«Україну вигадав ленін та австрійський генштаб», «Україна – маріонетка в руках колективного заходу», «на Україні встановлено неонацистський режим», – ця маячня постійно лунає з кожної дірявої праски кремлівської пропаганди. У війні проти України путінське керівництво використовує стародавні наративи «про один народ» або «триєдиний народ», чим продовжує багатовікову традицію спотворення та перекручення української історії. Російське історичне фейкотворення – тема, для якої не вистачить і товстелезної книги. Але ми спробуємо зупинитися на витоках, найбільш ключових міфах і «зашкварах» російської пропаганди про Україну в контексті її споконвічних зазіхань на українську державність та нашу історію.
Історія «великої брехні»: міф про велику росію та спадщина Київської Русі
«Брехня, повторена тисячу разів, стає правдою», ‒ одне з головних правил пропаганди. У XXI ст. росія розв’язала проти нас чергову війну, виправдуючись псевдоісторичними фактами, що Україна має бути її частиною. В основі цієї брехні ‒ історія, яку вона краде століттями і переписує на свій лад.
В листопаді 2016 р. в центрі Москви відкрили пам’ятник київському князю Володимиру Великому. Під час церемонії В. Путін назвав князя «збирачем руських земель, який заклав підвалини сильної, єдиної та централізованої держави» та «духовним засновником держави російської». А патріарх РПЦ Кирило, «освячуючи» монумент, всіляко підкреслював «єдність народів історичної Русі».
Чому ж Путін та його оточення ліплять росію до Русі як горбатого до стіни? Бо немає в росії власної історії. Перша «офіційна» згадка про Москву ‒ 1147 р. Але як поселення вона відома з 1272 р. Московське князівство засноване в 1277 р. ханом Менгу-Тімуром і було звичайним улусом Золотої Орди з її вірними служаками. Київська Русь на той час існувала уже більше 300 років. Тому Москва не мала до неї жодного відношення.
Українські землі й надалі розвивалися в європейському контексті. У Великому Князівстві Литовському, до якого вони входили, були демократія, самоврядування та європейське право, релігійна терпимість, пошанування приватної власності. Це визначило політичну культуру мешканців. Більшість цих ознак збереглися потім в Українській козацькій державі ‒ Гетьманщині.
На формування політичної культури Московського князівства впливали ординські порядки і традиції з возвеличення правителя і повною йому покорою, абсолютним домінуванням держави, відсутністю приватної власності на землю й «общинними» порядками.
Але московським князям та царям потрібне було могутнє минуле, якого не було. За часів Василя III (1505–1533) зародилася ідея величі Московії, яку виголосив монах Філофей: «Два Рима впали, а третій стоїть, а четвертому не бути». Відтоді у московитів виникла думка всемогутності й «богообраності», що «Москва – третій і останній Рим». Ці думки поширювались і утверджувались в Московії. А напередодні, за князювання Івана ІІІ у 1500–1503 рр., Москва в руслі політики «собирания русских земель» захоплює землі Чернігово-Сіверщини та сам Чернігів. Місто фактично стало військовою базою на прикордонні з Великим князівством Литовським. Звідси московити робитимуть неодноразові спроби наступу на Київ впродовж XVI ст. Напевно, таке ж місце посідав Чернігів і в планах російських загарбників навесні 2022 р. Але куди важливішим виглядало захоплення міста як столиці одного з найбільш давньоруських князівств, що мало б для кремля великий пропагандистський ефект. Про «мрії» росіян щодо Чернігова згадаємо нижче.
Починаючи з Івана Грозного (1533‒1584) присвоєння історії Київської Русі з метою побудови «правильної та славної» історії Московії, потім – російської імперії стало надважливим завданням. Але першим масові фальсифікації історії почав Петро І. З 1701 р. велася планомірна діяльність з вилучення, знищення та переписування історичних документів. У 1716 р. Петро І нібито «знімає копію» з Кенігсберзького літопису, де аргументувалася єдність слов’янських та фінських народів. Як довели потім вчені Н. Кондаков та В. Сизов, ця «копія» ‒ фальшивка, яку зліпили запрошені з Європи професійні історики та інші фахівці. Царю, який «рубав вікно» в Європу, потрібно було створювати сприятливий імідж Московії.
Європейці добре пам’ятали про навалу монголо-татар та знали про дикі монгольські порядки, встановлені на Московії. З дикунами не дуже хочеться мати справу, та й вести історію від Московського улусу Золотої Орди було несолідно. Особливо, коли відносно поряд є Київ, Чернігів та багата спадщина Київської Русі. А от про неї добре знали в Європі, зокрема, про князя Ярослава Мудрого та його доньок.
