Я би залюбки провела це інтерв’ю за понад 8 тисяч кілометрів, десь на березі Тихого океану. Та з героєм цього матеріалу нам ледь вдалося поєднати графіки бодай для зідзвону. Різниця у часі між Україною та Японією — 6 годин. Ну, про те, як випереджає час країна сонця, що сходить, ви і так знаєте. А ми розкажемо про те, як чернігівець Віталій Шепунов відкрив там ресторан з українською кухнею. Що японці вподобали в меню найбільше, ціни на продукти та український борщ в Японії — читайте далі. Та якщо вже заговорили про борщ — знали б ви, чим Віталій замінив сметану, якої на полицях тамтешніх магазинів просто не знайти!
Але це з Чернігівською Медіа Групою він знайомиться, як Віталій. А як його кличуть (як він каже, на Японщині), чому саме так, скільки коштує змінити ім’я та хто його вигадує?
БУВ ВІТАЛІЄМ, СТАВ ヴィタリー
— Майже 7 років я Бітарі. Переважно японці не вимовляють букву «В». Навіть моя мама та друзі з України звертаються до мене Бітарі.
Віталію 46 років. Бітарі він став у 39, коли оселився в Японії. Викладає тамтешнім техніку масажу. А почалося все 12 років тому зі школи тайського масажу в Таїланді. Він — сертифікований міжнародний викладач.
— Там я познайомився зі своєю дружиною. Її звати Маюмі. Одружилися ми в чернігівському РАЦСі. Коли вона побачила, в якому він стані, спитала: «Що це таке?»
Більшу частину життя він прожив на вулиці Пирогова в Чернігові. А нині — мешканець японського міста Ісіномакі. Під час розмови прогулюється красивим парком поблизу океану й порівнює місцину з чернігівським Валом. З початком повномасштабної війни він забрав до себе свою сім’ю з Чернігова й спілкується з ними та друзями з України виключно українською.
— Це інша планета, до якої треба звикнути. Але яка ж тут повага одне до одного! Я би хотів, щоби це всі у них запозичили.
Ім’я Бітарі йому дісталося безкоштовно. А от за ще одне довелося заплатити стільки, у скільки там обходиться вартість оренди житла з компослугами за місяць! Але навіщо?
КОХЕІ
— Дружина вмовила, бо так прийнято. Тепер моє друге японське ім'я — Кохеі. Є тут спеціальні люди, які обирають імена. Для цього є цілі системи. Японці переконані: змінивши ім’я — можна змінити життя, зняти пороблене.
Японський «Кохеі» чернігівському Віталію обійшовся в 150 тис єн. Це 43 тис грн. Ім’я японське має, а от мову ще не опанував. Кожного понеділка у нього мовне заняття.
— 2019-го, коли переїхав сюди, навіть цигарок купити не міг, бо не розумів як пояснити, що я хочу. Думав кидати палити вже!
З дружиною спілкуються англійською, та все частіше до побуту вривається японська. А от лається новоспечений японець виключно українською :)
— Але за 6 років вони вже тут вивчили і розуміють всі наші матюки, не канає!
В ЯПОНІЇ УКРАЇНЦЮ ТРЕБА ДОВГО ЗВИКАТИ ДО…
Для них це неприродньо. Якщо задзвонив телефон — це буде коротке: моші, моші. Типу, алло, алло.
Я вдома їх не взуваю. Але вони у нас стоять. І коли «провтикав» та вийшов у них до гостей — це, як маленький соціальний сором.
Мої друзі японці вже стискають мені руку, коли дякують. Але загалом тут поширені «оджигі». Це поклон, який має три градуси. 90 — це вже ніби Бред Пітт перед тобою стоїть. Навіть коли телефоном спілкуюся з японцем і дякую за щось — вклоняюся, хоч він мене й не бачить.
Я відчиняю двері, заходжу додому і кажу: «Тадайма». Навіть коли нікого немає вдома. Це такий ритуал, як то кажуть, впустити дух, привітатися з будинком.
Я дуже голосний. Маюмі називає мене урусай. Це означає — шумний. В Японії не прийнято кричати чи голосно сміятися. Вони зляться мовчки.
