«Ще одна така перемога і я залишуся без війська», – казав епірський цар Пір у 279 р. до н.е., коли переможна битва над римлянами коштувала йому більшої частини армії. Воювати ціною величезних втрат («м’ясом») – споконвічна традиція московитів-росіян. Офіційна пропаганда завжди творила ореол непереможності та старанно «забувала» поразки своїх військ. І змушувала забути інших. Інакше – «измена родине», панікерство, дискредитація російської/совєтської армії (хоча з останнім вона сама добре справляється). Але «жестів доброї волі» та ганебних невдач там вистачало. В нашому огляді - своєрідний ТОП-поразок російської воєнщини.
Я прийшов на тебе, місто твоє спалив,
хотів вінця твого та голови;
але ти не прийшов і проти нас не став,
а ще хвалишся, що я-де московський государ!
Були б у тебе сором і сила,
то ти прийшов би проти нас і стояв.
(з грамоти кримського хана Девлет Герая
до московського царя Івана IV, 1571 р.)
Скільки разів палили москву?
На жаль, це призабута славна традиція. В середньовіччі вона систематично повторювалася. Припускають, що москва горіла аж 50 разів. Але дослідники згадують лише 15 пожеж, які вважаються «спаленням». Далі ‒ найвідоміші приклади. У 1382 р. москву палить хан Тохтамиш, щоб повернути московське князівство в залежність від Золотої Орди.
У XVI ст. москву кілька разів захоплювали кримські татари. У 1521 р. хан Мехмед Ґерай взяв більшу частину міста, московський князь Василій ІІІ визнав васальну залежність від Криму та платив йому данину, що раніше йшла Золотій Орді.
Найуспішніший похід на москву здійснив його син Девлет І Ґерай у 1571 р. Спершу московський цар перестав платити данину кримському хану, потім захопив Астрахань, Казань та направляв війська грабувати Крим у 1556 і 1558 рр. Але в московії лютувала чума, опричнина, й вона загрузла в Лівонській війні. Через поразки Іван IV шукав «измену» за принципом «бий своїх, щоб чужі боялись» ‒ знищив близько 100 аристократів, чим лише погіршив ситуацію.
Хан Девлет Герай дивиться на палаючу москву, 1571 (І. Їжакевич, 1889)
Вирушивши в похід навесні 1571 р., Девлет І сповна скористався нагодою. Татари швидко дійшли до москви, зламали її нечисленну оборону та підпалили посади. Іван IV втік до Ростова. Шалений вітер з грозою (дощу не було!) розніс вогонь по всій москві. За кілька годин вона вигоріла вщент: вцілів лише Кремль. Це була найстрашніша пожежа до 1812 р. Девлет І Ґерай отримав прізвисько Тахт-Алган – «той, хто взяв престол». З численною здобиччю та полоненими (близько 60 тис.) він повернувся до Криму. Іван IV дипломатичними вивертами намагався виправити становище, але отримав від хана татарський ніж «пічак» з натяком вчинити самогубство і не ганьбитися. Зрештою цар погодився платити данину, віддати Астрахань і заручників.
Останній раз москва сильно горіла у вересні 1812 р. під час війни з Наполеоном. Її запалили самі росіяни за наказом командувача М. Кутузова. Йому приписують багатозначну фразу: «щоб врятувати росію, потрібно спалити москву». Так вони хотіли перебити постачання французьких військ. Наполеон пробув у спаленій москві близько 5 тижнів, очікуючи переговорів з росіянами. Але цього не сталося, продовольчі проблеми його армії лише загострювалися. 19 жовтня 1812 р. французи залишили москву та почали відступ з росії.
Лівонська війна 1558–1583 рр.
Це одна з найбільших війн XVI ст., яка мала на меті встановлення контролю над Лівонією (територія сучасних Латвії та Естонії) та здобуття московією виходу до Балтійського моря. На думку істориків, справжня причина – бажання московської аристократії позбутися величезних мит та цін на предмети розкоші, які йшли морем. Московити розпочали вдало: перемогли Лівонський орден, захопили Дерпт, Нарву, окупували значну частину Лівонії. Але претензії на неї мали Швеція, Велике князівство Литовське та Польща, які скоро втягнулися у війну. А разом ними ‒ Союз королівств Данії та Норвегії.