Ця «копія» стала основою для подальших фальсифікацій – написання т. зв. «загальноруських літописних зводів», в яких обґрунтовувалось право Московії на спадок Київської Русі. На їх основі 22 жовтня 1721 р. Московія оголосила себе російською імперією, а московитів – росіянами. Так була вкрадена у законних спадкоємців Київської Русі – українців історична назва Русь.
Коли йдеться про базові документи з російського минулого – завжди спливає «копія»
Потім підросли «свої кадри», які фальшували історію вже в часи Катерини ІІ. 4 грудня 1783 р. за її наказом створена «Комиссия для составления записок о древней истории, преимущественно российской». Під ретельним оком імператриці комісія за 9 років нахимерила новий каркас історії Російської імперії, прив’язавши її походження до княжої Русі (заглибившись напередодні в історію Росії, Катерина ІІ була «в шоці», наскільки та бідна і непоказна). Також знову провели ревізію усіх стародавніх першоджерел – одні виправляли, другі переписували, треті – найбільш небезпечні для імперії – знищили. Уважний читач давно помітив, коли йдеться про якісь базові документи з російського минулого – завжди спливає «копія», схована «за сімома замками». Співпадіння? – Не думаємо.
Новоспечену версію російської історії оприлюднили в 1792 р. Вона стала еталоном для істориків ХІХ ст., лягла в основу «Истории государства Российского» Карамзіна (у 12 т.) та «Истории России с древнейших времен» Соловйова (у 29 т.). Ще один «історик» М. Погодін, виконуючи замовлення російського дворянства про створення єдиного слов’янського етносу, в 1856 р. випустив статтю «Записка про древню руську мову». Згідно з нею у Києві нібито споконвіку говорили російською, але щирі росіяни були вимушені втекти на Північ, у Московію, під час монгольської навали. За версією Погодіна, після відступу орди хана Батия, українці спустилися з Карпатських гір і розселилися по всій території Київського князівства. Історики царської Росії надалі справно тиражували міфи про колиску трьох братніх народів і про «Київську Русь» як першу російську державу.
У підсумку, як писав у своїй історії Росії професор Берлінського університету Александер Брюкнер: «Виплеканий монгольськими ханами примітивний народ з мізерним, орієнтального (східного) характеру культурним надбанням раптом перетворився у старовинний з багатющою спадщиною європейський народ».
Також росія чіпляється за культурну спадщину Київської Русі. Впродовж століть вона намагається видавати «за свого» Іллю Муромця. Образ героя руських билин, в якому поєдналися богатир, святий і воїн, до сьогодні викликає дискусії серед істориків та філологів. Його батьківщиною в Україні називають місто Моровійськ (сучасне с. Морівськ Чернігівської області), тоді як росіяни вперто прив’язують його до Мурома Володимирської області. У билинах згадується, що Ілля за день верхи доїжджав з Києва, що було б абсолютно нереально, якби він мешкав у Муромі, який знаходиться за 1500 км від Києва. Останній «зашквар» – у 2023 р. на тв-шоу пропагандиста Малахова прийшли нібито «прямі нащадки» Іллі Муромця, котрі заявили, що у Ватикані торгують українськими мощами, в тому числі і їхнього «славного предка».
Міф про «братські народи» та «воз’єднання» України з росією
Концепція про «братні» народи особливо вигідна росії як країні-агресорці та просувається нею. Вона оперує визначенням про «адін народ», яке заперечує існування українців як окремої нації. Деколи вона вдається до іншого пропагандистського кліше ‒ про «три братні народи», говорячи про українців, білорусів та росіян. Ідейна концепція «братніх народів», агресивно насаджена радянською пропагандою, сягає концепції «триєдиного народу» царських часів і є цілковито імперіалістичною. Мета ідеї ‒ заперечити права українців та білорусів на власну історію, культуру, мову, штучно прив’язавши їхню історію до російської; розчинити й асимілювати ідентичності двох окремих народів, щоб тримати їх упокореними.
