Британську розвідку МІ 6 вперше в її історії очолила жінка Блейз Метревелі. Якщо кожен агент/тка мають свої вразливості, то для нової очільниці слабким місцем виявилося її походження. Як зʼясували британські журналісти, а потім і російські, дід пані Метревелі - Костянтин Добровольський з Чернігівщини. У роки Другої світової війни він був колаборантом, співпрацював із нацистами - у Сосниці очолював поліцію, в Сновську створював козацтво. Одну з дружин із маленьким сином під час відступу німецьких військ він відправив за кордон. Через це в окремих публікаціях автори дозволили собі назвати Добровольського нацистом, хоча немає фактів, що підтверджують його перебування в лавах нацистської партії Німеччини та причетності до масових розстрілів євреїв, цивільних інших національностей.
Власне, Костянтин Добровольський-молодший є батьком нинішньої голови розвідки Великобританії.
Про колаборантів і партизанів, необхідність переоцінки партизанського руху Чернігівщини, і чому це актуально в умовах нинішньої війни, ми поговорили з військовим істориком, очільником Чернігівського військово-історичного музею Михайлом Жироховим.
Тема, що була табу
- Пане Михайле, наскільки суттєво змінилися акценти в дослідженнях партизанського руху Чернігівщини в роки Другої світової війни порівняно з радянським часом? Чи є наукові розвідки про колаборантів того часу?
- Тема партизанів і колабораціонізму в роки Другої світової війни в українській історичній науці табуйована. Навіть я би сказав: є токсичною, бо досі багато українських істориків ментально залишаються в межах радянського наративу в цій темі. Ті, хто боролися проти німецького окупаційного режиму, — це завжди плюс. Всі, хто перебував по інший бік барикад, незважаючи на причини, які до цього призвели, — в мінусі. Локально досі існує наратив «Чернігівщина — край партизанської слави» і за 30 років незалежності України нічого не змінилося як в оцінках суспільства загалом, так й історичної науки. До речі, науковий феномен колабораціонізму, що ж саме відбувалося в регіоні під окупацією в 1941-1943 роках, не досліджувався взагалі. Це було табу.
Водночас партизанським рухом Чернігівщини здебільшого займалися не історики, а краєзнавці. Працювали Людмила Студьонова, бібліограф за освітою, почесний громадянин Чернігова Герард Кузнєцов, який теж не мав історичної освіти, наприклад.
До 2000-х років не було наукової розробки цієї теми і взагалі робіт, що б ґрунтувалася на серйозному дослідженні документів. Як було в радянські часи — Олексій Федоров, Микола Попудренко — визначні командири, так і маємо нині. Для багатьох людей, особливо старшого покоління, збереглися в памʼяті паради на 9 Травня, зустрічі з партизанами на День партизанської слави в школах — все й залишилося на рівні цих розповідей.
- Як же варто оцінювати тих, хто співпрацював із нацистами? Чи були вони насправді нацистами, як той же Костянтин Добровольський?
- З точки зору радянського законодавства він, вочевидь, був зрадником, оскільки служив у радянській армії та перейшов на бік ворога. З іншого боку, він боровся з ворогами незалежної України. Чи є доведені факти його особистої участі в розстрілах цивільного населення і партизанів? Ці обставини мали були встановлені тільки судом. Однак у радянський час його заочно не судили. У той час не дуже були поширені заочні вироки, хоча випадки засудження на 10-25 років мали місце. Тому формально зі сторони радянської влади до нього претензій ніби й не було. А зараз можна говорити що завгодно, і будь-яка точка зору матиме своїх послідовників. Оцінки можуть бути різними: для когось він - зрадник, для частини людей - «гроза партизанів» і його руки по лікоть у крові. Але з точки зору історичної науки це людина, яка потрапила в складну ситуацію і зробила свій вибір. Варто аналізувати причини: це була ненависть до радянської влади чи бажання вижити, що досить часто мало місце? Наскільки відомо, Добровольський не був членом націонал-соціалістичної партії Німеччини, тому назвати нацистом його не можна.
Загалом досліджень, чому люди потрапляли до СС чи місцевих колабораціоністських підрозділів, немає. Я вважаю, що біографія Добровольського дуже міфологізована. У спогадах радянських партизанів, приміром, героя радянського союзу Георгія Артозєєва, вказується, що Добровольський - місцевий поміщик. До речі, після публікації мого посту в Фейсбук про коріння нової очільниці британської розвідки з Чернігівщини, мені в коментарях написали, що в Сосниці досі памʼятають, де був будинок Добровольських. Тому ця інформація зберігається в колективній памʼяті. Під час польових досліджень у селах Чернігівщини я часто чув від місцевих: «там жив поліцай» або «той чоловік працював на німців». Друга світова закінчилася 80 років тому, а згадки про співпрацю з німцями в памʼяті місцевих людей залишаються.