За 25 років протистояння ситуація змінилася: війна за Лівонію перетворилася під її кінець на війну за лівонський спадок (сама країна вже не мала сил для оборони). У 1578 р. війська Речі Посполитої та Швеції розбили московитів у битві під Венденом (сучасний Цесіс в Латвії). Москва втратила наступальну ініціативу. У 1581 р. союзники увійшли в її володіння та взяли в облогу Псков.
Стефан Баторій під Псковом (Ян Матейко, 1872 р.)
Поляки та шведи не раз пропонували Івану IV мир на більш менш вигідних умовах. Зрештою він програв: за умовами Ям-Запольського миру з Річчю Посполитою 1582 р. відмовлявся від завоювань в Лівонії та Полоцьку, втративши всі міста балтійського краю. Згідно з Плюсською угодою 1583 р., цар віддавав шведам Інгрію та північну Лівонію. Поразка у війні, втрата величезних людських і матеріальних ресурсів спричинили на московії тривалу політично-економічну кризу та смутні часи.
Звірства московитів у Лівонії (гравюра, 1561 р.). Тогочасні європейці чітко бачили їхню нелюдську сутність
Московсько-турецька війна 1710–1713 рр.
Петро І вважав себе великим полководцем, тому сам організував і очолив Прутський похід. У квітні 1711 р. його військо пішло в напрямку Молдови. Проти нього діяли турецька армія, кримські татари, шведи та запорожці Пилипа Орлика. У липні 1711 р. після кількох битв табір московитів опинився в оточенні біля Стенілешті (сьогодні – село в Румунії). Становище було критичним, капітуляція ‒ неминучою. За спогадами учасників, Петро І в розпачі бігав по табору, «бив себе в груди і не міг вимовити ані слова».
Зрештою його врятував величезний хабар у 150 тис. рублів турецькому головнокомандувачу – візіру Баталджі Мехмеду-паші. Задля порятунку цар погоджувався на будь-які його умови. Візир почав переговори, хоча козаки, татари і шведи були категорично проти. Згідно з Прутською угодою, 1711 р. московія втрачала контроль над Приазов’ям (віддавала туркам м. Азов, мала знести свої фортеці), повинна була вийти з Правобережної України, припинити втручання у справи Речі Посполитої та визнавала юрисдикцію Туреччини над Військом Запорозьким.
Після укладання угоди візир Балтаджі дозволив Петру І відвести залишки військ додому. Ще й забезпечив «коридор», бо шведи та татари погрожували напасти на московитів. За цю угоду він згодом буде позбавлений посади та страчений за наказом султана Ахмеда ІІІ. Остаточно воєнний стан між московією та османами завершився лише з укладанням Андріанопольського миру 1713 р., бо Петро не хотів відмовлятися від Правобережної України. Його підписання означало визнання московією попередніх угод.
«Туреччина в небезпеці» (англійська карикатура 1853 р.)
Російсько-шведська війна 1788–1790 рр.
На відміну від Полтавської битви 1709 р., цю війну в росії не згадують від слова «зовсім». Її почав шведський король Густав ІІІ, щоб повернути відібрані росіянами території. Бойові дії йшли з перемінним успіхом та здебільшого не мали якихось суттєвих результатів для обох сторін.
Але один епізод привертає особливу увагу, бо непереможність російського флоту була повністю помножена на нуль. У 1790 р. відбулася найбільша тогочасна морська битва при Роченсальмі. Шведи вщент розбили росіян на Балтиці. Вони програли через свою самовпевненість: командувач флоту К. Нассау-Зіген хотів зробити подарунок Катерині ІІ до дня її сходження на престол і тому не провів попередньої розвідки.