У 1954 р. відбувалося грандіозне святкування т. зв. 300-ліття воз’єднання України з росією, що є одним з основних елементів великого міфу про братські народи. В його основі – військово-політична угода гетьмана Б. Хмельницького з Москвою. Її попередні умови були обговорені з представниками московського царя під час Переяславської ради від 18 січня 1654 р. Далі відбувалася присяга частини козацтва та населення Гетьманщини московському царю, що стало найсуперечливішим моментом цих перемовин. Відмовилися присягати частина полків, українське духовенство та частина козацької старшини ‒ полковники Іван Богун, Григорій Гуляницький, Іван Сірко, Петро Дорошенко, Михайло Ханенко та інші. Іван Богун ще в 1650 р. на раді в Чигирині висловив свою думку про угоду з Москвою: «У народі Московському владарює найнеключиміше рабство і невільництво у найвищій мірі, у них, окрім Божого та Царського, нічого власного нема і бути не може, і людей, на їх думку, створено нібито для того, щоб у ньому не мати нічого, а тільки рабствувати…З’єднатися з таким неключимим народом є те саме, що кинутися із вогню в полум’я».
Але тим не менше у січні-березні 1654 р. козацька старшина разом з гетьманом напрацювали умови договору щодо союзу з Московською державою за умови збереження основних прав і вольностей Війська Запорозького. В кінці березня 1654 р. проєкт договору з 23 пунктів («Березневі статті») привезли до Москви. Його оригінал не зберігся, відомі лише копії та чернетки. Підписавши угоду, Москва одразу ж її порушила, не збираючись випускати Україну з «братських обіймів».
Підготовка та святкування 300-річчя т. зв. «возз’єднання» у 1954 р. відповідало національній політиці радянського керівництва зі створення нової спільноти «радянського народу». Також воно було покликане сформувати «правильне» бачення української історії і формування суспільної думки про те, що без дружби з росією в Україні «заможного» життя не було б…
Святкування тривало більше місяця, у Москві та Києві провели урочисті військові паради та заходи в інших містах. Апофеозом став Указ Президії Верховної Ради СРСР «Про передачу Кримської області в склад УРСР» на знак «вікової дружби братерських народів України та Росії». До цього «ювілею» ЦК КПРС були підготовлені «Тези про 300-річчя возз’єднання України з Росією (1654–1954 рр.)», мета яких ‒ закріплення історичної «спільності» російського та українського народів. Визначені в партійному циркулярі оцінки мали стати обов’язковими для всіх досліджень історії України.
В основу тез покладена облудна концепція російського історика В. Мавродіна, автора міфу про єдину давньоруську народність на теренах Київської Русі: «...можна вважати встановленим, що за часів Київської держави східнослов'янський світ склався в єдиний російський народ, або, конкретизуючи, в єдину російську народність». Але в 1945 р. професор М.Рубач вказував на нараді у відділі пропаганди і агітації ЦК КП(б)У, що безглуздо підганяти українську історію під ідею «возз’єднання», адже в середині XVІІ ст. українці не займалися нею, оскільки в них були важливіші проблеми.
Однак влада поклала край усім дискусіям, бо її влаштовував саме такий, навіть псевдонауковий підхід, що «обгрунтовував» претензії на Україну. Кремль, путін та російська церква і сьогодні чіпляються за тези КПРС, з метою прикрашання власної історії, спотворення історії України, відмови українському народові у праві на існування та державність.
Міфи про «Велику вітчизняну війну» та «укронацистів»
У 2010 р. путін заявив, росія сама би перемогла нацистську Німеччину, бо вони – «народ-побєдітель». Створення міфу про «Велику вітчизняну війну» теж розпочалося за часів СРСР в 1960–1970-х рр. Як і формування своєрідного «культу перемоги». З того моменту в СРСР та на сучасній росії намагаються уникати поняття «Друга світова війна». Свідомо викреслені дати 1939–1941 рр., дружба сталінського СРСР та гітлерівської Німеччини, окупація і поділ Польщі, країн Балтії, радянсько-фінська війна. Натомість сакральними стали 1941–1945 рр., закарбовані на обелісках в кожному селі та на могилах невідомих солдатів.
Для путіна цей міф ‒ один з інструментів утвердження авторитарного режиму, який був перетворений на політичну технологію для консолідації та маніпуляції народними масами. Граючи на питаннях родинної пам’яті про загиблих, кремлівські ідеологи створили ще одну конструкцію про «росію та росіян, які врятували світ від нацизму». Її складові елементи – щорічне шоу «побєдобесія» 9 травня, акції «георгіївська стрічка» та «бєссмєртний полк» з незамінними «фетишами» ‒ танками Т-34, «колорадськими» стрічками, портретами «дєдов», які потім знаходили на смітниках.
