Історія держави, яка тероризує Україну (і чию спадщину намагається присвоїти вже кілька століть) триває не так багато часу, якщо порівнювати з українською. Проте вся вона насичена війнами - переважно загарбницькими.
Завдяки активній пропаганді і кільком реальним успіхам, у нинішній РФ і часто в інших країнах створено міф про непереможність російської армії. Наріжним каменем у цьому міфі стала Друга світова війна, яку Кремль приписує виключно російському народу. І регулярно намагається погрожувати фразою, яка вже стала мемом: «можем повторіть». При цьому носії цього міфу і цього мему забувають, що повторити вони цілком можуть й інші сценарії - найбільш ганебних і нищівних поразок, які постійно переслідували московську/російську армію в її історії.
Зокрема, так було протягом 14 століття, коли Золота Орда час від часу зброєю нагадувала московським князям, хто тут головний, а хто - васал на побігеньках. А після розпаду Орди ті самі стосунки перебрало на себе Кримське ханство. Далі були поразки від тих самих кримських татар, литовців, поляків, шведів, персів, французько-британських коаліцій, німців, японців, афганців... І серед усього цього - від українців, які або самостійно, або в складі союзницьких армій неодноразово ставили окупантів з північного сходу на місце.
До річниці однієї з таких сторінок - Конотопської битви - ми зібрали топ-6 фіаско поки що, на жаль сусіда нашої держави.
Битва під Оршею 1514 року
Московські правителі на початку 16 століття посилили свої загарбницькі апетити й зазіхали на землі сучасної України та Білорусі, що тоді входили до складу Великого князівства Литовського (ВКЛ). Влітку 1514 року московити захопили етнічно білоруські землі навколо Смоленська включно з самим містом і вийшли на берег Дніпра в районі Орші (північно-східна Білорусь), щоб продовжити окупацію земель на захід від річки.
Проти ворога вийшло військо Великого князівства Литовського (білоруси), Руського (українці) і Жемайтійського (литовці) під командуванням волинського князя - великого гетьмана Литви Костянтина Острозького. У його складі, зокрема, були українські полки з Волині та Поділля, польська кіннота й чеські добровольці.
8 вересня Острозький переправився через Дніпро та розбив ворожі загони. Втрати московського війська за різними оцінками сягали до 30 тисяч людей із наявних 40 тисяч (захисників, яких за різними оцінками було від 12 до 35 тисяч, полягло у 7 разів менше); ще близько 1500 дворян потрапили у полон. Шлях на Смоленськ і далі був відкритий, проте польська шляхта «втомилася від війни» і почала збиратися додому замість того, аби розвинути успіх. Військо було розпущено, тож Острозький зміг звільнити лише кілька невеликих міст Смоленщини і повернутися додому.
Цікавий факт: Восени 2014 року Нацбанк України випустив пам'ятну монету, присвячену цій перемозі.
Кримський похід 1521 року
Хан Мехмед I Ґерай на тлі протиріч і дрібних сутичок, що виникали на початку 16 століття між Московією і Кримським ханством, зібрав 35-тисячне військо (московити пізніше, виправдовуючи поразку, вигадали втричі більшу цифру) і рушив на північ через землі Русі. До цієї армії приєдналися щонайменше 2-3 сотні козаків під командуванням вихідця з Волині Остафія Дашкевича. Він на той час був старостою Черкас і Канева. Також багато істориків називають Дашкевича номінально першим гетьманом Війська Запорізького, який згуртував окремі загони озброєних поселенців на Дніпровських островах.
Маршрут через Слобожанщину до Рязані й Коломни привів військо Ґерая на 130 км південніше Москви, де на річці Ока відбулася вирішальна битва, яку московити з тріском програли. Були вбиті або потрапили в полон воєводи, шлях до столиці князівства був відкритий, татари грабували і спалювали навколишні села та відправляли полонених на невільницькі ринки Астрахані й Криму. Князь Васілій ІІІ втік з Москви, місцеві жителі, шукаючи притулку в Кремлі, зчинили тисняву, в якій загинуло кілька сотень людей. В підсумку бояри, котрі залишилися у місті, запропонували татарам принизливу для Москви мирну угоду: солідний разовий викуп та зобов'язання регулярно сплачувати данину хану, визнавши тим самим свою залежність від Криму.
Щоправда, пізніше Васілій ІІІ відмовився визнавати силу грамоти про визнання залежності від Криму, а Мехмед I Ґерай вже був зосереджений на протистоянні з Астраханню, тож не зміг завершити розпочату справу.
Цікавий факт: Остафій Дашкевич мав зіграти ключову роль у взятті Рязані. Він придумав план, за яким місту запропонували викупити полонених. Разом з ними козацький ватажок розраховував завести до фортеці своїх людей, які би зірвали оборону. Проте без підтримки ханського війська, яке повернулося додому, план реалізувати не вдалося.
Литовсько-московська (Стародубська) війна 1534-1537 років
Впродовж наступних десяти років Московське князівство зализувало рани і відновлювало наміри анексувати землі Великого князівства Литовського. Заради цього Москва замирилася з Кримським ханством і почала накопичувати війська на кордоні, заявляти претензії на Київ.
