Замість слова «чемпіонат» у заголовку за інших обставин мала би бути «війна». Проте, нині цим терміном не варто розкидатися (а «позичати» методи для тилового життя - й поготів) , про що, вочевидь, пам'ятають не всі.
Вісім років тому - наприкінці 2016-го - оксфордський словник обрав слово року - «післяправда». Тлумачили його так: «позначає обставини, за яких об'єктивні факти є менш значимими для формування громадської думки, ніж апелювання до емоцій та особистих переконань».
Вже за два з половиною роки - під час виборчої кампанії 2019-го - українці відчули це на собі, захлинувшись післяправдою. Хтось, від ейфорії по тому наскільки легко виявилося «хакнути систему», хтось від марних спроб розчистити хащі маніпуляцій і пояснити іншим різницю між фактом і особистим переконанням.
Нині навіть ті спроби стають поодинокими і, на жаль, все частіше скидаються на боротьбу з вітряками. Адже набагато простіше не захищатися (спростовувати вигадки фактами), а нападати - вигадувати власну правду. Сторони будь-яких суперечок, протистоянь і конфліктів вже навіть не витрачають час на спроби виправдатися. Натомість поспішають накинути у відповідь, перебиваючи одну емоцію іншою. Сильнішою.
Старий совєтський анекдот про голову колгоспу, який не спішив виправляти недоліки (стайні розвалюються, корови дохнуть, буряк на полі гниє) перед приїздом іноземної преси («нехай собі потім брешуть, капіталісти прокляті») тепер - взірець поведінки. А інший - про батька, в якого нібито донька - повія і він мусить виправдовуватися, хоча має лише трьох синів - вже не анекдот.
І все це як на загальноукраїнському рівні, так і на місцевому. Головне - першим і якомога голосніше прокричати щось емоційно дошкульне, а далі - просто спостерігати за хвилею обурення і «збирати врожай». А якщо додати конструкцію «в той час, як на фронті...», то вийде взагалі безпрограшний варіант. І опоненту вже немає сенсу відповідати, бо ж армія прихильників заявника висновки вже зробила. Бо безапеляційно вірять не тому ЩО сказано, а тому, КИМ сказано. Симпатизую людині Х = вірю всьому, що вона скаже про людину Y. І навпаки.
Я більше двох з половиною років дотичний до чернігівських новин лише як читач, тож без професійного викривлення спостерігав за тим, як рахували статки в.о. міського голови з формулюванням «витрати на утримання і заправку автівок МОЖУТЬ сягати» певної суми. І як рахували витрати головної критикині міської влади на святкування дня народження та одяг за тим же принципом припущень. Головне не точність - головне спровокувати обурення. Навколо крик, і ніхто не ставить під сумнів цифри. А що, як вони менші? А може вдесятеро більші? Це вже не хвилює. Є закид і є хвиля обурення. Навіть якщо не рахувати ботів. До речі, тепер і захищатися стало модним маніпуляціями. Ботом можна назвати кого завгодно, навіть реальну людину, дискредитувавши її аргументи. Це вже новий шар маніпуляції, що чимдалі стає все більше схожою на цибулину. Тим більше, що намагатися докопатися до суті - пекуче заняття.
Та сама історія зі стосунками міської влади, обласної адміністрації та міської військової адміністрації: суцільні звинувачення, мінімум фактів і, зауважте, жодного позову за наклеп. І справа не лише у недовірі до судової системи. Насамперед сторони розуміють, що навіть позитивний вирок суду не означатиме відновлення репутації. Більшість просто пропустить історію, зосередившись на новій голосній заяві, або матиме ще більшу впевненість: «порішав». В таких умовах сторони обирають тактику постійного, вибачте, «срача».
І все частіше ЗМІ в гонитві за яскравими емоціями читачів/слухачів/глядачів підтримують таку тактику. У результаті маємо «срач», як головного кита суспільно-політичної думки. Маємо не конкуренцію ідей, а чемпіонат з маніпуляцій. Не змагання ідеологій, а боротьбу симпатій. Не шахову партію, а, в кращому випадку, забивання козла.
Ще один приклад - нещодавня голосна новина про обшуки в оселі очільниці МСЕК і знайдені мільйони доларів. Представники влади, яким відразу закинули бездіяльність у боротьбі з корупцією (тим більше, пані - депутатка від провладної президентської партії), обрали схожу тактику. В соцмережі запустили блогерів для просування тези про те, що винна не влада, а звичайні українці, які несли хабарі. Розмиття і перекладання відповідальності спровокувало чергові інтернет-суперечки, за якими загубилася очевидна істина, що корупцій буває щонайменше дві. Одна - коли ти платиш за те, на що не маєш підстав (і це злочин - як, скажімо, використовувати підробні документи). А інша - коли ти вимушений платити за те, що тобі й так має надати держава, але або робить вигляд, що не знає про що мова, або просто затягує час, ігнорує чи демонструє зневажливе ставлення.
* * *
Що з усім цим робити? Для початку - навчитися критично споживати інформацію. Довіряти фактам, а не припущенням, якими би емоційними і привабливими вони не були. Це буде першим кроком на шляху до того, що словом року стане «фейрплей», тобто - чесна гра.
