Сформувавшись як імперія за Петра I, росія була такою до 1917 р., швидко трансформувавшись в неоімперію – Радянський Союз. Наприкінці 1990-х рр. вона знову обрала шлях авторитарної влади та ностальгії за імперією. Як наслідок – серія збройних конфліктів на Кавказі, у Сирії, Грузії та нинішня російсько-українська війна. Нещодавно з паралельної реальності палати “Z” надійшла чергова заява: мовляв, ніяких законних підстав для ліквідації СРСР не було, а все, що відбувається зараз, – чергова «гражданская война».
Свої дії росіяни виправдовували необхідністю захисту території, православної віри, помсти агресивним сусідам, а також – порятунком здобутків пролетарської революції, російськомовного населення тощо. Але як так сталося, що в результаті «оборонних» війн територія московії/росії збільшилася з 3 млн км2 у 1547 р. до 21,8 млн км2 у 1914 р.? Яку хоч одну «оборонну» війну провів «великий русский полководец» О. Суворов за 50 років своєї військової кар’єри? Саме про витоки загарбницької політики росії та війни, які вона не «починала» за останні 300 років, розповідає наш лонгрід. В першій частині ми розповідали про загарбницькі війни росії з часів Петра I і до початку ХХ століття. А в цій другій частини розповімо про завойовницькі війни радянського періоду.
Війни радянської росії та СРСР
Свою імперію більшовики починають будувати одразу після захоплення влади в жовтні 1917 р. Свідчення тому - війни проти Української народної республіки впродовж 1917–1921 рр. бо «без українського вугілля, заліза, руди, хлібу, солі, Чорного моря росія існувати не може, вона задихнеться, а з нею - і совєтська влада» (Л. Троцький). Далі – створення СРСР та радянська окупація України у форматі УСРР (з 1937 р. – УРСР).
Впродовж 1918–1921 рр. більшовики намагалися захопити країни Балтії та Фінляндію, але невдало. Ризьким договором 1921 р. завершилася війна між росією та Польщею, територія України була поділена. До початку 1930-х рр. радянська росія вела загарбницькі війни, придушувала національні повстання за збереження державності республік Кавказу та Середньої Азії (зокрема, рух басмачів на території Туркестану, Бухари та Хорезму). В результаті були створені Туркестанська та Узбецька (1924), Грузинська, Азербайджанська та Вірменська РСР.
Після укладання договорів з нацистською Німеччиною у 1939 р. (пакт Молотова – Ріббентропа і таємний протокол до нього) СРСР отримав свою сферу впливу в Східній Європі. Впродовж 1939–1940 рр. до його складу увійшла Західна Україна, Західна Білорусь, Бесарабія, окуповані Латвія, Литва та Естонія. В листопаді 1939 р. СРСР напав на Фінляндію, після чого був виключений з Ліги Націй – попередниці ООН, на той момент вже повністю безпорадної організації.
Війни СРСР після Другої світової війни
Після Другої світової війни совєтська імперія зосередила свої зусилля на утриманні у сфері свого впливу країн Східної Європи та побудові соціалізму в країнах Азії, Африки, на Кубі тощо. Розпочалася епоха холодної війни. Країни Західної Європи та США чітко розуміли, що СРСР навряд чи дотримуватиметься невигідних для себе міжнародних угод і поважатиме міжнародне право.
Це було зумовлено не комуністичною ідеологією, а попередніми традиціями зовнішньої російської політики. Американський дипломат Джордж Кеннан у своїй «Довгій телеграмі» (1946 р.) зазначав, що «совєтська влада глуха до аргументів розуму, але дуже сприйнятлива до логіки сили». Тому основним завданням він вважав жорстке стримування СРСР в межах його впливу, за які той не вийде, якщо наштовхнеться на рішучий опір. На Далекому Сході СРСР підтримав агресію Північної Кореї (КНДР) проти Південної (1950‒1953). Але втручання ООН і США не дозволило порушити статус-кво на Корейському півострові.
Угорське повстання 1956 року: з якими «фашистами» боровся кремль?
Придушивши повстання в Німецькій демократичній республіці (НДР) у 1953р. Москва суворо контролювала встановлені нею комуністичні режими. Вона не допускала будь-яких кардинальних реформ та намагань позбутися нав’язливого «партнерства» у форматі Організації Варшавського договору (утворена 1955 р. на противагу НАТО).
