остання) поразка застала росіян в Сирії в грудні 2024 р. Їхнє військове угруповання з’явилося там у вересні 2015 р. Офіційна підстава – допомога президенту Б.Асаду у боротьбі з бойовиками «Ісламської держави» (ІДІЛ), які захопили більшу частину країни. Насправді російська авіація жорстоко бомбила житлові квартали, лікарні, критичну інфраструктуру сирійських міст, щоб змусити непідконтрольні території здатися. На землі штурмові операції проводили сили ПВК «Вагнер», яка координувала свої дії з російським командуванням.
У 2017 р. путін заявив про перемогу над терористами в Сирії, але там залишилися анклави, контрольовані Туреччиною та США. Водночас росія зганьбилася походом свого димлячого авіанесучого крейсера «Адмірал Кузнєцов» в 2016 р., який ще й «втопив» кілька винищувачів біля узбережжя Сирії. В лютому 2018 р. американська артилерія та авіація вщент розбили колону асадитів та вагнерівців, які збиралися захопити нафтові промисли під Хішамом.
Російська техніка в Сирії.
Для росії Сирія була таким собі плацдармом і логістичним хабом на Близькому Сході. Вона утримувала присутність у Середземному морі завдяки порту Тартус та авіабазі Хмеймім, що забезпечували логістику в Африці. Саме звідси вагнерівці розліталися далі до Судану, Лівії, Малі та ЦАР. У 2019 р. росія підписала договір про оренду Тартусу на 49 років з метою ведення торгівлі, транспортування ресурсів і військових операцій.
Але вся ця система розсипалася за мить з початком стрімкого наступу сил повстанців в провінції Ідліб 27 листопада 2024 р. на чолі з угрупованням «Хайят Тахрир аш-Шам» («Організація визволення Леванту»). За лічені дні вони взяли міста Алеппо, Хаму, Хомс, а 8 грудня – столицю Дамаск, що означало крах 54-річної диктатури сім’ї Асадів в Сирії. Б. Асад був змушений рятуватися втечею до москви.
З падінням його режиму росія втратила статус ключового гравця на Близькому Сході, стратегічні військові бази, логістику в Африці, доступ до родовищ нафти та фосфатів. Вона може забути про економічні вигоди в Сирії, задля яких вклала мільярди доларів в підтримку Асада. У січні 2025 р. нова сирійська влада розірвала контракт щодо порту Тартус з росіянами. Також росія втратила кілька інструментів для шантажу Європи. Це транспортування енергоресурсів через Середземне море та провокування міграційних криз. Колапс сирійського проєкту продовжив руйнувати міф про «непереможність» росії, її здатність підтримувати диктаторські режими та впливати на глобальну політику.
Зруйновані російською авіацією квартали м. Хомс (2016)
"Ми ніколи не пробачимо тобі вбивства сирійців" - прошитий кулями портрет Б. Асада в м. Хама, сирійський повстанець та "Слава Україні!" на блокпосту в Алеппо.
Епілог
Офіційно росія визнає 197 своїх війн і збройних конфліктів, і 33 з них вважає програшними. Але вона ніколи не визнавала свої поразки, лише мимохіть згадувала провальні операції. Приміром, кремлівський фюрер присвоїв перемогу у Другій світовій, заявивши, що «російський народ – “народ-победитель”». Його фейкотворці визнають лише «9 травня 1945 р.» і болісно реагують на згадки про поразки, некомпетентність совєцького керівництва, мільйонні втрати народів колишнього СССР.
Та незмінними в російській армії залишаються скотське ставлення командування до своїх солдатів, мародерство, терор мирного населення та показове нехтування правилами війни. А сучасна агресія рф проти України ще раз підтверджує слова вірменського політика та військового Гарегіна Нжде: «Армія, що займається вбивством і грабунком, може дати лише бандитів і вбивць, але не героїв».
