Юна дівчина спілкується з коліжанкою телефоном про перепитії студентського життя. Гарна українська, приємний "радійний" голос, грамотний синтаксис і після кожного ідеально збудованого речення - «я в ах*є».
Ще одна дівчина того самого віку жаліється на несправедливість, з якою зустрілася на початку (судячи з її віку) професійної кар'єри:
«Я єб*шу без вихідних, а він ніх*я не робить і постійно запізнюється».
Чоловік років 30 веде за руку свого сина-дошкільника, той, як це заведено у дітей, дивиться куди завгодно, але не вперед. Наступає на задник татового кросівка і чує, «Назар, бл*дь!».
Дві панянки 40+ ошатно і стильно вдягнені випадково зустрічаються після, вочевидь, тривалої перерви у спілкуванні і ледь не синхронно додають до імен одна одної вигук «й*б твою мать!».
Це реальні замальовки однієї короткої прогулянки ранковим Львовом - серця «святої Галичини», де надвисокий авторитет церкви, де досі багато людей навіть покоління зумерів звертаються до батьків на ви, де всі описані персонажі з вірогідністю у 90% хрестяться, проїжджаючи повз храм. І справа не у переселенцях (їх легко ідентифікувати за мовою чи акцентом). Матюкаються всі навколо: молоді мами і татусі, літні чоловіки, студентки і навіть діти. Вухо ріже навіть після постійного перебування в середовищі військовослужбовців, де без нецензурної лексики речення взагалі не вважаються змістовними.
Я далеко не святенник, мене не дратують п'єси Подерв'янського (хоча геть не розумію, чому ними так захоплюються), одна з улюблених пісень - «Де мій тато був?» від «Вася клаб» з рефреном «нє*уй дєлать». Але це вже перебір. Коли в моєму дитинстві було чути мат в публічному просторі - це майже стовідсотково була або п'яна, або психічно хвора людина, або відверто асоціальний елемент. І це не якесь середовище інтелігенції - а звичайний чернігівський двір кінця 80-х - початку незалежності. Але й там можна було почути зауваження навіть за слово «блін», яке прохопилося у розмові (хоча заради справедливості варто згадати, що «йолкі-палкі», яке колись з'явилося саме для камуфлювання справжнього лихослів'я, було цілком легальним).
Минуло лише 30 років, і на відверте матюччя, що вилітає з рота підлітків у громадському транспорті зауваженням реагую лише я (принаймні ще не зустрічав однодумців).
Мова не про табуйовані лексику як таку - вона була і буде. Мова про перехід окремих вульгаризмів у публічну площину. І це саме російський вплив, де присутній акцент на геніталії та відповідні дії. Так, були сороміцькі коломийки, окремі вірші Руданського чи навіть нотатки Шевченка. Але це був виняток з правил.
Окремі блогери намагаються відбілити явище (робота у них така - педалювати насамперед резонансні теми) тим, що це всюди так, що матюки праслов'янські, а не російські і навіть знаходять припущення про походження слів. Маніпулюють відносно легітимними словами на кшталт «хєр» чи «сука», які, свого часу почали використовувати для маскування заборонених слів (до речі, протягом останніх десятиліть вони якраз і не змінили ані частоту вживання, ані ступінь різкості, ані силу образливості).
Процес легалізації брутальної лайки відбувся напрочуд швидко - тепер це вже не ознака маргіналів, а звичайнісіньке слово-паразит, у якому ані автор, ані слухач не вбачають чогось більш лихослівного, ніж «корочє» чи «тіпа».
Чому так сталося? Запитання з зірочкою. Вочевидь, свій внесок зробила масова культура. Це й меми про йоб***й степлер/суфлер, та «дотепні» монологи кандидата Лупана, і навіть дубляж мультика «Нікчемний я-2» з каламбуром «ця курка якась дзьобнута» (агов, це все ж таки анімація для дітей!). Це і шалено популярні «твори» російських реперів, де частка обсценної лексики має складати не менше половини тексту (ще один аргумент не слухати російське). Потужним фактором легітимізації два з половиною роки тому стала фантастично модна приказка про «рускій воєнний корабль», яку недоречно тиражували на всіх носіях у публічному просторі: від наліпок на автівках до білбордів.
І це вже не стан афекту, не прокльони на адресу ворога. Це вже атрибут мови, як не прикро.
Чи можна з цим щось зробити?
Я не впевнений. Хіба що згадати: чи чули ви (і в якій концентрації) від своїх батьків чи дідусів/бабусь матюки? Чи хочете, аби їх чули від вас ваші або чужі діти? Чи стане красивішим краєвид, якщо замість «неймовірний захід сонця» сказати «єб*ть, як ох**нно»?