У жовтні 1956 р. в Угорщині спалахнуло антикомуністичне повстання, навіяне розвінчанням «культу особи» Й. Сталіна у виступі М. Хрущова на ХХ з’їзді КПРС. Напередодні ставленик СРСР Матяш Ракоші намагався будувати власну диктатуру за совєтським зразком: проводив індустріалізацію, колективізацію, боровся з церквою, чим викликав суспільне невдоволення.
На вулиці Будапешту вийшли близько 200 тис. демонстрантів (передусім, студенти та інтелігенція). Люди повалили пам’ятник Сталіну, вимагали виведення совєтських військ, нових виборів на багатопартійній основі та запровадження демократичних свобод. На бік повсталих невдовзі перейшла поліція та військові. Партійне керівництво повернуло на посаду прем’єр-міністра Імре Надя. Москва відправила на придушення повстання майже 6 тис. військових і кілька сотень танків і бронетранспортерів. Формальний привід – «братська допомога угорському народу для захисту його соціалістичних завоювань, розгрому контрреволюції та ліквідації загрози відродження фашизму».
Стрілянина на мітингу 25 жовтня переросла у справжні бойові дії, але тоді повстанці змусили совєтські загони відступити з міста. Повстання охопило всю країну. Символом революції став прапор Угорщини з вирізаним з середини совєтським гербом, а гаслом ‒ заклик «росіяни, забирайтеся додому!» І. Надь намагався нормалізувати ситуацію: швидко сформував новий уряд, звернувся до Москви з проханням відвести війська, а до повстанців ‒ припинити насилля. До 29 жовтня совєтські війська відійшли від Будапешту, бої на вулицях припинились.
Але Москва не збиралася здаватися. Тут створили альтернативний угорський «революційний робітничо-селянський уряд», який формально звернувся до СРСР по допомогу. У ніч з 3 на 4 листопада розпочалося вторгнення, яким керував Г. Жуков. Совєтське угруповання чисельністю понад 60 тис. солдатів, близько 3 тис. од. бронетехніки та артилерії здійснили штурм Будапешту як за часів Другої світової війни – з авіаударами та артпідготовкою.
Повстання придушили до 11 листопада, близько 20 тис. осіб отримали різні терміни ув’язнення, керівники повстання та біля 350 його учасників засуджені до смертної кари. Серед них був також І.Надь, якого стратили в 1958 р. У 1989 р. під час перепоховання його останків тоді ще молодий демократ Віктор Орбан виголосив палку промову, закликаючи совєтську армію покинути країну. Але з одного найперспективніших захисників угорської демократії він перетворився на «головного автора її загибелі».
Придушення «Празької весни» 1968 року
Через 12 років схожий сценарій повторився в Чехословаччині. Формальний привід ‒ «невідкладна допомога братському чехословацькому народу» в ліквідації загрози «соціалістичному ладу та державності з боку контрреволюційних сил, що змовилися з ворожими соціалізму силами».
У 1968 р. новий голова компартії Александер Дубчек проголосив курс на будівництво «соціалізму з людським обличчям», чим викликав невдоволення кремля. Цього разу для виправдання агресії альтернативний уряд не створювали, а лише обмежилися проханням про допомогу, яке нашвидкоруч, не без участі москви, нашкрябали віддані їй комуністи та манівцями передали до СРСР.
В ніч на 21 серпня розпочалася операція «Дунай»: совєтські десантні частини заблокували аеропорт Праги, куди почали сідати транспортні літаки з військами та технікою. Також до Чехословаччини увійшли військові підрозділи з Польщі, Угорщини, Болгарії та НДР. До активних бойових дій справа не дійшла, хоча чехи та словаки чинили пасивний опір окупантам, вимагали від них забиратися додому. Під тиском совєтського керівництва уряд Чехословаччини погодився відновити «справжній соціалізм»: до 11 вересня танки залишили Прагу. Розпочаті реформи припинили, існуючий комуністичний режим був законсервований ще на 20 років, а з ним ‒ і совєтська військова присутність в Чехословаччині.
