З ким ще пофілософствувати та поміркувати про красу, як не з моїм улюбленим Паоло Соррентіно? І не тому, що, як казав Ніцше, "про жінку слід говорити лише з чоловіками", а тому, що його фільми – це справжні естетичні страви для гурмана жіночої краси. А ще краси взагалі.
Не тієї, споживчої, масової, як у Сема Мендеса у "Красі по-американськи", а класичної, у розумінні Старого Світу.
Соррентіно так вибудовує експозицію, що кожен його кадр стає окремим видом мистецтва. Кожен кадр – насолода для ока. Тому я часто зупиняю кадри. Дуже мало режисерів, фільми яких я зупиняю для розтягування насолоди. Сьогодні, правда, зупиняв ще, коли поруч, десь уздовж проспекту Миру, пролітав ворожий шахед. Чекав та слухав, куди він полетить далі. Чи зможу я додивитися фільм?
«Краса – як війна. Вона відчиняє двері»
У фільмах Соррентіно, як і в житті, дуже гармонійно поєднуються доволі несумісні речі: краса та гидота, раціоналізм та гротеск, реальність та вигадка, релігія та атеїзм, молодість та старість, багатство та бідність. А також містифікація, профанація, філософія, секс.
«Тобі не здається, що бажання – це якась таємниця, а секс – її поховання?»
Парфенопа – це назва фільму та ім’я головної героїні. Фільм саме про її долю.
Парфенопа – ім’я сирени. Сирени, згідно з давньогрецькими міфами, – це такі демонічні морські істоти, які мають чарівний голос та співають морякам, відволікаючи їх та зваблюючи на приховані підводні скелі. Парфенопа не змогла закохати в себе Одіссея, тому кинулася у море та втопилася. Її тіло викинуло на берег, де потім заснували місто Неаполь.
За іншою версією, у сирену Парфенопу закохався кентавр Везувій, але вона не відповіла на його почуття. Не мати сили стриматися, Везувій вибухнув вулканом. А Парфенопа перетворилася на Неаполь.
У фільмі Соррентіно той самий Неаполь, тих самих часів, що й у "Моїй геніальній подрузі" Елени Ферранте, тільки з погляду багатіїв, які мешкають у старовинних віллах, на березі моря, в оточенні красивих пейзажів, речей та предметів мистецтва.
Розумію, що сама Італія – дуже мальовничий край, де можна, не довго шукаючи, побачити красу. Ось мені цікаво, чи зміг би Соррентіно зняти таку красу на наших, українських теренах?
Може, й зміг би, якби любив її так, як любить свою Італію.
«Ти рідкісна жінка, Парфенопо, тому що ніколи не користуєшся своєю красою. Чи усвідомлюєш ти, які порушення твоя краса викликає?»
Останнім часом мені доводиться спілкуватися з багатьма людьми, скажімо так, не дуже привабливими зовні. Але саме вони викликали у мене більше захоплення, ніж люди з привабливою зовнішністю.
Чому зараз для мене внутрішня краса стає на перше місце? Може, тому що її внутрішня краса, її вчинки, переконання не розходяться з її словами? Може, тому, що зараз для мене головним критерієм є саме ось ті внутрішні переконання та вчинки, які говорять про людину більше, ніж її зовнішність? Тому, що зараз, під час війни, ця краса більш приваблива?
Але ті ж давні греки ще вважали красу найбільшим злом. Пам’ятаєте про яблуко розбрату та Олену Троянську?
«Істинно, вічним богиням вона красою подібна!» – казав Гомер.
«Парфа – ти просто диявол», – каже Соррентіно.
Красиві жінки посилюють у чоловіків комплекси меншовартості. Вони стають якоюсь недосяжною мрією, до якої треба тягнутися, але ніколи не досягти. Вони – обкладинка журналу. Пам’ятаєте обкладинки та постери з Мерилін Монро, C. C. Catch, Сабріною або Памелою Андерсон на наших стінах? Вони просто мрії. Як кажуть англійці, wet dreams – "мокрі сновидіння", а не "вологі мрії", як неправильно перекладають сенс інші.
- Що вам подобається у жінках?
- Спина. Все інше – порнографія!
У своїй молодості, коли у компанії дівчат з’являлася така красуня, усі хлопці намагалися… вибрати іншу, не таку привабливу. Бо, "хто я такий, щоб намагатися викликати почуття такої красуні"?
«Моє тіло створене для того, щоб його відкидали…»
Одних чоловіків ця краса спонукає ходити у спортзал, будувати своє тіло, займатися єдиноборствами, якось відзначитися серед інших. Лише для того, щоб красуня звернула на тебе увагу.
«У акторів старих фільмів на все є готові відповіді. А ми ламаємо голову, що відповісти на образи. Тому що красивих жінок постійно ображають.»
Зовнішньо красива жінка, яка знає про це та користується цим, чомусь, у більшості, не знаходить свого щастя у житті. Знаю багато таких «ідеальних», які зараз залишились наодинці зі своїми спогадами «минулих перемог».
Старий американський письменник Чівер, у виконанні Гері Олдмена з фільму Соррентіно, просто насолоджується красотою Парфенопи безпосередньо. Він нічого від неї не вимагає. Нічого не бажає. Нічим не спокушує.
«Я не хочу красти у тебе жодної хвилини твоєї молодості.»
І тут я замислився, а чому так можна? Можна просто насолоджуватись красотою і все. Не бігти у качалку, не бити пику суперникам, не кидатись грошима з елітного автомобіля. Так живе стара Європа зараз.
І навпаки, чому головною ідеєю для «недосяжної краси» у тій самій «велікой русской літератури» стають слова Карандишева з «Безприданниці» під час вбивства Лариси Огудалової – «Так не доставайся же ти нікому!»? Чому цей персонаж не може існувати не володіючи об’єктом свого бажання? Просто жити поруч. Жити знаючи, що така краса живе з тобою на одній землі.
Чому Рогожин вбиває Настасью Філіпповну в «Ідіоті» Достоєвського? Вона теж не хоче бути поруч з ним. Тому й Федір Карамазов вбиває Грушеньку?
Закохана в Обломова Ольга Іллінська уходить до його друга Штольца, теж саме робить Наташа Ростова з П’єром Безуховим у «Війни та миру» Толстого.
Чому не можна просто жити? Чому треба кидатись під поїзд, як Анна Кареніна, або топитись у вирі, як Катерина з «Грози» Островського?
Може тому й виховані на цій класичній літературі росіяни прагнуть привласнити красуню Україну, яка дивиться зовсім у інший бік. І вони накачують м’язи, пропанують гроші, погорджують, намагаються довести до самогубства, а потім просто вирішують вбити. «Так нє доставайся же ти нікому!». Класика. Іншої у них немає.
А що у нас?
