Вже майже 20 років акушерка Чернігівського пологового будинку Ірина Гринь допомагає з’являтися на світ новому життю. За цей час змінилися технології, обставини, але її поклик бути поруч у момент народження залишився незмінним. Навіть під час бойових дій у лютому-березні 2022 року вона залишалася в пологовому, адже розуміла: нове життя не чекає, поки стихнуть вибухи, – воно приходять у цей світ попри все.
«Ці пологи, жінку, пологовий зал – візуально досі пам'ятаю»
Старша акушерка акушерського обсерваційного відділення з ліжками екстрагенітальної патології Ірина Гринь працює в Чернігівському пологовому з 2006 року. Ще з дитинства вона мріяла працювати з маленькими дітьми, однак про професію акушерки навіть не думала. Пані Ірина розповідає:
В дитинстві я не знала, що є така професія - акушер. У дитячому садочку чи в школі запитували: «Ким ти хочеш стати в майбутньому?» Я завжди казала, що хочу бути нянею, бо ця професія в мене асоціювалася з маленькими дітьми.
Після школи рідні порадили пані Ірині обрати медичну сферу. Проте ані фельдшерство, ні професія медсестри, ні стоматологія, яка вважалася на той час престижною сферою, не цікавили її, бо вона мріяла саме про роботу з дітьми. Тож пані Ірина вступила до Чернігівського базового медичного коледжу на спеціальність «акушерка».
Тільки тоді я дізналася, що є така професія – акушерка. Я тоді зрозуміла, що це ж моя дитяча мрія, це робота з маленькими дітьми! Я без роздумів сказала, що буду вчитись на акушерку, – згадує працівниця пологового.
Після навчання Ірина Гринь одразу влаштувалася працювати в Чернігівський пологовий. Попри те, що жінка проходила там практику, перші робочі дні були хвилюючими, адже це величезна відповідальність. Пані Ірина зауважує, що перші прийняті пологи залишилися в її пам’яті на все життя.
В мене була мрія - приймати пологи, працювати в пологовому залі. Спочатку було дуже страшно, бо одне - коли ти студент і ні за що не відповідаєш. Інша справа, коли ти акушерка, бо це велика відповідальність за народження дитини, за її здоров'я, за здоров'я матері. Найбільш хвилюючими були перші пологи, які я сама прийняла, без допомоги. Ці пологи, жінку, пологовий зал – візуально все досі пам'ятаю.
Звісно, на початку кар’єри не обійшлося без підтримки та порад більш досвідчених колег.
Працівники пологового постійно вдосконалюють власні навички. Якщо раніше, до 2022 року, акушери кожні 5 років проходили навчання, то зараз процес розвитку став безперервним. Пані Ірина зауважує, що завжди є, чого повчитися, адже вдосконалюють навіть найпростіші речі – крапельниці та шприці. Що вже говорити про інше обладнання.
«Боковим зором бачу, як вилітає вогонь з кімнати»
Початок повномасштабного вторгнення став одним із найтяжчих періодів в історії Чернігівського пологового будинку. Попри постійні обстріли міста, акушерка продовжувала виконувати свою роботу, адже немовлята народжувалися не чекаючи, поки стихнуть вибухи. Найскладнішим випробуванням для жінки була розлука з родиною.
Ми з родиною переїхали до друзів у приватний будинок, бо тоді здавалося, що там безпечніше, – ділиться Ірина Гринь. – Проте все місто було під атаками. Я їздила на роботу, мене привозив тато. Розлука з сім’єю була тяжкою, я цілодобово працювала, зв'язку майже не було. Ці 24 години ти хвилюєшся й за себе, бо тут обстріли, а сім’я на іншому кінці міста, і там теж обстріли, зв’язатися немає можливості.
Незважаючи на небезпеку, жінка постійно їздила в пологовий, а дорогою її батько ще й підвозив колег. У перші дні повномасштабного вторгнення чернігівські акушери прийняли багато пологів, однак згодом фахівців ставало менше, адже жінки-акушерки, в кого була можливість, залишали місто. Пологи приймали на першому поверсі й породіллю з дитиною одразу переводили в укриття.
Один з днів, що закарбувався в пам’яті акушерки, – 17 березня 2022-го. В той день поблизу вікна кабінету Ірини Гринь був приліт.
Наш колишній генеральний директор Василь Іванович Гусак кожного вечора робив обхід. Приходив, спілкувався з нами, підбадьорював. Той вечір не був винятком. І от він вже пішов від нас, а до цього впродовж дня постійно бахало, стріляло, і раптом хвилин на 40 все затихло. З одного боку, добре, що не стріляють, а з іншого – це насторожило. Близько 19-ї години я стояла в коридорі, бо вже була звичка подалі від вікон та за несучими стінами перебувати, і раптом - вибух.