«Братська допомога» СРСР країнам Азії та Африки у боротьбі зі «світовим імперіалізмом»
Після розпаду колоніальних імперій в 1950-х рр. М.Хрущов звертає активну увагу на Африку. Молоді націоналістичні рухи виборюють незалежність, і для СРСР це був шанс взяти ці країни та їхніх лідерів під «крило комунізму». Розпочалося все з т.зв. «фестивалю молоді» у Москві 1957 р., в якому взяли участь багато представників з країн Африки. Далі з’являється Університет дружби народів імені Патріса Лумумби (1960 р.). Совєтський вплив був поширений в Алжирі, Сомалі, Ефіопії, Анголі тощо. Часто ця справа починалася з підтримки підпільних груп лівого спрямування, які боролися за владу чи незалежність своїх країн.
Одним із найбільших було втручання СРСР у війну в Конго (1960–1965 рр.), в Анголі (1975–1991 рр.), підтримка Ефіопії у війні із Сомалі (1977–1978 рр.), Єгипту у Шестиденній війні (1967 р.) та війні Судного дня (1973 р.) проти Ізраїлю. Активну допомогу СРСР надавав Африканському національному конгресу Південно-Африканської Республіки в боротьбі з режимом апартеїду. Серед інших прикладів варто згадати участь СРСР у війні у В’єтнамі (1955–1975 рр.), підтримку режиму Фіделя Кастро на Кубі та пов’язану з нею Карибську кризу жовтня 1962 р., спричинену появою совєтських ядерних ракет на «острові свободи».
Впродовж 1960‒1980-х рр. СРСР намагався створити імідж такого собі захисника молодих країн третього світу від «темних сил світового імперіалізму». В країни Африки та Сходу йшла зброя, відряджали військових спеціалістів, які навчали місцеві кадри та допомагали вести військові дії. Також їхали фахівці інших галузей для розбудови військової та цивільної інфраструктури. Для підтримки свого впливу СРСР щедрою рукою роздавав «братнім народам» свої матеріальні ресурси, продовольство та безповоротні фінансові позики. І при цьому не міг забезпечити своє населення елементарними товарами широкого вжитку. Так само дорого коштувала Радянському Союзу авантюра в Афганістані 1979‒1989 рр., яка зрештою теж стала однією з причин його розпаду.
Війни росії після 1991 р.
Останні роки існування СРСР позначилися низкою міжетнічних конфліктів та війн, розпалювання яких, а потім ‒ заморожування на невизначений час теж не обійшлося без участі кремля. Найпомітніші з них: у Придністров’ї, війни між Грузією, Абхазією та Осетією, Нагірний Карабах.
Придністровський конфлікт 1992 р.
Невизнана квазі-держава Придністров’я – цей конфлікт, що фактично розпочався 35 років тому, вважається першою спробою сучасної росії вести гібридну війну. У 1990 р. місцеві сепаратисти проголосили «Придністровську Молдовську РСР» у складі СРСР. 25 серпня 1991 р. виникла самопроголошена Придністровська молдавська республіка (ПМР). Тоді ж розпочалося збройне протистояння між військами Молдови та придністровськими сепаратистами за військової підтримки рф. Молдова хотіла незалежності та зближення з Румунією, адепти «автономії» Придністров’я закликали «не допустити румунізації» та вимагали зближення з росією.
Збройне протистояння досягло апогею в 1992 р., коли придністровські сепаратисти напали на міліцейський відділ у м.Дубоссари. Під час бойових дій загинуло близько 1200 людей, 2500 зазнали поранень, 25 тис. стали вимушеними переселенцями. Москва заявляла про свій нейтралітет, хоча в Придністров’ї знаходилася 14-та російська армія під командуванням О.Лебедя (який потім «закінчить» Першу чеченську війну), яка брала активну участь в бойових діях проти військ Молдови.
21 липня 1992 р. між Молдовою та рф підписане перемир’я, в якому йшлося про «самовизначення» ПМР. Але ця «республіка» і до сьогодні залишається невизнаною, а сам конфлікт – замороженим. Фактично то - «сіра зона», через яку проходить контрабанда, російська пропаганда транслює свої наративи на сусідні країни. Зберігається військова присутність рф з «миротворчою місією» та для здійснення провокацій.