Свідомо нівелюючи пам’ять про втрати народів СРСР, внесок союзників у перемогу над нацистською Німеччиною, рф виставляє себе «освободітєлєм» Європи, вимагаючи подяки та участі в європейській політиці. Водночас замовчуються правда про трагедії і злочини проти мирного населення, захист якого не був у пріоритеті, – тактика «випаленої землі» при відступі частин радянської армії, застосування «чорної піхоти» у «м’ясних штурмах» позицій німецьких військ.
Численні фальсифікації пов’язані з історією партизанського руху, зокрема, на Чернігівщині та Сумщині. Основним об’єктом уваги істориків були партизанські загони та групи підпільників, підпорядковані компартійним структурам та НКВС. Інші форми спротиву нацистам підлягали забуттю. Тривалий час замовчувалася «незручна» правда про Корюківську трагедію як найбільший злочин нацистів проти мирного населення у Другій світовій війні. Незручна тим, що партизани, які були неподалік, не завадили вбивству майже 7 тис. людей, яке вчинили каральні загони, у складі яких, окрім німців, значну частину складали угорці та росіяни на службі у гітлерівців.
Росіяни постійно спекулюють темою ОУН та УПА, тиражують міфи про Степана Бандеру та українців як поплічників нацистів. Бо якось незручно згадувати про майже мільйон росіян, які воювали на боці Німеччини (!). І це при тому, що територія радянської Росії не була повністю окупована. Тут і «знаменита» РОА під командуванням А. Власова, російські дивізії, полки та козачі війська при Вермахті й СС, загони допоміжної поліції та ін. Зокрема, 29-та гренадерська дивізія СС «РОНА», яка брала участь у придушенні Варшавського повстання у серпні 1944 р., відзначившись звірячою жорстокістю.
Росія продовжує штампувати міфи про «нацистську» Україну з метою дегуманізації українців та дискредитації ідеї боротьби за незалежність. В очах малограмотної аудиторії пропагандисти мішають докупи поняття «фашизм», «нацизм», «націоналізм», свідомо не вказуючи різницю між ними. Нацизм в їх розумінні ‒ звичайний український патріотизм, прагнення зберегти власну ідентичність, мову, культуру, державу. Поширюючи тези про «український нацизм» та необхідність «денацифікації», роспропаганда виправдовує напад рф на Україну та її злочини проти мирного населення. Цим вони довели, що справжні нацисти в Україні – це російські окупанти, які вже «перевершили» гітлерівців.
Міфи про бездержавність українців
Радянська та російська історична наука впродовж тривалого часу вибудовувала схему, з якої цілеспрямовано викидалися цілі пласти української історії. Її відправними пунктами бралися чи то Переяславська рада 1654 р., чи правління Петра І або взагалі встановлення радянської влади в Україні. Все це йшло в шкільні підручники, огляди з місцевої історії та на стенди в краєзнавчих музеях. Яскравим прикладом цього стала фальсифікація історії міст та сіл України. Історики Юрій Мицик та Марина Кравець у передмові до видання «Присяжні книги Білоцерківського та Ніжинського полків 1654 р.» (2003 р.) звернули на традицію штучного «омолодження» населених пунктів на прикладі містечок і сіл сучасного Корюківського та Ніжинського районів. Щоб виглядало так, ніби вони виникли саме за панування Московської держави на українських землях.
Населенню в голову втовкмачувалася думка, що без Московії, російської імперії чи СРСР на українських землях життя б взагалі було неможливе – ні державне, ні культурне, ні соціально-економічне, нічого не будувалося та не створювалося. А українці – невдячні, бо відкидають все радянське та російське.
Не обійшлося без деякого «сприяння» цим конструкціям і в самій Україні. Свого часу в нас полюбляли великі «круглі дати», наприклад ювілеї створення областей. Багато хто пам’ятає, з яким розмахом у 2002 р. святкували 200-ліття Чернігівської губернії та 70-ліття утворення Чернігівської області. Все б нічого, але йшлося про інституції, запроваджені на українських землях, які поневолили спершу російська імперія, потім – більшовики. Так само – реакція на процеси декомунізації та деколонізації. Не без зовнішнього впливу, але часто в соцмережах бачимо коментарі типу «перейменування вулиць, прибирання пам’ятників – непотрібна витрата грошей» або «що Україна за тридцять років сама побудувала?».