Битва при Роченсальмі (Ю.Т. Шульц, 1792)
Росія втратила більше 60 кораблів, 7400 чол. вбитими, пораненими й полоненими, а шведи ‒ лише 6 невеликих кораблів та 300 чол. Про цю катастрофу не писали в жодних працях чи довідниках. Імперська влада намагалася швидко перекрити її іншими «історіями успіху», як то взяття Ізмаїлу О. Суворовим у 1790 р.
Кримська війна 1853–1856 рр.: «ми їх шапками закидаємо!»
Отже, «русский военный корабль» ходив у відомому напрямку ще задовго до 2022-го р. Кримська війна – чергове тому підтвердження. Нагодою до неї стало те, що турецький султан Абдул-Меджид І під тиском Франції у 1852 р. передав ключі від святих місць у Палестині католикам. Імператор Микола І зчинив дипломатичний скандал. Султан змінив рішення, але росія вимагала хоч і формального покровительства над 12 млн християн в Туреччині, однак їй відмовили. Росіяни вдерлися до Валахії та Молдови. Туреччина оголосила війну, отримавши підтримку Англії та Франції, які хотіли стримати апетити росії на Близькому Сході.
"Чотири пункти, і ще багато буде далі" (Дж. Ліч, 1855). Карикатура з журналу "Панч" зображує російського царя Миколу І в оточенні солдатів союзників.
Спочатку росія завдала кілька поразок Туреччині на Кавказі, розбила її флот в Синопській битві 1853 р. Але одна справа - бити слабшого противника, інша – воювати з передовими європейськими державами. Одразу показала себе технічна відсталість росії – Англія та Франція мали сучасний паровий флот. Їхні гармати стріляли в чотири рази далі та швидше; мали вдесятеро більше снарядів, ніж славні російські «пушкарі» («где боеприпасы?»). Європейська піхота вже активно застосовувала нарізну зброю. Російські війська були розкидані на величезній території, причому в Польщі їх стояло більше, ніж в Криму, де велися основні бойові дії. А перемістити їх швидко не дозволяла відсутність залізниць.
Європейці допомогли туркам повернути Валахію та Молдову. У вересні 1854 р. вони здійснили раптову висадку біля Євпаторії (де не було жодного російського гарнізону) та здобули перемогу на р. Альма, вдало атакувавши росіян на пануючих висотах. Головний антигерой тієї битви – командувач 17-ї піхотної дивізії генерал В. Кір'яков. Він обіцяв командувачу силами в Криму О. Меншикову швидку перемогу, народивши фразу «Ми їх шапками закидаємо!» Але під натиском союзників залишив ключові позиції.
Через погану розвідку та неузгодженість дій європейці втратили час, щоб швидко взяти Севастополь, який не був аж настільки укріпленим, як вони вважали. Союзники захопили Балаклаву, а потім взялися за місто, проклавши для цього першу залізницю на українських землях. З вересня 1854 до серпня 1855 р. тривала облога Севастополя, яка закінчилася взяттям союзниками Малахового кургану.
Бомбардування Севастополя (Дж.В. Кармайкл, 1858 р.)
Водночас Чорноморський флот «отрицательно всплыл» в Севастопольській бухті. Росіяни затопили старі вітрильні суда, щоб закрити вхід союзникам, бо воювати ними проти сучасних європейських кораблів було б самогубством. Тоді ж з’явилися легенди про героїчну оборону Севастополя, які не згадували про участь українців в захисті міста. Безповоротні втрати росії склали більше 140 тис. вбитими, померлими від ран та хвороб.
Війна закінчилася Паризьким миром 1856 р. Росію позбавили права мати військовий флот на Чорному морі, фортеці та прибережні арсенали. Вона відмовилася від претензій на Молдову та Валахію, втрачала опіку над християнами Османської імперії, яку замінили колективним патронатом великих держав.
Будівництво залізниці британцями у Балаклаві під час Кримської війни (світлина орієнтовно 1855 р.)
"Двоголовий ворон в Криму" (карикатура з журналу "Панч", 1855 р.). Підпис: "Він добряче отримав. Наздоганяй його!".
