Іноді, щоб сховатися від думок, ти вмикаєш музику в навушниках так голосно, що телефон робить тобі зауваження знизити гучність, бо це небезпечно для твого здоров’я. Але деякі думки теж можуть бути небезпечними для здоров’я.
Не кажучи вже про те, що перерахувати всі небезпеки для здоров’я просто неможливо. Особливо під час війни.
Ти спокійно ходиш вулицями Міста, тому що для зими доволі тепло, і головне — не слизько, слухаючи щось на кшталт The Texas Flood.
Ти заходиш чомусь на Вал, але після нічного туману бруківка волога, і ти обережно насолоджуєшся краєвидами спокійного ранку. Навіть брутальний важкий блюз у вухах не руйнує спокою.
А краєвиди справді нагадують «Повернення мисливців» Брейгеля. Намагаєшся сфотографувати пушку так, щоб з її жерла виходив дим.
Перехожих мало: молоді мами з колясками та собака, яка вигулює свого господаря. Іноді вони добровільно міняються ролями. Це й є любов.
Ти сідаєш на лавку, куриш і дивишся навколо. Згадуються рядки, які були написані кимось у ті часи, коли всі навколо тебе були поетами:
«…За спиною юного поета
Вип’ю пляшечку цього вінця».
Тоді всі сперечалися, що Шевченко почав раніше: писати вірші чи малювати? І як одне впливає на інше.
Потім ти заходиш у якесь кримськотатарське кафе, де тихо грають українські різдвяні пісні, замовляєш чебурек із бараниною та келих пива й, очікуючи замовлення, відкриваєш «Білий попіл» Павлюка. Насолоджуєшся всім: теплом, музикою, текстом, спокоєм та очікуванням смаколиків.
Думаєш, чому Павлюк, який писав свої романи російською, не перекладає їх сам? Роман виданий у 2018 році, напевно написаний ще раніше, коли всі писали російською. Не писали українською, бо не читали українською. Ринок російськомовного читача більший за україномовного. Головне — це гроші. Тому в нас не було сучасної літератури.
А зараз є.
Принаймні народжується.
І ти думаєш, що зараз уже не треба перекладати Достоєвського, бо це вже нікого не цікавить. Виправдання вбивці. Слізливе каяття. Вбив — покаявся, і знову ти людина, а не тварюка, яка дрижить. Дуже зручно.
Ти чуєш, як звучить сигнал повітряної тривоги. Але ні ти, ні інші відвідувачі не звертають на це уваги.
Думаєш: цікаво, як би до цього ставилися росіяни, якби вони зараз сиділи тут? Це ж їхні співвітчизники. Чи вони вже не співвітчизники для тих співвітчизників?
Ти згадуєш, коли востаннє розмовляв із росіянами. Це було в Німеччині.
— Чому? — дивувався росіянин, який опинився зі мною за одним столом. — Чому ти так ставишся до росіян? Усі з мого оточення підтримують українців.
—Тому, що росіяни напали на нашу землю. Вбивають українців, руйнують наші будинки.
— Але це не ми. Ми живемо тут, у Німеччині. Ми ж виїхали ще до війни.
— У вас який паспорт?
— Російський.
— Значить, ви росіяни. Хто зараз ваш президент? Штайнмаєр?
Ти згадуєш, як вони починають скаржитися, як важко позбутися російського громадянства і що зараз ООН могла б, як свого часу зробила Ліга Націй, видавати для всіх біженців без громадянства нансенівські паспорти або спростити отримання громадянства.
Думки знову починають дратувати тебе.
Ти виходиш на вулицю, вмикаєш на всю важкий блюз, і телефон знову просить знизити гучність, бо вона небезпечна для твого здоров’я.