Між тим, Чернігово-Сіверщина має тисячолітню традицію державотворення та 400-літню традицію міського самоврядування в Чернігові (цьогоріч – в Ніжині), приклади самоорганізації жителів громад на початку російського вторгнення. Вміння самим будувати своє життя, відсутність потреби у жорсткій владній вертикалі – основна відмінність українців від московитів/росіян, які просто не уявляють свого життя без «батюшки-царя».
Ці процеси – звільнення від штучно накинутої історії, викривленої історичної пам’яті, позбавлення від маркерів радянської та російської пропаганди, щоб «русскомірцам» не було за що зачепитися (там взагалі вважають, коли людина розмовляє російською чи просто знає «язык», то все, вона – їхня). Історія України не обмежується лише російською чи радянською окупацією та має набагато глибше коріння.
Зашквари російського агітпропу про «исконно русский» Чернігів
Здебільшого претензії московитів/росіян щодо Чернігова поєднані з контекстом їхніх зазіхань на Україну. Але на деякі з них ми звернули увагу. Починаючи свій огляд, автор навколоісторичного пасквіля «Чем важна Черниговщина для россии и русских» на сайті «Взгляд. Деловая газета» засуджує Чернігів та його князів за ведення самостійної політики, що нібито призвела до занепаду могутньої Русі та монгольського іга. Далі традиційно йдеться про «повернення» чернігівських земель «русскими» у 1503 р. та у 1654 р. в «единое православное царство».
Чернігів нібито спокійно жив до початку «гражданской войны», а з 1917 р. Центральна рада проводила насильницьку українізацію місцевих «русских», яким ідеї українства були чужі. Далі – про «українізацію» від більшовиків, їхні «невдалі» спроби створити «єдіний народ». В контексті сучасної війни вміщений заклик «вернуть Черниговщину», інтегрувати її в політичний та економічний простір росії (за прикладом вже окупованих територій) та безкомпромісно назавжди покінчити з ідеєю «політичного українства».
Схожа маячня присутня й на іншому ресурсі «Сила в правде. Международные новости» під назвою «Исконно русский город Чернигов» авторства якогось Фьодора Ступіна. Спасо-Преображенський собор названий пам’яткою «русского зодчества», потім в Чернігові звідкись взявся «особый диалект русского языка, обильно сдобренный полонизмами», Іван Мазепа традиційно поданий як зрадник, доба Центральної ради ‒ як період «українізації». Також згадується про «героя, черниговца» Миколу Щорса, який «яростно дрался с украинскими националистами» та був «підло» вбитий. І знову – про «сво» та можливості повернення Чернігова в «родную гавань».
Загалом ці псевдоісторичні огляди та інші відрізняються лише іменами авторів та назвами ресурсів, на яких вони розміщені. Їхня тональність абсолютно однакова – «Чернигов – русский город» плюс неприхована ненависть до України та її державності.
Як австрійський генштаб і Ленін «вигадували Україну»
На росії історія давно перетворилася на наступальну зброю, інструмент війни проти Заходу та сусідніх країн. Переписування історії України там актуалізувалося після 2014 р. Якщо до 2021 р. ще траплялися роботи з претензією на «наукоподібність», то потім запанувала безкомпромісна пропаганда. Вона спрямована на створення нового «канону» історії України – вже не окремих регіонів (Крим, Донбас), а всієї держави.
У 2021 р. виходить псевдоісторична стаття «авторства» в. путіна «Про історичну єдність росіян та українців». В черговий раз він повторив пропагандистську тезу про «єдиний народ», який, мовляв, споконвіку існував в триєдності «великоросів, білоросів і малоросів», який «намагалися розтягнути і роздрібнити», зокрема, зусиллями Речі Посполитої й Австро-Угорщини.
Торік виповнилося 110 років міфу про «австрійський генштаб». Він був запущений російською імперською пропагандою на початку Першої світової війни, щоб виправдати шовіністичну політику проти України. Стверджуючи, що «України та української мови «не было, нет и быть не может», у 1914 р. російські шовіністи заявили, мовляв, українці та український національний рух – це спецоперація австрійського генштабу, щоб розколоти росію.
На досягнення цієї мети було спрямоване створення Українського легіону Січових Стрільців (воював на боці Австро-Угорщини) та дослідження Михайла Грушевського про самобутній розвиток українського народу, які нібито фінансувалися Австро-Угорською імперією. У березні 1917 р. цю «естафету» підхопила шовіністична газета «Киевлянин», яка писала про «німецькі та австрійські гроші» як єдину причину розвитку українського руху. Путін взагалі назвав Грушевського агентом Австро-Угорщини і натомість рекомендує читати щоденники А.Денікіна, бо той «не мислив Росію та Україну розділеними».