Російсько-японська війна (1904–1905 рр.): «нам япошки нипочем»
Ця війна стала «золотим еталоном» поразки за наявності галасливої «ура-пропаганди», переваги у людських і матеріальних ресурсах. Прагнення Миколи ІІ здобути нові території на Далекому Сході призвели до конфронтації з Японією, яка не бажала поступатися своїм впливом в регіоні. У 1890-х рр. вона перемогла у війні з Китаєм, який звернувся по допомогу до росії, Німеччини та Франції. Ті змусили японців залишити захоплений Ляодунський острів, натомість його фактично окупували росіяни.
Микола ІІ мріяв про створення «Жовторосії» в Маньчжурії. Він та його сановники в дусі расизму й шовінізму називали японців «макаками», розраховуючи на маленьку переможну війну: «Нам япошки нипочем − переколем кирпичом» тощо. І водночас ігнорували свої одвічні проблеми: розтягнуті комунікації, технічну відсталість і тотальну корупцію, що проїдала військові бюджети. Японія здійснила швидку модернізацію, перетворилася на потужну військову і промислову країну. А Великобританія допомогла їй створити сучасний флот.
Підбиті російські кораблі в гавані Порт-Артура (1905 р.)
Росіяни тоді мали в Маньчжурії лише одну базу - Порт-Артур (сучасний Люйшунь в Китаї), де стояла І-а Тихоокеанська ескадра. Сюди підходила залізниця, проте її спроможність не дозволяла швидко перекидати війська та постачання. Японці не стали чекати, поки росія наростить силу і вдарили першими.
В лютому 1904 р. вони вивели з ладу кілька кораблів в Порт-Артурі, атакували крейсер «Варяг» і канонерку «Кореєць» в порту Чемульпо (Корея), які росіяни затопили після невеликої перестрілки. Пропаганда обох країн перетворила цю подію на «тяжкий і героїчний бій». Наступним ударом для росіян стала загибель командувача Тихоокеанської ескадри С. Макарова та її флагмана ‒ броненосця «Петропавлівськ». Він підірвався на мінах при виході з Порт-Артура у березні 1904 р. Саму ж ескадру знищив японський флот у серпні 1904 р. в Жовтому морі.
Далі японці захопили Корею та взяли в облогу Порт-Артур. Під командуванням українця за походженням Р. Кондратенка місто протрималося 5 місяців. Після його загибелі у грудні 1904 р. за два тижні - 2 січня росіяни «героїчно» здали Порт-Артур та порт Дальній (сучасний Далянь в Китаї). Важкою для росіян стала поразка під Мукденом у лютому 1905 р. Вони втратили 90 тис. загиблими та пораненими, 20 тис. потрапили у полон.
Відступ російських військ після битви під Мукденом (1905 р.)
Остаточний результат війни визначила Цусімська битва в травні 1905 р. Друга Тихоокеанська ескадра під командуванням віце-адмірала З. Рожественського зазнала нищівної поразки від флоту Японії під командуванням адмірала Х. Тоґо, якого назвали «Нельсоном Сходу». Напередодні російська ескадра пройшла до місця бою 20 тис. миль з Балтики до Східної Азії. З 38 кораблів лише 3 дісталися Владивостока: решта були потоплені (як флагман «Князь Суворов»), захоплені японцями або інтерновані в іноземних портах. Загинули понад 5 тис. матросів, 7 тис. потрапили в полон разом із З. Рожественським. Після втрат на морі й суходолі росія не могла воювати далі.
Завершилася війна Портсмутським миром 1905 р. за посередництва США. Від остаточного приниження росію на переговорах з японцями врятував голова ради міністрів С. Вітте. Вона була звільнена від сплати контрибуції, але поступилася частиною Сахаліну. Корея потрапляла у сферу впливу Японії. Росія визнала за нею орендні права на Ляодунський півострів з м. Порт-Артур, Дальній та право на риболовлю вздовж своїх берегів.
Війна очима російських та японських карикатуристів
Програш у Першій світовій війні 1914–1918 рр.