ХХІ століття: ні дня без війни
Друга чеченська війна (1999–2009)
Увійшовши у XXI ст., що співпало з фактичним приходом до влади путіна, росія не провела жодного дня без війни. У 1999 р. вона повторила напад на Чечню - принципово, щоб скорити нескорених. Після фактичної поразки у Першій чеченській війні 1994–1996 рр. російський політикум та воєнщина, невдоволені результатами Хасав’юртських угод, вважали, що приклад Чечні матиме продовження в інших національних автономіях рф.
Нагодою для наступної війни стала серія вибухів багатоповерхівок 4‒16 вересня 1999 р. у Буйнакську, Москві та Волгодонську (тоді загинули 307 та постраждали більше 1700 осіб). Винними оголосили т.зв. терористів з Північного Кавказу, хоча багато фактів та обставин вказують на причетність до терактів російських служб (зокрема, відома історія про «рязанський цукор»). Росією прокотилася хвиля античеченських настроїв.
Ще один привід – наступ чеченських загонів на Дагестан у серпні 1999 р., який, припускають, теж спровокувала фсб. Її очільник ‒ в.путін став тоді прем’єр-міністром і заявив, що Чечня – основне джерело нестабільності для російських кордонів.
30 вересня 1999 р. розпочалося російське вторгнення в Чечню. Війна супроводжувалась відкритим геноцидом, воєнними злочинами, призвела до окупації та встановлення режиму клану Кадирових. На початку 2000-х рр. кремль зосередився на переманюванні на свій бік відомих чеченців. Серед них – головний муфтій Ічкерії Ахмат Кадиров, який очолив промосковську адміністрацію.
Після вбивства фсбшниками у 2005 р. керівника руху опору А.Масхадова та загибелі впливових польових командирів, визвольний рух пішов на спад. Після загибелі у 2007 р. Кадирова-старшого його місце зайняв син Рамзан, якому кремль відтоді щедро платить за вірність і спокій в Чечні. Путіну таким чином вдалося підмінити визвольний рух на внутрішньоросійську боротьбу з т.зв. терористичними угрупованнями.
З квітня 2009 р. війна вважається завершеною. Її найактивніша фаза у 1999–2002 рр. забрала життя понад 125 тис. мирних жителів та 16 тис. військових з обох сторін. Але світ визнав за росією «право на територіальну цілісність», хоча Ічкерія конкретно висловлювала своє небажання бути «територіальною одиницею росії». Також ця війна фактично приховала від суспільства зміну влади в кремлі, а отримана перемога сприяла путіну у зміцненні позицій.
Війна проти Грузії у 2008 р.
Війна «трьох вісімок», як ще називають вторгнення росії до Грузії, тривала лише 9 днів. Офіційно президентом рф тоді був постійний учасник алкогольних баталій медвєдєв, а путін формально обіймав посаду прем’єр-міністра. Але корені цього протистояння набагато давніші. Ще в 1989 р. абхази та осетини вирішили відокремитися від тодішньої Грузинської РСР. В 1990 р. Південна Осетія проголосила створення автономної республіки, що вилилося у збройне протистояння з грузинськими силовиками, що припинилося у червні 1992 р. після укладання сторонами угоди в Сочі.
Влітку того ж року розпочалися військові дії в Абхазії, спричинені скасуванням совєтської конституції Грузії 1978 р. Абхазьке керівництво вважало це кінцем їхньої автономії. За два роки була проголошена незалежна «Республіка Абхазія».
8 серпня 2008 р. зі збройної провокації в Цхинвалі (влаштованої, як вважають, рф) розпочалася агресія проти Грузії. Російські війська зайшли в Грузію через Рокський тунель ще 7 серпня і обстріляли територію країни. Грузинська армія спробувала взяли під контроль Південну Осетію. Росіяни назвали це «каральною операцією», почали обстріли та захоплення грузинських міст та сіл. Абхазькі збройні формування за підтримки рф витіснили грузинські війська з Кодорської ущелини.
Ця війна стала першою в пострадянському просторі, коли росія відкрито напала на сусідню країну. 12 серпня було укладено угоду про припинення бойових дій. 26 серпня кремль визнав «незалежність» Абхазії та Південної Осетії.