В «його» статті активно пропагується ще одна шовіністична ідея, нібито сучасна українська державність є наслідком «експериментів більшовиків» («Україна імені Леніна»). Потім цю тезу путін озвучив 21 лютого 2022 р., визнаючи «незалежність» т.зв. днр та лнр, і під час інтерв’ю Такеру Карлсону у лютому 2024 р. І байдуже, що міф про «Україну Леніна» перекреслює міф про «австрійський генштаб».
Путін наполягає, що Леніна «вмовили» неназвані націоналістичні об’єднання на околицях імперії, а той зробив «велику» помилку, надавши їм автономію. Цією «помилкою» путін виправдовує сучасне вторгнення в Україну. Насправді Ленін не має жодного стосунку до появи України. Ба більше, у 1918 р. він розпочав війну проти УНР, а в 1922 р. заявив про повну інтеграцію територій України до СРСР, позбавивши її незалежності.
Активно на росії тиражуються і міфи про Голодомор 1932–1933 рр. Це нібито був звичайний голод, спричинений неврожаєм, від якого постраждали не лише українці, а також інші республіки СРСР. Натомість давно доведено, що Голодомор – акт геноциду українського народу, скоєний сталінським керівництвом з метою знищення українців та придушення спротиву його режиму. Голод як зброю більшовики випробували під час 1921–1923 рр., а потім повторили ще в 1946–1947 рр. Цікавий факт ‒ до 1917 р. на українських землях не зафіксовано жодного випадку масового голоду. Так, були неврожайні роки, але на цей випадок робилися запаси збіжжя, тому три голодомори ХХ ст. з катастрофічною смертністю населення – це результат цілеспрямованого злочину, вчиненого радянським режимом, який силоміць забрав хліб в українських селян.
Як сучасні російські фальсифікатори історії зачищають підручники
Після 24 лютого 2022 р. російські шкільні підручники почали «зачищати» від «некоректної» інформації про Україну. Прибиралися згадки про Київ, назви українських міст, вжитих як приклади, зображення українського прапора тощо. В одному підручнику з російської мови виявили речення зі словами Чернігів та Львів, які терміново замінили на інші міста. «Найважче» редагувалися підручники з історії. Оскільки прибрати згадки про Україну й Київ виявилося неможливим без шкоди для змісту, то наводили більш «безпечні формулювання». За словами одного з редакторів, їм дали завдання зробити так, ніби України не існує. Бо коли людина не має базових знань про певну країну – вона охоче вірить в те, що про неї розповідають з телевізора.
У квітні 2023 р. у росії вийшла колективна праця «История Украины» Фонду досліджень проблем демократії з передмовою міністра закордонних справ С. Лаврова. Серед її авторів – жодного науковця, самі – пропагандисти та українофоби. І як результат – заперечення суб’єктності України від найдавніших часів до ХХ ст. або її визнання лише у зв’язку з радянською Росією. Бо саме вона нібито «подарувала» Україні Крим, Закарпаття та статус в ООН.
Подальші «наукові сентенції» виглядають так, ніби їх писали в 1930–1950-хх рр. Мовляв, Україна після 1991 р. пішла на радикальний розрив з «видатним» радянським минулим, взяла націоналістичну ідею за основу державної ідеології та пов’язала себе з Українською народною республікою. А та «заплямила себе співпрацею з німецькими та польськими інтервентами у роки громадянської війни та нацистською Німеччиною у роки Другої світової війни».
Наступний «персонаж» ‒ В. Мединський, помічник в. путіна, керівник російської делегації на переговорах між Україною та росією в лютому-березні 2022 р. Він постійний фігурант різноманітних скандалів, самопроголошений борець з історичними міфами, які сам і продукує. У 2012 р. Мединський заявив, що пережити політичні катастрофи ХХ cт. росіянам допомогла одна зайва хромосома. А як відомо, непарна кількість хромосом є причиною генетичних хвороб.
У 2016 р. російські науковці вимагали позбавити Мединського докторського ступеня. Бо захищена ним у 2011 р. дисертація «Проблеми об'єктивності у висвітленні російської історії другої половини XV‒XVII століть» містить численні помилки, плагіат, взагалі ненаукова та місцями «абсурдна». Сам Мединський критерієм істинності та достовірності історичної праці оголошує відповідність «інтересам Росії». Інакше кажучи, «будь-яка брехня на користь російської влади – то свята правда». У жовтні 2017 р., незважаючи на рекомендації експертної ради, президія Вищої атестаційної комісії Академії наук рф рада вирішила залишити йому ступінь.
