Привіт. Мене звати Олександра Владиславівна — якщо офіційно, і Санька — якщо ми вже знайомі. Я тату-майстриня, митець. Працюю на себе вже майже два роки. І, мабуть, саме про це хотіла б поговорити. Ні, не про татуювання, тут усе просто, це прикраса, яка відображає людину. Навіть їхня відсутність, уже певний сенс.
Що можна сказати про митців у контексті? Нас відображає авторське мистецтво. Я не говоритиму за всіх, лише за себе. Сідаю малювати, коли хочу щось сказати, або коли болить — і руки самі тягнуться до паперу й фарб, ніби запрошуючи на медитацію. Дивлюся на чистий аркуш і уявляю, що хочу в ньому побачити. Спойлер: майже ніколи не виходить саме те, що планувалося. Це потік. Це медитація. І — бум! Моя сутність перед вами. Не буквальна, її потрібно відчути: у кольорах, лініях, сенсах вкладених у малюнок.
Сьогодні розповім власну історію пов’язану з вигоранням. Сподіваюсь, не остаточним.
Те, що описала вище, на жаль, стало рідкістю. Маю кілька здогадів, чому так сталося.
Я — людина, яка все життя малювала заради радості. Але із часом те, що було сакральним і особистим, довелося почати виставляти на показ. Буквально — із цінником. Як оцінити те, що водночас неоціненне, і ніби, нічого не варте? І тут починається: тривога, синдром самозванця та відчуття, що тебе не бачать по-справжньому.
Коли починаю розробляти ескіз, часто виявляється, що бачення майстра не збігається з очікуваннями клієнта. Але ескіз потрібно зробити. Так, можна відмовитися від роботи або спробувати переконати. Але що, як я сама в собі не впевнена? Можливо, мені бракує навичок чи цілісного бачення. Це просто недосвідченість — чи… безталанність?
Продовжую малювати те, що не подобається. І це забиває в глухий кут — що більше працюю “на замовлення”, не для себе, — то далі відходить бажання створювати щось своє. І зникає муза.
Згодом почала думати, що все, що я роблю, — не так, недостатньо добре. А краще — не виходить. Далі зʼявляються думки: ось хтось досвідченіший, талановитіший…
Я — ніби ні про що. І чи буде колись інакше, якщо в мені просто нема того, що треба?
Може, варто було б покинути цю мрію. І зайнятись чимось іншим, бо стати “тією самою” для себе — зараз, здається все менш можливим.