Участь у цій війні стала для росії абсолютно марною справою з її вищезгаданими проблемами. Та вона все одно прагнула завоювати території до Середземного моря і на Балканах. Найболіснішим був розгром російських військ у Східній Пруссії в серпні 1914 р. Хоча спочатку вони впевнено наступали, щоб оточити німецьку 8-му армію. Далі, як завжди, незважаючи на прохання командирів зупинитися й поповнити запаси, командувач генерал Я. Жилинський наказував наступати.
Окрім проблем з логістикою, виникли труднощі з освоєнням нових шифрів для радіозв’язку. Росіяни не вигадали нічого кращого, ніж передавати інформацію відкритим текстом, зробивши «подарунок» здивованим німцям. Завершилося все оточенням і поразкою 2-ї армії генерала О.Самсонова, котрий застрелився. Втрати росіян ‒ більше 30 тис. чол. загиблими й пораненими, 95 тис. потрапили в полон.
І хоч росія в тому ж році провела вдалу Галицьку битву проти австро-угорської армії, захопила Львів, а на початку березня 1915 р. – Перемишль, німцям вдалося зупинити наступ її військ, які організовано відійшли, щоб уникнути оточення. В результаті атак німецько-австрійських військ в 1916 р. росія втратила частину України, Білорусі, Польщі та Балтики. Брусилівський прорив липня-серпня 1916 р. ‒ останній великий успіх росіян, який допоміг Антанті переломити хід війни на свою користь. Однак до вересня наступ росіян був зупинений, вони знову зазнали величезних втрат.
Лютнева революція 1917 р., літні поразки, нестача коштів на армію, суспільні антивоєнні настрої не сприяли продовженню військових дій росією. А більшовицький переворот жовтня 1917 р. зумовив остаточний розвал російської імперії та її вихід з війни.
Німецька карикатура часів Першої світової війни: «Кожен постріл — один росіянин»
«23 февраля» та матрос Дибенко під Нарвою
Для московитів-росіян естонська Нарва свого часу мало не стала таким же «проклятим місцем», як українська Чорнобаївка. Святкуючи 23 лютого, вони і сьогодні відзначають річницю однієї зі своїх найбезглуздіших поразок.
Після жовтневого перевороту 1917 р. на російсько-німецькому фронті війська були розпущені. Але 18 лютого 1918 р. німці поволі пішли у наступ, оскільки делегація совєтської росії самоусунулася від переговорів у Бресті після підписання миру з УНР. Впродовж тижня вони зайняли Мінськ, Полоцьк, Псков, Ревель. Більшовики у Петрограді зібрали з балтійських моряків т.зв. кадрову Червону армію на чолі з матросом П. Дибенком. Це «військо» мало зупинити наступ німців під Псковом та Нарвою. А далі – найцікавіше.
Газета «Справа народу» повідомила, що 3 березня 1918 р. до Нарви заїхали 40 німецьких військових на мотоциклах. Червоноармійці та більшовицькі комітети просто втекли. Опір чинили лише місцева червона гвардія (ополчення) та латиські стрілки під містами Ревель (сучасний – Таллінн) та Валка. 3 березня 1918 р. совєтський Раднарком підписав Брестський мир. Більшовики відмовлялися від територій площею 780 тис. кв. км з третиною населення колишньої російської імперії. Совєти мали сплатити Німеччині 6 млрд. марок репарацій.
Сам Дибенко зі своїми «чорними бушлатами» «отрицательно наступал» до Гатчини під Петроградом, потім – до Самари, де його затримали та повернули до Москви. На честь цієї «знаменної» події в 1938 р. в «Известиях» вийшла стаття Сталіна. В ній він заявив, що 23 лютого 1918 р. під Нарвою і Псковом німецькі війська отримали рішучу відсіч, наступ на Петроград зупинено, а той день став ювілеєм молодої Червоної армії. 23 лютого 1942 р. Сталін підписав наказ № 55, офіційно оголосивши його «днем народження Червоної армії».
Карикатура "23 лютого 1918 р. Дибенко під Нарвою."
Далі буде.
