Коли персонаж Іполита Матвійовича з радянського фільму «З легким паром» вперше промовив свій монолог, про те що «в нас пропав дух авантюризму», я навчався у другому класі середньої школи.
Монолог Іполита став мемом на довгі роки, які я потім, з усмішкою, згадував, коли я лазив по ґратах на вікнах, у дівчачі гуртожитки; коли мене «брали на слабо» перед подружкою та я дрався з кількома хлопцями; коли робив «великі дурниці», стрибаючи з тарзанки, скали, хвилерізу, та інший подібний підлітковий та юнацький авантюризм.
А зараз, чомусь цей монолог мені вже не смішний. А іноді мені здається, що я міг би сам його вимовити.
Може тому, що я живу вже занадто довго, що прямо на моїх очах відбувається трансформація чоловіків з захисників на підзахисних, з сильних на слабких та хворих, зі сміливих на тих, хто ховається за мамину спідницю.
Пам’ятаєте сина мужнього Одіссея — Телемаха, якого виховувала мати без батька? «Серце моє палає соромом, коли бачу, як зневажають дім мого батька, а я нічого не можу вдіяти…» Такий собі синдром Телемаха, того, хто чекає батька і не може вирушити у власну подорож. Телемах — символ покоління, що шукає сенс чоловічої ініціації.
З екранів телебачення та мережі я все частіше бачу, як у нашій воюючій країні народжується парадокс. З одного боку — культ воїна, героїв, незламних захисників. З іншого — дедалі частіше бачу жінок, які з плакатами й сльозами в очах, з юридичною винахідливістю та фізичним бар’єром, стають між чоловіком і військкоматом (державою).
Всередині кожної жінки ведеться боротьба двох рольових моделей – роль матері та роль дружини. Вони схожі або мають різні функції – дружина (родина) потребує захисту, мати — захищає своє дитя.
Сьогодні жінка відмовляє чоловіку у праві стати воїном та захистити її, тому що в ній внутрішню, беззахисну дружину, як символ жіночості, перемогла мати, Берегиня, уособлення дому, материнства. Вона захисна стіна. На кшталт якої будують поляки на кордоні з Беларуссю та американці на кордоні з Мексикою.
На мою думку, це симптом глибокої культурної та психологічної кризи.
У роки моєї молодості жінка за кермом автомобіля викликала посмішки, жінка-керівник, особливо власного бізнесу, була, скоріш, виняток з правила. Те саме стосувалось суто «чоловічих професій», яких зараз майже не залишалось. Сьогодні жінки відіграли суто чоловіче поле діяльності. Тепер чоловікам не до сміху.
Чому все змінилось?
Тому що сучасний чоловік більше не мисливець, не годувальник, не герой. А хто? Цю відповідь і шукав Телемах.
Сучасний Телемах — це той самий «мамкін синок», з мого дитинства. Не воїн. Він син, якого треба захищати. Він вже не чекає на Одіссея — він сам мав би ним стати. Але перед дверима стоїть мати й каже: «Не йди. Не час. Не твоя війна».
І Телемах знову лишається в домі — не дорослий, не воїн, не герой. Тому, що йому комфортніше у ролі дорослого сина, ніж у ролі батька та чоловіка.
У мене купа знайомих, які живуть холостяками усе життя. З мамами. Зі своїми «чоловічими іграшками», футболами, рибалками, полюваннями. Жертви культури надмірного захисту, незавершеного переходу до дорослого, автономного життя.
Ви не замислювались, чому чоловіки, які не змогли «вбити матір в собі», відокремитись та сформувати свою власну ідентичність, часто стають героями книг та фільмів? Герой «Психо» Алфреда Хічкока живе зі своєю муміфікованою матерію та розмовляє її голосом. Герой «Мовчання ягнят», Буйвол Білл продукт жорсткого виховання з втратою власної ідентичності. Маніяк-педофіл Роні з фільму «Як малі діти» живе з матір’ю, яка його захищає, намагаючись вберегти від суспільного осуду. Вбивця з «П’ятниці 13» (продовження волі матері), вбивця у масці з «Крику» (помста за мати). А згадайте «Мізері» з її насильницько-патологічною материнською турботою.