Край «партизанської слави» і колаборантів?
- Ви згадали, що «Чернігівщина - край партизанської слави», але водночас можна почути твердження, що дуже багато місцевих жителів у роки окупації перейшли на сторону німецьких загарбників і співпрацювали з ними. Чи відповідає дійсності твердження, що скільки було партизанів, скільки було й поліцаїв? Чи існує статистика, скільки чернігівців співпрацювали з ворогом? В яких документах відображена ця інформація?
- Знову ж таки, скажу: хоча тема була табуйована, проте архіви СБУ з документами були відкриті. Там можна було знайти списки місцевих жителів, які співпрацювали з німецькою окупаційною владою. Після деокупаціі від німців, представники НКВС у багатьох населених пунктах робили подворові обходи й опитували людей. Ці записи використовували для розшуків людей, які брали участь в розстрілах. НКВС, а потім КДБ займалися воєнними злочинами. І навіть через десятиліття після завершення війни робота з розшуку зрадників продовжувалася. Одна з останніх справ датується 1989 роком, і чоловік, якому вже було за 60 років отримав реальний термін увʼязнення.
Списки колаборантів існували чи не в усіх населених пунктах. Я зробив копії в архіві частини з них. І часом маю запити. Вже нащадки цікавляться: мовляв, є такий родинний переказ, то правда чи ні? Я можу сказати, чи є прізвище в цих списках чи ні. Але ж ми не знаємо реальної мотивації. Насправді існує багато питань. Адже частина місцевих йшли на співпрацю, щоб захистити своїх односельців: не дозволити молодь вивезти на роботу в Німеччину, сховати худобу чи зерно. Через це люди йшли в старости. Чернігівщина - велика за територією і не густо заселена, тому в 1941-1943 роках були села, де німців, умовно кажучи, і не бачили. Там була лише місцева влада. Німецькі офіцери приїздили пару разів на рік, все інше питали в старост.
Якщо сільський голова говорив, що у нас немає дівчат, щоб відправити на роботу в Німеччину, то, як правило, німці йому довіряли. В окупації німецька влада лишила колгоспи, вимагаючи поставок певного обсягу продовольства. Однак після повернення радянської влади люди потрапляли під беззаперечні звинувачення. Був старостою під час війни — на 100% винен. Через це бувало, що селяни виступали на захист влади, говорячи, що завдяки старості люди врятувалися.
Інша частина колаборантів — люди, які були незадоволені радянською владою, були з репресованих чи розкуркулених родин. Чи їх з партії вигнали, наприклад. До того ж, у 1941 році німці загравали з українським національним рухом. Так, у Чернігові в той час почав діяти український театр, виходити українська газета, окупанти знайшли людей, які підтримували українську ідею. Однак це було недовго — у 1942 році багатьох із них нацисти розстріляли.
Ще хтось вирішив побудувати в такий спосіб карʼєру, інші пішли в партизани чи до поліціїв, бо не мали іншої роботи. Комусь батьки сказали, що з німцями можна мати справу, бо вони памʼятали 1918 рік, коли німці теж були в Україні. І за 20 років знову прийшли. Насправді мало було людей, які робили вибір з чітких ідеологічних переконань.
- Щодо партизанів і підпільників у радянський час існувала єдина позиція: це відважні люди, які працювали в тилу ворога, наражали себе і своїх близьких на небезпеку, а отже, вони - герої. Але від місцевих старожилів доводилося чути, що операції партизанів часто спричиняли акти помсти з боку німців і ніби через це нацисти спалювали села, тероризували цивільних. Як тоді слід оцінювати діяльність партизанів?
- Варто згадати, з якою метою радянська влада створювала загони партизанів. Це почалося за наказом Сталіна влітку 1941 року, щоб німецькі війська не мали бази на захоплених територіях. Тобто, в першу чергу, йшлося не про захист цивільних, міст чи сіл, а щоб «земля горіла під ногами ворога».