Береш 5 пряників, а вони всі запаковані в окремому пакетику, потім ще в загальному пакетику, потім в коробочку, а зверху бантик. Але це красиво. Відображає повагу, мовляв, до цього товару доклали зусиль.
Вулиці неймовірно чисті. Всі забирають своє сміття з собою. Є дні місяця, коли сортуємо скло, пластик, картон. Контейнери тут закритого типу, бо ворони в Японії, як кабани. Все розтягують.
В мене є татуювання на тілі, але тут багато куди з ними не пускають. Малюнки на тілі пов'язують з мафіозними злочинними угрупованнями, відомими як якудза. Вони мали дуже щільні татуювання.
«БОРЩ»
Саме так Віталій назвав свій ресторан української кухні в самісінькому центрі великого міста Сендай. А що — лайку українську японці вивчили, час і гастрономічну культурну спадщину опановувати!
А почалося все так:
— Я дуже люблю готувати. Для мене це медитація: різати, варити, смажити. Оце я люблю, це для мене. Але відкрити ресторан — була примха моєї дружини. Вона захотіла розповсюджувати українську кухню. І, ох, ці жінки, мені простіше було зробити, ніж їй відмовити.
Віталію трапився чоловік, який згодився двічі на тиждень здавати в оренду приміщення. Відтоді півтора року зимовими й осінніми суботами японці куштували борщ та солянку, а літніми та весняними — окрошку. А ще вареники, млинці, салати… Як гадаєте, в чому була основна проблема?
— У Японії вкрай складно знайти сметану. Мені її тут бракує найбільше. Якщо вона є — коштує близько 150 грн за 80 грам. Порція борщу коштує 600 єн (170 грн). Що я роблю? Звичайний йогурт змішую з майонезом, приморожую, додаю перець і це так смачно! На окрошку змішую йогурт і мінералку. Капуста тут нікудишня.
Всі українські страви настільки полюбилися японцям, що сюди приходили не лише поїсти, але й задонатити українському війську.
— У нас висіли українські прапори всюди. Ми ставили скриньки, збирали кошти і асоціація японсько-української дружби «Краяни» перерахувала їх на потреби українських військових. Здається, в японців спрацьовують історичні тригери, і вони дуже сердечно сприймають новини про війну.
Віталій теж кожної розмови перепитує чи цілі ми тут, чи все в порядку після чергової російської атаки. Увесь біль і ненависть до ворога чітко відстежується на його Facebook-сторінці.
— Те, що японцям смакує борщ, — зрозуміло. А що найбільше подобається вам у їхній кухні?
— Я не буду оригінальним. Суші. Я пам'ятаю, наскільки дорого обходиться цей рис з рибою українцям, але тут це дуже дешево і дуже смачно.
— Що японці готують вдома найчастіше? Чи правда, що віддають перевагу морепродуктам, а не м’ясу?
— Тут у кожного вдома є маленький гриль. Найчастіше на ньому готують рибу. Її і морепродукти їдять куди більше, ніж м’ясо. І це дешевше. Ще полюбляють місо-суп. Смажать пельмені. Але всюди у них рис. Як у нас макарони чи картопля. Рис для них — король. Я ж мариную огірки, помідори, квашу капусту. Тут розкрилася моя українська натура.
— Яка вартість продуктового кошика в Японії?
— Сьогодні у нас з дружиною були закупи. Взяли продукти на тиждень. Оцей дворівневий заповнений вщент кошик обійшовся нам у 10 тисяч єн. У гривнях це близько 3 тис. Ми купуємо зазвичай заморожені овочі, бо це вдвічі дешевше, і вони вже почищені, порізані… Свіжі придбав огірки. 5 кілограмів за 600 єн. Це десь 170 грн. Зазвичай тут один огірок коштує 100 єн, але мені пощастило взяти за 600.
Нині «Борщ» не годує японців. Віталій зачинив ресторан з особистих причин, та поновлення бізнесу в планах є. Хоча цей термін сюди не зовсім пасує. «Борщ» для чоловіка — не про гроші, бо, каже, справа неприбуткова. Це про дім і мамині рецепти, про улюблені чернігівський Вал і Карпатські гори. А найголовніше — можливість смачно розповідати про Україну в найвіддаленіших куточках світу.
Усі фото з особистого архіву Віталія Шепунова