Багато маніяків не просто жили з матерями — вони жили в їхній тіні, психологічно та емоційно. Їхні злочини — це лише спроба символічно знищити її владу, або відтворити незавершену травму.
А для чого чоловікам Телемахам жінка?
Сучасні технології, віртуальна реальність, порно, відеоігри, відсутність соціальних викликів (не для України звичайно) ведуть до того, що хлопці втрачають зв’язок з реальним світом, стосунками, відповідальністю та розвитком.
Відомий американський соціальний психолог Філіп Зімбардо пояснює це тим, що сучасні люди живуть переважно в індивідуалістичній культурі, де цінується особистий добробут. Звідти й ідея: «Мій чоловік, мій син — не зобов’язаний вмирати, навіть якщо йде війна».
Сучасні чоловіки уникають стосунків, бояться близькості, а жінки — часто контролюють і домінують у парі. На тлі війни це переростає у ситуацію, де жінка приймає рішення за чоловіка, навіть щодо мобілізації. Відбувається підміна традиційних, маскулінних уявлень про розподіл ролей у родині, суспільстві.
За якихось сорок років свого життя, я став свідком дивної соціалізації, коли чоловіка бачать вразливим, не готовим до жорстких викликів.
Та й чоловіки все частіше демонструють пасивність, ізоляцію, знижену мотивацію. Уникають навчання, праці, серйозних стосунків, віддаючи перевагу віртуальному світу.
Той справжній чоловік в них розчиняється. Вони вимушені шукати себе, в тому числі й свою сексуальність, у різноманітних лабіринтах гендерних, не бінарних ідентичностей квір-спільнот. А вільну від чоловіків зону впевнено захоплює жінка. Вона відібрала з чоловічого арсеналу автомобілі, техніку, науку, бізнес, гроші. Вона стала незалежною від чоловіків.
Одинокі, але незалежні дівчата збиваються у граї та вирушають у подорожі в інші країни без чоловіків. Чому? Світ змінився, він став безпечніший. У неї є гроші на носія багажу, вона бере авто в оренду, бо вміє водити, вона знає мови, вона знає закони, вона сама може себе захистити. Замість чоловіка вона бере у подорож різноманітні «сексуальні іграшки». Для чого ще їй чоловік?
А, забув, технічний прогрес пропонує сучасній жінці безпечне штучне запліднення, де можна вибрати першокласний генетичний матеріал. А ось тепер і питання – для чого ще їй чоловік? Тим більше Телемах.
Не думаю, що треба зараз пояснювати чому це небезпечно саме зараз для нашої країни, але трошки поясню. У традиційних культурах, жінка жертвувала сином заради вищого роду, держави, богів. У сучасній — вона жертвує державою заради сина.
Але це звичайна етика виживання, а не жертовності. Цікаво, чи було б цікаво, якби Гомер написав поему, в якій Пенелопа не відпустила Одіссея на війну?
Проблема в тому, що зараз чоловік втрачає право стати собою. Зробити щось самостійно, через виклик, через ризик. Зробити вибір. Захищаючи свого чоловіка, жінка може ненавмисно зробити його ще вразливішим, ще менш здатним витримати сучасний світ. Сила та мужність сучасної жінки повернути такому чоловіку віру, що чоловік має право бути чоловіком, навіть якщо це небезпечно.
Якщо жінка зараз не поверне чоловікові місце для самостійної дії, він залишиться в цифровому коконі, у віртуальних стосунках, вічно захищений, але ніколи не сформований.
І рано чи пізно перед жінкою стане питання – а воно таке мені треба?
«Я вірю, що мій батько ще живий, хоч всі інші вважають його мертвим.»
(Одіссея, кн. 2)
