Зізнаюся: я ніколи не вболівав за найбільш відомих у світі українських боксерів на професійному ринзі - ані за братів Кличків, ані за Ломаченко, ані за Усика, ані за інших менш успішних. Щобільше - сподівався, що той же Ломаченко зазнає поразки від когось зі своїх суперників.
Не від заздрощів і не для зловтіхи - ні. Спершу через певну несправедливість (не менш успішних атлетів в інших «не модних» видах спорту українці майже не знали). А протягом останніх десяти років - суто з прагматичної думки.
Фраза «спорт поза політикою» стала за попереднє десятиліття (насправді довше, але в публічній площині - саме з 2014-го) червоною шматою для тих, хто уявляє світ дещо ширше, ніж «вони накрали, а у простих людей тарифний геноцид».
Лобановський на календарику з логотипом медведчуковської СДПУ (о), Шевченко з винахідницею «котячого корму» - Наталією Королевською, борець Ельбрус Тедеєв в якості тафгая для регіоналів у Верховній раді (тафгай в хокеї - це не надто талановитий гравець, але його тримають та випускають для силових сутичок на майданчику), ще один борець – Жан Беленюк у топ-10 списку «слуг народу»... І ім'я їм - легіон. І кожен раз залишалося цитувати мемного Кучму - «це ж уже було».
Політики завжди використовували впізнаваних спортсменів - кумирів молоді - для просування власних цілей, що майже ніколи не збігалися з державними. А самі спортсмени робили невинний вигляд: спорт же поза політикою, а ми просто підтримуємо страусів - што в етом плохого?
Поганого в цьому рівно одне - спроба тримати виборців у тенетах інфантилізму якомога довше і надійніше. В тому числі - такими заявами.
Бо основний капітал відомих спортсменів - не гроші, а слова - публічні заяви, які почують і розтиражують журналісти, блогери та вболівальники в соцмережах і розмовах між собою.
Нам з дитинства втовкмачували в голови, що справи важливіші за слова. Від Біблії до сучасних, прости господи, коучів та менторів.
Але це саме той рідкісний випадок, коли слова важливіші за вчинки. Бо навіть якщо той самий Усик анонімно чи публічно перерахує мільйони на безпілотники для ЗСУ - це викличе значно менший і коротший в часі резонанс і навряд чи спонукає його фанатів наслідувати цей приклад. Зрештою, такі самі кошти може перерахувати й успішний, але невідомий на загал бізнесмен. А от заяви (нехай поки не вербальні, а текстові) про полонених «азовців» і реабілітація світогляду Мазепи - це важить набагато більше. Зрештою, мільйонів боксер ще зробить чимало - і на ринзі та на спортивній пенсії.
Капітал публічних осіб (а особливо в сучасному світі) - не гроші чи вчинки, а слова. Тож поки «Крим був божий» (Усик), «росіяни точно не напали, щоб забрати території» (боксер Олександр Гвоздик), а «Україна розпочала війну проти бога» (перепост від Ломаченка в соц.мережах) - про те аби вболівати не могло бути й мови. Чи змінюється щось?
Я не знаю достеменно чи став Олександр Усик патріотом, чи тимчасово перевзувся, чи йому все одно і питання лише в кон'юнктурі. Але поки будуть такі заяви про «азовців» та «мазепинців» (вважаю, що використовувати це слово треба, аби прибрати ореол зневажливості) - можна і чекати на перемоги.
Можливо, наступного разу кумир молоді й окупантів назве за національністю, а не просто засудить війну.
Словами про «божий Крим», про царьків-президентів, які щось там не поділили, про православних братів-росіян він уже договорився до місця в базі «Миротворця». Куди його приведе новий шлях? Аби не до ЦВК за посвідченням кандидата.
