Перший досвід та попередня спроба дослідження Театр - це не споруда з колонами та глядацьким залом. Перш за все це об’єднання. Звичайний театр це об’єднання митців заради однієї мети - постановки вистави.
А у нашому театрі, мета це лише шлях, де вистава – це нагорода, за те, що ти пройшов його. Наш театр – це Чернігівський театр ветеранів Серцевір, який був створений 8 лютого 2025 року, у день першої прем’єри. А до цього були читки та репетиції. Їх було багато. Місць де ми їх проводили також було багато.
Прем'єра вистави "Госпітальна рапсодія", 8 лютого, 2025 р. Театр Ляльок ім. О. Довженка
Коли відкрився Ветеранський простір Серцевір на Пирогова 1, ми проводимо репетиції вже у себе. Зараз, коли вже наша перша п’єса була декілька раз показана на декількох сценах, можна спробувати проаналізувати що ж ми робимо і для чого. Тож, що таке театр ветеранів? Все просто. Це ветеран, сцена та його текст. Бо мистецтво лікує, а братерство єднає.
Репетиції
Моделюючі різні життєві ситуації, театр, здатний об'єднувати в моменті переживання самих різних людей, які знаходять свій, особистий сенс у цих моделях. Театр найкращим чином здійснює функцію групової психотерапії, дотримуючись збереження інкогніто "пацієнтів" під маскою персонажів. Ветерани- актори. Найважчий етап – це залучення ветерана до театру. Спочатку з’являється ідея, потім текст, потім актори, а потім режисер. У нас було саме так. Через попередні читки пройшла велика кількість ветеранів. Дуже багато приходили на репетиції просто подивитись. Театр ветеранів не зачиняє двері. Навпаки, запрошує спробувати себе у іншому амплуа – актора, режисера, звукорежисера, світлохудожника, костюмера. Для деяких театр та акторство було взагалі недосягненною метою. А для деяких - нездійсненою мрією.
Але незламні в бою, на сцені, в житті.
Вистава у військовому шпиталі.
Не треба забувати, що кожна вистава є найсильнішим стресором як для актора, так і для глядача.
Наприклад, один з ветеранів перед виставою казав, що у нього відчуття, ніби він готується штурмувати посадки. Такий стресор, як вистава, на певних етапах може м’яко заміняти бойовий стрес, який викликає звикання. А потім взагалі заміщати його. Зрозуміла для глядача та артиста-ветерана п’єса - є психотерапевтичною метафорою, яка виражає внутрішні конфлікти через символічне представлення, яке самому ветерану було б важко висловити словами. Крім того, метафора може дозволити виразити суб’єктивні внутрішні конфлікти через образ персонажа, якого грає ветеран-актор.
Для актора каталізатором стресу є саме глядач. А для глядача, окрім історії, самі ветерані. Але глядач не тільки стресор. Він і нагорода. Тому дуже важливий зворотній зв'язок після вистави. Емоційне розвантаження, як глядача, так і ветеранів-акторів. Аплодисменти, подяки, квіти, обійми – показують ветерану правильність його шляху, перемогу над роллю, собою, своїми вадами. Гра у виставі на сцені гармонізує психічний стан ветерана, через його самовираження. Через свого персонажа, ветеран може безпечно дослідити свої емоції, які він міг приховувати, або з будь-яких причин, йому їх важко було б показати. Крім того, акторська гра ветерану з пораненнями або ампутаціями допомагає побороти затиски, навчитись тримати увагу на собі, або не боятись бути у центрі уваги, розвити комунікабельність, буди дисциплінованою. Наприклад, з початку, ветерани самі вибирають собі персонажів, які б були схожі на них у будь-яких проявах, наприклад схожі поранення, характер, енергетика, вік.
На попередній читці матеріалу ветерани часто знаходять у своєму персонажі ні тільки схожі поранення, а й схожість своєї подальшої долі. А вже потім навіть вносять у написаний персонаж, щось своє власне – мову, рухи, звички. Голос сильніший за тишу, театр сильніший за біль. З іншого боку, деякі ветерани не можуть грати персонажів, які виходять за рамки певного набору її моральних принципів. Наприклад, деякі скаржаться, що скажуть мої побратими, якщо побачать мене, свого суворого командира, у ролі якогось «зайчика».
Розширення моделей поведінки, вихід за свої звичайні рамки існування – ще одна мета адаптації через театр. Театр ветеранів намагається звільнити свою внутрішню творчу енергію. Творчість - вища потреба людини. Це створення чого нового. Матеріального або духовного. Нового тексту. Нового персонажа. Нового себе.
П’єса. Кожна театральна історія – це в тому чи іншому вигляді метафора життя, де сюжетні колізії працюють як своєрідний стресор, який впливає на глядача у більш сконцентрованому по часу та простору вигляді. А ще, вистава дає змогу глядачу дивиться на особисті внутрішні конфлікти з боку. Використовувати менш часу для адаптації та розв'язання своїх проблем.
Сучасна, актуальна п’єса повинна бути такою, яка б не віддаляла людей від реальності. Навіть якщо зараз глядач буде дивитись якусь фантастичну або сюрреалістичну виставу, все одно він підсвідомо буде витягати з неї метафоричність та актуальність сьогодення.
Глядачі на виставі в Куликівці, 28 лютого, 2025 р.
А сучасна, звичайна мова, яку переважна більшість слухає на вулиці кожного дня, додає реалістичності історії та персонажу. Не розумію, режисерів які беруть старі вже перевірені тексти та осучаснюють їх. А сучасних історій вже не існує? Чому ми йдемо на «перевірених», а ігноруємо сучасних? Так, сучасна драма болісніше. Але все одно ми підсвідомо тягнемо «перевірену» у сучасність. Якщо у вас немає своєї історії – просто візьміть інтерв’ю у ветерана, їх дружин, матерів, біженців.
Ми дякуємо усім організаціям та навчальним закладам для надання приміщень та просторів для цього: «Сівер-Авто», кафе «Ангел», школі мистецтв ім. Billy Herringtona, Клубі настільних ігор та інтелектуальних розваг, інституту ЧІБІП, художньому музею Галагана та Театру ляльок ім. Довженка.
