Уявить собі паровоз, який їде по палаючій землі. Як у серіалі «Крізь сніг» тільки замість снігу палаюча земля. Треба якомога швидко проскочити цю палаючу землю, тому кочегару потрібно постійно кидати у топку вугілля.
Паровоз їде вже довго днів, але палаюча земля не закінчується, а кочегар один. Саме він відповідає за те щоб паровоз їхав.
Кочегар дуже втомився. Він не голиться, не миється, недосипає, мало їсть, майже не відпочиває, бо треба швидко проскочити палаючу землю. Від втоми та нестачі сну, у кочегара починаються запаморочення, він не може зрозуміти де день де ніч. Він втрачає відчуття часу. Йому взагалі нічого не цікаво. У нього є лише одна мета – витягти цей паровоз з палаючої землі.
І ось одного разу, паровоз якось дуже швидко виїжджає до нормальної землі, з травою та зеленню та зупиняється. Кочегар вже не відчуває, чи дійсно це так, чи може це лише сон? Втомлений кочегар виходить з паровозу, посміхається сонцю, лягає на зелену траву та миттєво засинає.
Йому сниться сон, як він їде по палаючої землі. Кидає у топку вугілля. Він втомлений від важкої роботи та відсутності сну. Його мета вивезти паровоз з палаючої землі. І ось він виїжджає на землю, яка не палає, виходить з паровозу, лягає на траву та втомлений засинає. І йому сниться сон…
Людина с посттравматичним стресовим розладом, це і є той «кочегар», який заплутувався чи доїхав він до зеленої землі, чи все ще їде. Чи сон його життя зараз, чи воно лише сниться йому.
Наприклад.
Розповідає мама ветерана.
«Він раптом прокидається, витріщає очі та дивиться на мене божевільним поглядом.
- Де, б… начальник штаба? - кричить на мене. - Якого хера! …! Шо ти на мене дивишся? Де дрони? Ми коли їх просили? Ви що не розумієте? У мене пацани гинуть!
- Зараз все буде. – заспокоюю його. А сама думаю, може то він про тата, який пішов у магазин по воду. »
Головним у ПТСР є саме стресор, або психотравма, або у нашому випадку паровоз, або палаюча земля. Таких «кочегарів» у нашому повсякденному житті вже багато, а буде, на жаль, ще більше, бо зовсім поруч з нами палаюча земля. А ось коли цей «кочегар» вже помиється, поїсть, відпочине та переодягнеться у цивільне, відрізнити його від звичайного пересічного громадянина по зовнішнім ознакам буде майже не можливо. Ми зможемо зрозуміти, що то «кочегар», тільки коли побачимо прояви ознак його «сну» - симптомів.
Розрізняють чотири кластери симптомів посттравматичного стресового розладу:
-
Вторгнення спогадів, (пацани називають це «флеш-беки»)
-
Уникання негативних думок, спогадів, подій, які нагадують про травму, (пацани називають «тригером»). Вони можуть бути як внутрішніми (прихованими) так і зовнішніми.
-
Негативні думки та поганий настрій, (пацани кажуть що їх «накриває»).
-
Порушення сну, швидка збудженість, активність.
Усі вони можуть діяти як окремо, так і разом. Як мінімум дві останні з чотирьох ознак, діагностуються як ПТСР.
Наприклад.
Хтось у барі каже: - Дивись, яка пташка!
Багато військових «пташкою» на війні називають дрони. Це слово тригер для військового. Цей тригер викликає «флеш-беки». Спогади, з якими пов’язано дуже багато чогось негативного, травмуючого, небезпечного. Військового починає «накривати» спогади та думки про минуле, яке пов’язане зі словом тригером. У нього миттєво змінюється настрій і він починає діяти. Але діяти в умовах воєнного часу, відрізняється від дій у цивільному житті. Те що на війні, є нормою, у нашому цивільному житті не сприятливо, не культурно, не естетично, а іноді заборонено, тому може кваліфікуватись навіть як злочин.
Щоб уникнути зайвих тригерів:
- не створюйте ситуацій, у яких вони можуть виникати (певні рінгтони, гучні звуки, хлопки, вибухи, певне світло, певний одяг)
- більше перебувайте на природі ніж у великих скупченнях людей
- не торкайтеся тіла людини й не обіймайте її без дозволу, тримайте соціальну дистанцію
Що з цим робити?
Головна мета - розбудити «кочегара». Щоб він жив «тут і зараз», на зеленій землі, а не минулим, у паровозі, який мчить по палаючій землі.
Алкоголь поганий варіант. Він руйнує захисні механізми психіки та повертає «кочегара» у паровоз.