У серпні 2023 р. цей затятий українофоб разом з іншим – ректором МГІМО А. Торкуновим видали підручники з історії росії та «всеобщей истории» для 11 класу зі статусом «єдиного держпідручника з історії» (тобто лише їх можна використовувати в навчальному процесі). Туди увійшли всі відомі кліше російської пропаганди про Україну, світ і розділ про так звану «сво». США називають «головним бенефіціаром українського конфлікту», а Україну ‒ «ультранаціоналістичною державою», де «будь-яке інакомислення жорстоко переслідується».
Сам путін давно і стабільно «дивує» своїми «знаннями» з історії. Раніше він запевнив народ, що рф знищить коронавірус, як колись російські князі перемогли печенігів та половців. Але ж печенігів знищили половці. Перемоги над печенігами здобували київські та чернігівські князі, і, як би путіну того не хотілося, до росії жодного стосунку вони не мають. Та й над половцями першу перемогу здобув у 1068 р. чернігівський князь Святослав Ярослав у битві поблизу Сновська (сучасний Седнів).
У травні 2023 р. в сюжеті на російському телебаченні путін зганьбився з мапою 1674 р. авторства Гійома Сансона. Йому її показав голова конституційного суду росії В.Зорькін, заявивши, що України там немає. Путін погодився і знову повторив маячню, що Україна – «квазідержава, яку створила радянська влада». Разом вони осоромилися аж тричі: французькою мовою на мапі позначена територія «Україна – країна козаків»; росії там немає, а є Московське князівство; територія, де потім з’явиться Петербург, названа як Інгрія у складі Швеції. Путін, РПЦ та інші кремлівські діячі продовжують вкладати росіянам в голову, що вони народ-«богоносєц» та окрема цивілізація. І знову спираються на «тисячолітній досвід державотворення» – історію, вкрадену в України.
Чого бояться та про що мовчать російські фейкотворці
У 1904 р. М. Грушевський блискуче розніс тезу офіційних російських істориків про «общерусскую народность» у своїй знаменитій статті «Звичайна схема «русскої» історії…». Він науково довів, що творцем тисячолітньої княжої держави Русь був український етнос, а твердження про «общерусскую» історію та колиску трьох братніх народів – повна фікція.
Грушевський сформулював концепцію самобутнього історичного розвитку українського народу, відкинув ідею тотожності й спадкоємного зв’язку між київською та московською державністю, а також заперечив російський постулат про триєдиний народ. «“Общерусской” історії не може бути, як немає “общерусской” народності, – писав Грушевський. – Ми знаємо, що Київська держава, право, культура були утвором одної народності, українсько-руської, Володимиро-Московська – другої, великоруської».
Трохи пізніше український публіцист і політичний діяч Д.Донцов писав про співіснування України та Росії як про «конфлікт існування, бо сенс існування України лежить у незалежності, а смисл існування Росії ‒ у поглиненні України. Бо інакше уся її світоглядна, геополітична та історична концепції сенсу власного буття сиплються».
За визначенням видатного історика Я.Дашкевича, «Аби присвоїти історію Київської Русі і увічнити цю крадіжку, великоросам треба було придушити український народ, загнати його в рабство, позбавити власного імені, заморити голодом». Що вони й намагалися робити впродовж ХХ ст.
Те саме прагнуть повторити й зараз, коли вже минула чверть XXІ cт., Росія витягує на світ затерті до дірок штампи імперської та радянської пропаганди, продукує нові в стилі «Короткого курсу історії ВКП(б)». Вона говорить про Україну ніби про якийсь штучний новотвір, який не має права на існування. Путін та його оточення розлючені тим, що Україна відкриває архіви, переосмислює власну історію, звільняючи її від ідеологічних нашарувань, а публічний простір – від імен кровожерливих комуністичних лідерів, від яких сьогодні «фанатіють» росіяни. Росія не визнає своїх злочинів через імперські комплекси, страх відповідальності, а також боїться правди, яка все одно відкриється світу та не залишить каменя на камені від їхньої «величної» історії.