В кінці коридору акушерського обсерваційного відділення є кімната для персоналу. Акушерка наголошує, що дивом ніхто не постраждав, адже якраз настав час вечеряти, однак у момент прильоту в кімнаті нікого не було.
Я стою біля стіни й боковим зором бачу, як вилітає вогонь з цієї кімнати, – продовжує розповідь акушерка. – Прилетіла міна, посипалися всі вікна з п'ятого до першого поверху. Звісно, ми дуже злякались, одразу побігли всі в підвал. Такий дим стояв, що спочатку не розуміли, що сталося. Коли повиходили з цього підвалу, то це був жах: холодно, вікон немає, а на вулиці - березень. Добре, що тоді якраз ніхто не народжував.
Поки в Чернігові лунали вибухи, Ірина Гинь разом з іншими акушерами продовжувала виконувати свою місію. Головним завданням залишалося прийняти немовлят – безпечно, професійно та з турботою.
Перед пологами жінки радяться зі штучним інтелектом
Наразі пані Ірина – старша акушерка свого відділення. ЇЇ робочий день розпочинається о восьмій ранку. Вона розповідає:
Приходжу на роботу, і в нас відбувається п'ятихвилинка із завідувачкою, з черговою зміною, лікарями. Ми обговорюємо робочі моменти, говоримо про жінок, які в нас перебувають. Упродовж дня я слідкую за порядком у відділенні, навчаю своїх дівчат, виконую завдання, які нам дає адміністрація. Коли в нашому відділенні є пологи, долучаємося до процесу.
Акушери Чернігівського пологового мають чимало обов’язків: спостереження за вагітними до та після народження малюка, приймання пологів, встановлення крапельниць, знеболення тощо.
Майбутні мами часто йдуть до пологового з різними страхами. Одна із задач акушерів – допомогти жінкам впоратися з тривогами.
Вони не знають, що на них чекає, найбільше хвилюються, як цей біль під час пологів перетерпіти? Зараз є спинальна анестезія, їм легше, ніж понад 10 років тому. Але все одно в будь-якої людини, яка не знає, що на неї чекає, є внутрішній страх невідомості, – зазначає акушерка.
Звісно, жінки під час вагітності йдуть у пологовий з безліччю запитань. Проте з розвитком технологій з’явилося багато породіль, які приходить уже з певним «діагнозом», встановленим штучним інтелектом.
Зараз епоха ґаджетів, чату GPT, тож вони (породіллі. – Авт.) вже все знають краще за нас, – говорить Ірина Гринь. – Лікар може написати призначення, а вони починають розказувати: «А навіщо це? Я читала, що мені такого не треба». Мабуть, зараз з такою проблемою будемо стикатися. Якщо вони читають правильну інформацію – це добре, але кожна людина має свої особливості, тож процес вагітності та пологів по-різному проходить.
З кожним роком партнерських пологів стає все більше
Поділилася акушерка й власними спостереженнями щодо партнерських пологів. Пані Ірина зауважує, що зараз така практика дуже популярна. Якщо раніше з п’яти пологів лише одні були партнерськими, то зараз все навпаки. Жінки беруть з собою не лише чоловіків, а й мам, сестер, подруг.
Раніше багато жінок казали: «Ой, та куди моєму чоловіку? Він же там одразу втратить свідомість». Чомусь не вірили в своїх чоловіків. А потім - один, другий, третій сходив, все добре минуло. Мабуть, сарафанне радіо спрацювало, бо з кожним роком партнерських пологів було все більше.
Окрім присутності на пологах, чоловіки долучаються до підготовки у період вагітності: відвідують школу відповідального батьківства, разом з дружинами слухають лекції, дізнаються, як відбувається народження дитини, як їм поводитися в цей важливий момент.
Попри всю серйозність професії, акушери іноді можуть розчулитися та пустити сльозу разом із новоспеченими батьками. Поява нового життя – це завжди емоції, які не залишають байдужими навіть досвідчених медиків. Пані Ірина ділиться:
Буває, в батьків народилася така довгоочікувана дитинка, і в них з’являються сльози щастя, радості. Чоловіки тримаються до останнього, але теж можуть плакати. Іноді отак дивишся на них, і в самої можуть трошки проступити сльози. Це дуже зворушливий момент!
Коли пані Ірину запитують, за що вона любить свою професію, відповідь звучить просто й щиро:
Я своїм знайомим завжди кажу: «Пологовий будинок – не лікарня». В лікарні є страждання, хвороби, а в нас хоч і є трішки болю, але маємо позитивний результат – народження нового життя. Це завжди надихає! Мабуть, за це і люблю свою роботу.