У керівництва партизанів існувала позиція: чим гірше місцевому населенню - тим краще. В таких умовах партизанські командири Федоров, Попудренко відверто говорили, що чим більше будуть німці притісняти цивільних, тим більше людей приєднаються до партизанських загонів. Бо, ясна річ, місцеві не мали великого бажання жити в лісі, воювати. А якщо німці спалили дім, вбили родину - мотивація помститися за такі дії ставала надзвичайно сильною. Це людожерська практика, але в умовах Другої світової війни вона мала місце в Україні, на Чернігівщині.
Проте місцеві добре воювали тільки вдома. Наприклад, коли почався рейд на територію західної України, то і Федоров згадував, що боєздатність партизанів знизилася в рази. Це ми спостерігаємо і в нинішній війні. Коли в 2014 році Росія вторглася на Донбас, то в Чернігівській області не дуже відчувалася війна, і не так багато було охочих стати на захист держави, але коли в 2022 році росіяни стояли під Черніговом, все було геть по-іншому. Тому ці речі незмінні: люди мотивовані та боєздатні, коли захищають своє - землю, родину, дім.
Для часів Другої світової війни актуальним питанням була дисципліна. Я працював з книгою наказів зʼєднання Федорова, то там є накази про розстріли перед строєм за сексуальне насильство, пограбування, мародерство. Москва постачала партизанам зброю та набої, а все інше, вважалося, мають «з радістю» забезпечити місцеві селяни. Логіка була така: якщо партизани захищають місцевих, то вони мають забезпечити захисників. Хоча часом селяни намагалися “відкупитися” самогоном. Адже родини були великі, виживати в умовах війни - непросто. Селяни переважно з негативом ставилися і до німців, які прагнули в них забрати продовольство чи худобу, і до партизанів, які могли робити те саме. А між тим, у партизанів не було вибору, бо їх одразу орієнтували лише на місцеві ресурси.
- Корюківська трагедія на Чернігівщині теж повʼязана з діяльністю партизанів? Існує точка зору, партизани спровокували спалення Корюківки і не прийшли на допомогу місцевим.
- Кількість загиблих у Корюківці точно невідома. Як рахували? Умовно кажучи, взяли кількість населення Корюківки станом на 1941 рік і кількість населення на 1943 рік, відняли й отримали 7,5 тис. Цю різницю, не зважаючи на те, що була й мобілізація, що люди виїжджали в евакуацію, і вважали кількістю загиблих. Цифру з часом почали повторювати, але її ніхто не перевіряв. Також варто розуміти, що на момент спалення Корюківки Феодоров не перебував у загоні, бо був у Москві, і повернувся вже після Корюківської трагедії. Фактично відповідальним за дії партизанів був Попудренко.
Нацисти взяли в заручники сімʼї партизанів, і відповідно, чоловіки прагнули визволити дружин і дітей. Хоча Попудренко передбачав наслідки, тому намагався стримати ці дії, але безрезультатно. Він був проти цієї акції, але увʼязнені родини - потужний аргумент. Корюківські партизани тричі приходили до нього, щоб організувати наліт та визволити людей із вʼязниці. І в результаті вони пішли самостійно без санкції Попудренка. Корюківка на той час була тиловим хабом для угрупування німецьких військ на півночі Чернігівщини. Коли повернувся Федоров, то діяв у своїй манері: щоб не було чорної тіні на загоні, яким керував, він доклав зусиль для замовчування інформації про Корюківку. Всі знали про спалену Хатинь у Білорусі, де загинуло більше сотні людей, і мовчали про Корюківку, де жертв були тисячі.
Корюківка завжди викликає емоції навіть у людей, які нічого не знають про партизанський рух. Мовляв, партизани нічого не зробили, коли палили місто. Зараз до друку готується книга документів, на основі яких можна вивчати партизанський рух Чернігівщини. Тому, вважаю, з цією історією вийде розібратися.
Сірий відтінок правди
- У післявоєнний час було оприлюднено чимало спогадів керівників партизанських загонів, в тому числі - суперечливих між собою. Я зустрічала інформацію, що деякі командири через перебільшення масштабів і результатів операцій, хто більше герой, навіть між собою у мирний час не спілкувалися. Які джерела важливі?
- Насправді Федоров контролював усі книжки, що виходили про партизанський рух Чернігівщини. Я працював з його особистим архівом, і до нього надсилали рукописи книг на погодження. А він давав «добро» або ні. Писав передмови, точніше його помічники - щось на кшталт «я знаю цього хлопця, він гарно воював». Багато партизан вели щоденники, але потім Федоров зобовʼязав усі записи здати в штаб.