Список джерел
- Андрющенко Е. «Відкриті архіви і декомунізація дуже злять Путіна»: українські історики воюють і на фронті. URL: https://www.radiosvoboda.org/a/istoriya-dekomunzatsiya-putin/31793567.html
- Борщевський С. Міфи Кремля. «Возз'єднання» України з Росією. URL: https://glavcom.ua/columns/sborshevsky/mifi-kremlja-vozzjednannja-ukrajini-z-rosijeju-901088.html
- Велика російська культура чи імперіалізм: як Росія переписує історію під себе? Велика російська брехня. URL: https://suspilne.media/culture/709126-velika-rosijska-kultura-ci-imperializm-ak-rosia-perepisue-istoriu-pid-sebe-velika-rosijska-brehna-1/
- Витівський М. «Історичний фактчекінг» поглядів Путіна: історики називають факти, якими маніпулює президент Росії. URL: https://www.radiosvoboda.org/a/ukrayina-istoriya-putin/31726846.html
- Горностай П. Переяславська рада, або Міф про «возз'єднання». URL: http://gorn.kiev.ua/publ102.htm
- Громенко С. Короткий курс "Історії України" в Росії. URL: https://localhistory.org.ua/texts/kolonki/korotkii-kurs-istoriyi-ukrayini-v-rosiyi/
- Зі шкільних підручників у РФ почали прибирати все, що пов'язано з незалежністю України – Медіазона. URL: https://zn.ua/ukr/POLITICS/zi-shkilnikh-pidruchnikiv-u-rf-pochali-pribirati-vse-shcho-povjazano-z-nezalezhnistju-ukrajini-mediazona.html
- Ключові наративи прокремлівської дезінформації: «нацисти». URL: http://surl.li/fbtvje
- Коробчук П. "Фантомні болі" російської історії в Україні: спростування фальсифікацій та пропаганди. URL: https://suspilne.media/culture/342502-fantomni-boli-rosijskoi-istorii-v-ukraini-sprostuvanna-falsifikacij-ta-propagandi/
- Костенко І. Як Московія стала Росією? До 300-ліття «викрадення» назви українського народу. URL: https://www.radiosvoboda.org/a/ukrayina-rus-i-moskoviya/31521000.html
- Крадучи історію: Як Московія обкрадає історію України. URL: https://www.publicsphere.eu/2022/07/stealing-history/?lang=uk
- Ніколаєць Ю.О. Святкування 300-річчя «Возз’єднання» України з Росією як прояв національної політики в СРСР. URL: http://sur2l.li/hinaol
- Міф про те, що українську націю вигадав Австрійський генштаб. URL: https://uinp.gov.ua/informaciyni-materialy/antymif/mif-pro-te-shcho-ukrayinsku-naciyu-vygadav-avstriyskyy-genshtab
- Підручник ненависті. Чому Мединський може навчити російських школярів. URL: https://spravdi.gov.ua/pidruchnyk-nenavysti-chomu-medynskyj-mozhe-navchyty-rosijskyh-shkolyariv/
- Путіну показали карту XVII століття, де "немає України" – той почав брехати і вкотре зганьбився, бо вона там є. URL: https://www.5.ua/suspilstvo/putinu-pokazaly-kartu-xvii-stolittia-de-nemaie-ukrainy-toi-pochav-brekhaty-i-vkotre-zhanbyvsia-bo-vona-tam-ie-306092.html
- Російська брехня про "одиннарод". URL: https://argumentua.com/stati/ros-iska-brekhnya-pro-odinnarod
- "Русский мір" – єресь чи неонацизм? Розбирається Костянтин Дорошенко. URL: https://suspilne.media/culture/222989-russkij-mir-eres-ci-neonacizm-rozbiraetsa-kostantin-dorosenko/
- Справжня історія України: популярні міфи про Україну, які поширює рф. URL: http://surl.li/xjeete
- Фесуненко А. Переяславська угода «возз'єднання» України з Москвою не передбачала. URL: https://wz.lviv.ua/far-and-near/372325-pereiaslavska-uhoda-vozziednannia-ukrainy-z-moskvoiu-ne-peredbachala
- Чому українці й росіяни ‒ не «братні» народи? URL: https://www.ukrainer.net/ne-bratni-narody/
- Чередниченко О. В РФ презентували новий підручник з історії з розділом про «спецоперацію». URL: https://detector.media/infospace/article/215245/2023-08-07-v-rf-prezentuvaly-novyy-pidruchnyk-z-istorii-z-rozdilom-pro-spetsoperatsiyu/
- Щерба Д. Як Росія маніпулює історичним минулим України. URL: https://internews.ua/opportunity/How-Russia-manipulates-Ukraine-historical-past