Що не треба робити:
- не просіть розповісти про травматичну подію (Кочегар? І шо ти там робив біля котла)
- казати що ви все розумієте (- я колись теж працював кочегаром, у котельній)
- знецінювати пережитий ним досвід (кидати вугілля херня, так міг би кожний).
- героїзувати (ти зробив такий мужній вчинок, ти справжній герой).
- казати що час лікує (я шо хворий?) Хоча час дійсно лікує або принаймні заліковує минули рани.
- казати, щоб взяв себе у руки (я не можу, бо паровоз зупиниться)
- казати що ти вже не у паровозі (ти не розумієш, бо ти спиш, а ні я)
- вимагати (або просити) щоби людина опанувала себе (не можу по іншому).
- звинувачувати й дорікати їй через те, як саме вона реагує та проявляє емоції (як можу, так і проявляю).
- не казати, що головне що ти вижив та зараз щасливий ( хіба це щастя залишитись без кінцівки, стати на все життя інвалідом)
Як допомогти?
-
Психотерапія (методів та форм безліч. Як і спеціалістів. Важливо підібрати свій метод та свого лікаря або психотерапевта). «Приривань» психотерапії буде дуже багато. Це нормально. Наберіться терпіння. Шукайте свого лікаря та свого часу.
-
Медикаментозні методи (тут також багато всіляких засобів, але тільки після консультації з лікарем)
-
Тренінги подолання тривоги, групи підтримки, родинні кола, ветеранські посиденьки (але без бухла)
-
Не залишайте свого «кочегара» на самоті.
Треба чітка відрізняти методи психотерапії залежно від видів набутих стресів. Іноді, ветерани скаржаться, що психотерапія йде по одному шаблону. На мій погляд, для ветеранів можна розрізнити три основних блоки набуття стресових факторів:
-
Ветеран який пережив травматичну подію безпосередньо під час бою («Юрка, я сьогодні вперше убив людину»).
-
Ветеран якій втратив кінцівку, або набув важкого поранення (« Як мені існувати без ноги, я ще такий молодий»).
-
Ветеран якій перебував у полоні ( « Ніколи б ні міг подумати, що звичайна людина може бути такою жорстокою»)
До речі, для ветерана який повернувся з полону, відео шкільного булінгу (останній з Білої Церкві) дуже сильний тригер.
Що можемо ми?
-
Слухати, слухати, слухати. Слухати та чекати. Терпляче, кожного дня, ночі. Доки з «кочегара» не вийде уся «кочегарка». Скільки? Стільки, скільки потрібно «кочегару», він задає темп свого «розкриття».
Драматургиня та психологиня Ірина Феофанова написала, на мій погляд, дуже чудову п’єсу «Чекати не дочекатись» саме про те, як дружина терпляче чекає поки її «кочегар» прокинеться. Зацікавленим раджу почитати. Її можна знайти на сайті Укрдрамахаб.
-
Якщо людині важко згадувати якій події минулого, вголос нехай записує. Мемуари, оповідання, також чудово працюють. Не може писати, нехай малює свої страхи, ліпить їх з глини, потім спалює малюнки (це гарно працює з дітками), розбиває свої скульптурні страхи.
-
Почніть повертати «кочегару» емоції або формувати нові (подорожі, нові цікаві міста, нові знайомства, нові захоплення, нові враження)
-
Навіть якщо «кочегар» виявляє здатність самому, своїми власними силами витягнути себе з волосся з болота, як зробив одного разу барон Мюнхгаузен, йому все одно не завадить допомога.
Наприклад:
- Знаєш, я сам можу себе підтримувати. Мені байдуже, чи буде поруч дружина, чи ні.
- Знаєш, друже, я хоч і однією ногою, теж можу закусити вудила та все для себе робити самостійно. Але навіщо? Щоб доказати себе, що я можу? Так ти це й так розумієш. Якщо небайдужа тобі людина бажає допомогти, чому ні? Дай їй теж, зробити щось хороше, таке як ти зробив для країни.
-
Один з цікавих методів подолання посттравматичного психічного розладу це ветеранський театр. Відтворення власних травматичних подій, через їх написання у вигляді п’єси, їх постановка та показ глядачу, може створити дуже дієвий психотерапевтичний ефект. Через візуалізацію власних переживань зменшується їх інтенсивність, негативна забарвленість та заміщується іншими, які вже не носять такий глибоких емоційних травм.
Як то кажуть, терпіння та труд, все перетруть.
Головне, пам’ятайте, як казав ще Ніцше, якщо у вас є «для чого», можна здолати будь-яке «як».
А для цього, все, що вам потрібно, це любов - «All you need is love» («The Beatles»).
Її ніколи не буває багато.