Досі немає другої частини спогадів щоденника Миколи Попудренка. Щоденник існував у двох частинах. Перша закінчується початком 1943 року, і там немає найцікавішого - його власного бачення Корюківської трагедії. Є певні свідчення, що Попудренко вів щоденник до кінця життя. Перше видання його щоденника відбулося в 1949 році, однак це було дуже цензурована публікація. Усі згадки про насильство з боку партизан були видалені. І лише в 2000-х роках в «Сіверянському літописі» був опублікований повний текст без купюр. Текст був виявлений, якщо не помиляюся, в фондах центрального штабу партизанського руху України. А до цього користувалися «причесаним» виданням 1949 року і все було гаразд, всіх це влаштовувало.
Я теж працюю з щоденниками і спогадами партизанських командирів, які не видавалися в радянський час, або значно відрізнялися від оригіналів. А оригінали збереглися в архівах, куди документи після смерті передавали родини.
Єдиний випадок, який Федоров не зміг проконтролювати, — це мемуари командира партизанського зʼєднання «За Батьківщину» Івана Бовкуна «Солдати другого фронту», які видали невеликим накладом у Львові в 1957 році. І це був шок, оскільки Бовкун нічого не написав про визначну роль Федорова і підпільного обкому партії. Він загалом зізнався, що не знав про існування підпільного обкому. Це призвело до того, що книгу відправили в «спецхран». Бовкуна навіть із партії виключили, йому потім довго довелося відновлюватися. Однак у часи Брежнєва йому вдалося видати нову версію, де вже Федоров був чи не на кожній сторінці. Це було ніби як покаяння.
- Кого ж вважати героями партизанського руху Чернігівщини? Чи всі люди мають свої темні і білі плями у біографії?
- Поділ на правих і неправих неможливий, оскільки в тих обставинах Україна не мала власної державності, і перебувала між двома агресорами - комуністичним Радянським Союзом і нацистською Німеччиною. Складно виділити чорне й біле, на окупованих територіях це буде здебільшого сірий відтінок.
Якщо УПА можна охарактеризувати як національно-визвольну боротьбу, то партизанський рух слід розглядати виключно як один із елементів радянської боротьби з нацистами. Тому що вони формувались організовано. Дуже мало було рухів, які виникали знизу. Хоча, звісно, існували самостійні ініціативи, особливо це підпільники, наприклад, Олена Білевич у Чернігові.
Має суттєве значення, як формувалися партизанські загони: Федоров - перший секретар обкому, Попудренко - другий секретар обкому, і люди, які були поряд. Основа партизанських загонів, особливо в 1941 році, - це партійні діячі. Недарма Федоров став генералом. А в 1943-1944 роках партизанські загони перебували в віданні НКВС.
Тобто Україна була полем боротьби двох імперій - радянської та німецької. А українці опинилися поміж лещатами цих імперій, і кожен із них зробив свій вибір. Який це був вибір, нам оцінити дуже складно, оскільки потрібно враховувати всі обставини, що мали тоді місце. Звісно, німецьку політику не можна відбілювати, було знищення євреїв, розстріли ромів і цивільних інших національностей. Однак, зважаючи на нинішню російсько-українську війну, цей досвід, що, на жаль, не був свого часу опрацьований, зараз дуже потрібний.
- Чому це актуально зараз?
- Бо зараз тема колабораціонізму знову на поверхні, бо в умовах війни люди роблять свій нелегкий вибір. Чернігівщина всього місяць була під окупацією, однак деякі люди переходили на сторону росіян, є ті, хто виїхали до Росії чи Білорусі. Донецька та Луганська області вже 11 років окуповані. Як ставитися до місцевих жителів - як до колаборантів, або як до людей, які просто намагаються вижити в цей складний час? Що враховувати, щоб оцінити їхню діяльність? Відповіді на ці питання варто шукати і в історії Другої світової війни в тому числі.
Цікаво, чи приїде колись на Чернігівщину Блейз Метревелі, щоб дізнатися більше про свого діда? Хоча його справа, що була в архіві обласного СБУ, ймовірно, згоріла в Чернігові в лютому 2022 року. Між тим, не виключено, що саме вона як досвідчена агентка і спонукала до журналістського розслідування. Але нам варто вивчати і знати власну історію, що ґрунтується на обʼєктивних оцінках фактів та дій реальних людей, без прикрас і перебільшень, у тому числі про партизанів і колаборантів.
