За своє життя, на жаль, я поховав дуже багато рідних та близьких мені людей. І це не той досвід, який обов’язково повинна мати людина. Але, оскільки людина смертна, він все одно з’явиться у кожного. Горе може статися з усіма.
Якось на одному з поховань до мене підійшов літній чоловік та спитав, чи знав я цього загиблого солдата, що зараз відспівували у соборі. Я сказав, що не знав і прийшов тільки тому, що ця людина захищала нашу землю, тому вона мені не байдужа. А потім я замислився: а може, є ще інші причини, чому я тут? Наприклад, для масовості, щоб підтримати родину. Показати їй, скільки людей знали або просто поважали її рідного сина, чоловіка, батька, брата.
Для багатьох родин це дуже принципово та важливо. Чомусь усі завжди обговорюють, скільки людей було на похованні. Загиблому все одно, але його родині це важливо. А може, це просто звичайне «забовтування» горя: розмовляти про якісь буденні проблеми замість болючих.
Може, і ця вся суєта, яка пов’язана з доволі складною та бюрократично-паперовою організацією поховання, лише відволікає нас від важких думок. Уся ця суєта — щоб її рідний отримав Героя України посмертно, або щоб в його честь перейменували вулицю, або влаштували меморіальну дошку у школі, де він навчався, або встановили меморіал з його ім’ям. Це лише пом’якшує горювання та сприяє прийняттю втрати. Це ритуали, які підтримують людину, яка втратила близького.
Але ж кожна родина загиблого під час захисту своєї землі вважає свого сина або чоловіка героєм. І, як сказала директорка однієї з місцевих шкіл, ми, на жаль, не можемо завісити меморіальними дошками усю школу, бо школа має інші функції.
Одного разу я був присутній на вечорі пам’яті загиблого молодого хлопця, яку влаштували його друзі. Вони пили напої, які любив покійний, розповідали різні цікаві історії, слухали музику, яку він любив, писали на великому банері слова, які не могли сказати вголос. А потім вийшли на вулицю, і кожен відпустив у небо повітряні кульки як символ душі померлого. Незвичайний, але дуже важливий для кожного з його рідних, близьких та друзів ритуал.
Відомі й дуже популярні зараз п’ять стадій переживання горя, розроблені психологинею Елізабет Кюблер-Росс (заперечення-гнів-компроміс-депресія-прийняття), нині піддаються суворій критиці у наукових колах. Вони не завжди працюють у тій послідовності, яку пропонувала Кюблер-Росс, або не завжди проходять усі стадії з запропонованих.
Крім того, людина, яка втратила близького, не завжди виходить з цього стану навіть з певним часом. Деякі запропонували додати до стадій Кюблер-Росс ще й шосту — розуміння того, що все, що робиться, має сенс.
Сама особистість швейцарсько-американської психологині та її методи дослідження дають підстави сумніватися у її компетентності. Вона, наприклад, водила до вдів медіумів, які пропонували секс із померлим чоловіком. Деякі вдови після цього скаржилися навіть на венеричні захворювання.
Кожне горе людини — окреме. Особисте. Горем не завжди може бути загибель. Дуже велика кількість людей втрачають своїх близьких, не знаючи, чи живий він чи ні. Це горе вже іншого порядку — горе, яке має надію. Але скільки часу потрібно людині, щоб перестати чекати зниклого безвісти? Рік? Два? Десять?
Коли людина перестане чекати повернення рідної людини? Коли вона перестане шукати її? Скільки часу живе надія, доки поступово перетворюється у світлу печаль зі спогадів та нездійсненних мрій? Для кожної людини це особисте.
Моя бабуся отримала звістку, що її син зник безвісти у жовтні 1943 року. Моїй мамі тоді виповнився рік. Вона так і не побачила свого рідного брата. Але мама постійно писала в архіви, щоб відшукати будь-які свідчення про обставини або якісь дані про зниклого брата.
З архівів приходили відповіді, що її брат зник безвісти у листопаді 1943 року. Коли почалася перебудова та стосунки з Заходом поліпшилися, вона навіть мріяла, що він міг потрапити у полон і, можливо, живе десь у Німеччині, і якось може зв’язатися з втраченими рідними.
Коли з’явився інтернет, свого дядька почав шукати я. Але тільки після смерті мами я дізнався з опублікованих архівів, що мій дядько не зник безвісти, а загинув у бою ще раніше — 29.09.1942. Мама не знайшла його, тому що шукала рядового, а він вже був молодшим лейтенантом, командиром мінометного розрахунку.
Люди завжди зникають у тумані війни. З втратою значимої для себе людини ми втрачаємо не лише частину себе, а й майбутнє, яке ми очікували і яке було пов’язане саме з втраченою людиною. Чуже горе не вірус. Не треба уникати людей, у яких сталося горе. Воно не передається повітряно-крапельним шляхом.
Людина, у якої сталося горе, не заразна. І смерть не притягується до нас від того, що ми говоримо про неї. Вона просто існує. Ми не можемо контролювати її, але можемо контролювати себе. Своїм співчуттям ми не принесемо людині більше горя, ніж вона має зараз.
Ніхто не знає, що потрібно людині, яка знаходиться в горі. Навіть сама та людина. Вона не знає, чи потрібна їй якась присутність, чи їй варто побути на самоті, виговоритися або, навпаки, помовчати. Але самота під час гострої стадії дуже небезпечна.
Горе важко контролювати та важко виносити на самоті. Під час гострого горя самота — це біль. Завжди потрібно розділити цей біль з людиною. Навіть дитя, що раптом впало, біжить плакати до мами. Тому найпростіше та найдієвіше — обійняти та поплакати разом.
Горе — особисте. Воно може розділяти, а може й об’єднувати. Але ж ми всі люди. А люди, які співчувають іншій людині, стають менш егоїстичними та більш емоційно стійкими.