Не чекаючи нападу, правляча верхівка ВКЛ ухвалила рішення вести власний наступ на Московію. Початком війни стали рейди на Смоленщину та Сіверщину, окуповані Москвою. Їх проводили загони під керівництвом київського воєводи Андрія Немировича, князів Івана та Олександра Вишневецьких і вже згадуваного Остафія Дашкевича у серпні-вересні 1534 року.
Інтернаціональному литовсько-русько-жемайтійському війську вдалося звільнити Радогощ (нині - містечко Погар Брянської області РФ за 30 км від сучасного кордону). Відбулося кілька безуспішних спроб звільнити Чернігів та Стародуб (ще одне українське місто, досі окуповане й розташоване в межах сучасної Брянської області). Чимало бояр та воєвод перейшли на бік ВКЛ.
Московити зосередилися на північно-західному напрямку з прицілом на нинішню територію Литви, тож влітку 1535 року тиск союзників (приєдналася Польща, з якою прийшли і загони з Галичини) на Сіверщині виявився успішнішим. Зокрема, в облогу потрапили Стародуб і Гомель, які вже за кілька днів перейшли до рук польсько-литовського війська. Московські окупаційні гарнізони цих міст були жорстоко винищені, а Кремль панічно відступав, запровадивши тактику випаленої землі.
Тож польське військо вирішило, що справу зроблено, нових трофеїв не буде - і повернулося додому. Наступного року цим скористалася Москва, провівши кілька контрнаступів (в одному з них захопили і спалили Любеч на Чернігівщині), але долю війни вирішила битва під Кричевим (нині - Білорусь), де на річці Може московське військо зазнало нищівної поразки від Андрія Немировича. Полонених воєвод доправили до в'язниць, а нова мирна угода фіксувала перехід Гомельської землі до складу ВКЛ.
Цікавий факт: Андрію Немировичу на момент вирішальної битви було 74 роки. А двома роками раніше під час облоги Чернігова він проспав атаку з оточеного міста - московська залога (1000 солдат, 27 гармат) у новій, збудованій у 1531 році, цитаделі (з підземним ходом від Дитинця до Стрижня) витримала наступ і неочікувано контратакувала вночі, змусивши загони Немировича відступити, навіть залишивши артилерію та обоз.
Смоленська війна 1632-1634
У 1632 році помер польський король Сигізмунд ІІІ. Скориставшись тимчасовою відсутністю правителя (до виборів нового короля), Москва вирішила знову атакувати східні кордони Речі Посполитої, порушивши існуючий мирний договір, який мав діяти ще рік. Окупанти захопили кілька невеликих міст (серед них був і вже згадуваний Стародуб), центр Полоцького воєводства (сучасна Білорусь) та влаштували облогу Смоленська.
Наступного року новий король Речі Посполитої Владислав ІV зібрав 27-тисячне військо, майже половину з якого складали запорізькі козаки під командуванням гетьмана Тимоша Орендаренка, і почав контрнаступ. До весни 1634-го усе було вирішено: московити втратили всіх іноземних найманців, які швиденько перейшли на бік Владислава ІV; дворяни почали залишати приречене військо, забираючи своїх бійців; рештки «армії» отримали право повернутися до Москви живими, залишивши переможцям всю артилерію та майно і тисячі мушкетів. За такі результати боярина Михайла Шеїна, який очолював окупантів, вдома стратили.
На жаль, розвинути успіх не вдалося через загрозу нападу з боку Османської імперії. Проте завдяки навіть цій проміжній перемозі Річ Посполита на наступні більш ніж 20 років забула про спроби московитів захопити Чернігово-Сіверські землі.
Цікавий факт: Козаки відіграли важливу роль у знятті облоги Смоленська, виконавши величезний шмат розвідувальної роботи, захоплюючи в полон інформаторів з ворожого боку. А от їхні дії на території сучасної України і найближчого прикордоння були не такими вдалими: безуспішною була спроба звільнити Путивль (сьогодні - Сумська область) і Білгород, який досі перебуває у складі РФ.
Конотопська битва 1659 року
Після визвольної війни Богдана Хмельницького (1648-1654) новостворена держава Війська Запорізького недалекоглядно обрала за союзника Московське царство. Кремль фактично відразу після підписання «Березневих статей» почав трактувати їх не як рівноправну угоду, а як інструмент для повної окупації українських земель. Тож коли гетьман Іван Виговський усвідомив таку загрозу і розпочав зовнішньополітичний курс на зближення з Польщею, московити восени 1658 року розпочали збройне вторгнення.
За підтримки опозиційно налаштованої до Виговського козацької старшини, московські війська окупували деякі міста сучасної Полтавщини, а саме - Миргород, Лубни, Пирятин. Спроба вигнати московську залогу з Києва була невдалою.