Окрім Грузії, росія брала участь у війні в Сирії (2015–2024) на боці диктатора Башара Асада. А з 2018 р. вона поширює свій вплив у Судані та Центральноафриканській республіці, воюючи руками найманців, зокрема ПВК «Вагнер». Також росія збільшує свою присутність у країнах Глобального Півдня. Торік у 29 країнах Африки та Латинської Америки вона запустила проєкт «російський вчитель за кордоном». Прикриваючись просвітницькою метою, росія насправді поширює свою пропаганду, формує негативне сприйняття т.зв. «колективного Заходу» та вчергове ліпить із себе «захисника традиційних цінностей».
Війна росії проти України (з 2014 р.)
Москва виношувала загарбницькі плани щодо України ще задовго до 2014 р.: суперечки щодо статусу Криму, «ПіСУАР» на Донбасі за часів Помаранчевої революції 2004 р., проштовхування проросійських кандидатів до влади, встановлення контролю щодо промисловості («токсичні інвестиції»), політичного, медійного простору України.
У більшості з нас ще свіже в пам’яті засилля російського кінопродукту на екрані, музики на радіо тощо. Фактично з поч. 1990-х рр. проти України вже велася «прихована війна». З середини 2000-х кремль плекав сподівання упокорити Україну за білоруським сценарієм. Роль диктатора, який проміняв би національний суверенітет на гарантії довічної влади від Москви, мав зіграти В. Янукович. Але українське суспільство зірвало цей сценарій, обравши шлях європейського розвитку замість розчинення в «русском мире».
Усвідомивши свою поразку, москва перейшла до силового сценарію. Не секрет, що в 2014 р. її загарбницькі плани йшли далеко за межі Криму і декількох районів Донеччини та Луганщини. Використовуючи методи гібридної війни, вона прагнула отримати не менш як «новоросію від Харкова до Одеси», тобто вісім областей України на додачу до Криму.
Після лютого 2022 р. їй вдалося отримати «сухопутний коридор» до Криму, окупувавши частину Запорізької та Херсонської областей. Але в неї так і не вийшло повністю захопити Донецьку та Луганську області. І все це – ціною втрат в понад 1 млн осіб і техніки на мільярди доларів. А вдалі операції зі знищення стратегічної авіації підтверджують ще одну істину: чим більше імперія – тим важче все проконтролювати.
Замість післямови
У російському законі «О ветеранах» війна з Україною позначена як сорокова, «ювілейна», після 1945 р. Серед інших: Сирія, Південна Осетія та Абхазія, Чечня, Таджикистан, Лаос, Бангладеш, Камбоджа, Афганістан, Ефіопія, Ангола, В'єтнам, Ємен, Єгипет, Алжир, Корея, Китай та інші країни. Російські агресори несли свій «мир» у деякі держави по декілька разів.
І це лише офіційно визнані війни. Після 1945 р. кремль у середньому одночасно вів дві‒три війни. Стільки ж було приблизно невизнаних війн. Приміром, конфлікт у Нагірному Карабасі не визнається кремлем. Але про більшість їхніх таємних війн дізнаємося нескоро, бо архіви в росії закриті, а гриф «цілком таємно» пролонгується щодо справ радянського та більш давніх періодів історії. Чому? Бо там суцільні сторінки кримінального кодексу.
Окрім асиміляторської політики поневолених народів, терору, геноциду як методів державного управління, на сучасному етапі додалися виправдання про захист російськомовного населення, маячня про «звільнення братських народів» від якихось міфічних «нацистів». Нав’язуючи свою збочену «братську любов» бомбами, ракетами і терором населення, росія поводилася і поводиться як типовий аб’юзер, який боїться відпустити свою жертву. І водночас намагається перекласти на неї відповідальність за напад і скоєні злочини.
Сьогоднішня війна росії проти Україні – продовження її багатовікової політики з усіма наслідками. Та окрім створення образу чергового зовнішнього ворога, є й інші ґрунтовні причини. Т. зв. «русский мир» здавна тримався на фейковій історії та всіляких маніпуляціях. «Прихватизуючи» історичне минуле, слов’янство, православ’я, писемність, культуру та досягнення українців, росія намагається зберегти ілюзію неіснуючої величі. Вихід України з-під впливу кремля руйнує її претензії на статус наддержави, бо постає справжня росія - пізній уламок Золотої Орди.