Проте з початком 1659 року війська Гетьманщини перехопили ініціативу, і з підтримкою польських та кримськотатарських загонів козаки змогли відновити контроль над більшістю територій Лівобережної Україні. Аби зупинити подальше просування гетьманських військ, Москва посилили своє військо армією князя Трубецького. Той зібрав 70-тисячну армію, оточив місто Конотоп (нині в Сумській області), де перебували три козацькі полки - в тому числі, Ніжинський і Чернігівський, і почав регулярні жорстокі рейди на Чернігівщину. Окупанти спалили Борзну, Срібне, атакували, проте не змогли захопити Ніжин.
У червні 16-тисячне козацьке військо Івана Виговського з'єдналося з потужною кримськотатарською армією хана Мехмеда IV Ґерая (від 30 до 40 тисяч). Окремі передові загони московитів союзники розбили на підході до Конотопа, а 9 липня завдали нищівної поразки ворогу біля сіл Соснівка та Шаповалівка, що на 10 км південніше міста. Впродовж дня були знищені майже всі 30 тисяч військових, захоплене в полон і страчене усе командування - боярин Пожарський, князі Львови, Ляпунов, Бутурлін, Скуратов, Куракін та інші. Решта армії Трубецького, що чекала східніше Конотопа, почала панічний відступ, а сам командувач ледве не загинув (отримав два поранення), втратив бойові знамена, скарбницю, майже увесь обоз і артилерію. Окупантів переслідували аж до кордону, а у Москві почали готуватися до оборони й евакуації царя.
Проте славетна перемога у битві не дозволила виграти війну. Спершу татари повернулися до Криму, дізнавшись про атаки на їхні міста з боку запорожців під командуванням козацького ватажка Івана Сірка; а згодом політичне протистояння між Виговським та опозицією, невдоволеною відновленням партнерства з Польщею, призвело до кризи. Виговського змусили зректися булави, а його наступник Юрій Хмельницький ще більше посилив вплив Москви у Гетьманщині, що поклало початок майже 350-річній окупації України Кремлем (з короткими перервами).
Цікавий факт: Здобути перемогу вдалося завдяки хитрій тактиці. Козаки імітували відступ, московити в азарті кинулися навздогін, а коли зрозуміли, що попали в пастку, спробували повернутися на позиції. Проте загін Степана Гуляницького загатив місцеву річку, вода з якої перетворила низину на болото. В ньому й застрягла важка кіннота окупантів. Добили ворога кримські татари ударом з флангу.
Польсько-радянська війна 1920 року
Посилення російських більшовиків, окупація ними Наддніпрянщини і загроза подальшої експансії на захід змусили Польщу та уряд УНР об'єднати зусилля перед спільним ворогом. Уряд Пілсудського визнав українськими землі УНР, що їх захопила Москва, а сторони підписали угоду про військову співпрацю Польщі та УНР.
Навесні 1920 року українсько-польські війська форсували Збруч, звільнили Житомир, Коростень, Бердичів, Козятин, Білу Церкву і на початку травня увійшли в Київ. У боях за українську столицю особливо відзначилась 6 стрілецька дивізія полковника Марка Безручка - уродженця окупованого нині росіянами Токмака (Запорізька область). Загони більшовицької Червоної армії залишили місто.
Паралельно тривали бої на Поділлі (Могилів, Тульчин, Ямпіль, Жмеринка, Брацлав, Вінниця). Однак розвинути успіх не вдалося: поляки не планували рушати далі на схід, а сподівання керівництва УНР на масову підтримку місцевого населення в боротьбі з більшовиками не справдилися. У результаті менше, ніж за місяць, московські окупанти почали контрнаступ, впродовж червня-липня знову захопили Київ та відкинули польсько-українську армію аж до Галичини. А в серпні, зламавши зуби у боях за Львів, обійшли його з флангів і вторглися до Польщі. Вирішальною мала стати битва за Варшаву, яка згодом отримала назву «Диво на Віслі». Об'єднані війська Польщі та УНР встояли і, зазнавши втричі менших втрат, змусили московитів відступити. Кремль змушений був піти на мирні перемовини, за результатами яких відступив з Волині, Галичини, Прикарпаття на схід від річки Збруч. Західні райони України до 1939 року позбулися радянського ярма, уникнувши завдяки цьому колективізації, масових репресій і Голодомору.
Цікавий факт: Одним із ключових факторів перемоги стала звитяга української дивізії Безручка в бою за Замостя - містечко на українсько-польському кордоні. 4-тисячне військо неймовірними зусиллями зупинило кінну армію Будьонного, яка в чотири рази переважала оборонців і мчала на допомогу більшовикам до Варшави. За цей подвиг Марко Безручко та його заступник Всеволод Змієнко з Одеси отримали генеральські звання. У 2022 році Український інститут Національної пам'яті випустив мальопис, присвячений героїчній обороні Замостя - «Легенда про лопату».
***
Віримо, що вже найближчим часом цей список перетвориться на топ-7. Аби швидше можна було додати до списку перемог України над Кремлем російсько-українську війну, що триває з 2014 року, підтримуйте українську армію усіма можливими способами: від грошових переказів на потреби підрозділів ЗСУ до особистої участі.
