Дружина в сльозах проводжає чоловіка на ротацію. Хлопець, перекладаючи з руки в руку букет квітів, біжить обіймати кохану, яка ледь волочить валізу східцями потяга. Батьки, схвильовано посміхаючись, забирають у волонтерів маленьке цуценя, яке в картонній поштовій коробці передав син з фронту. Ці описи нагадують сцени зі щемливого кіно, бо ж недарма кажуть, що вокзал бачить більше щирих поцілунків, ніж РАЦС. Але це «кіно» крізь екран лобового скла електропотяга вже 35 років переглядає машиніст-інструктор «ВП Моторвагонне депо Чернігів» Володимир Мажуга.
Ви колись чули, що відчуває машиніст, коли збиває людину? А про забобони залізничників? Про те, що у них, як у футболістів, є попереджувальні картки? Знали, що у потяга теж є «чорна скринька»? Що машиністи бачать у вікно такого, з чого довго сміються? А як потяг рухається коліями, якщо у нього немає керма? Чи думали про те, що хотів би машиніст сказати всім пасажирам? А який вагон варто обирати для комфортнішої поїздки? Ні? Тоді шукайте відповіді на ці питання «на станціях» нашого матеріалу.
Із машиністом-інструктором «ВП Моторвагонне депо Чернігів» Володимиром Мажугою ми зустрілися там, де, за його словами, машиніст — цар і Бог, тобто на робочому місці, у кабіні електрички. Звідси і вирушаємо.
— Від машиніста залежить, як поїде поїзд. Він тут командир і старше його немає нікого. Це місце — його святиня.
А почалося все 40 років тому. Пʼятикласник Володя Мажуга побачив, як батько однокласниці працює машиністом потягу. У його родині таких не було, тож питання «Ким станеш, коли виростеш?» одразу закрилося.
Закінчив Чернігівський професійний ліцей залізничного транспорту і влаштувався слюсарем з ремонту потягів. А згодом юнаку довірили бути помічником машиніста. 19-річний Володя не тямився від радощів: збулася його дитяча мрія.
— Перша поїздка як у тумані була. Обслуговував потяг технічно, перевіряв, щоб все було справне, дублював всі показання світлофорів, контролював, щоб всі приймали сигнали однаково. Бігав, метушився. А як же було приємно, коли батьки зустрічали! Я так радів!
Коли сам став машиністом — возив на вахти людей до Чорнобиля. А нині йому 50, і він ще й інструктор для новоспечених помічників і машиністів.
— Нині робота розділена на «до війни» і «зараз». До війни головним було, щоб пасажирам було добре, машиністи графіка дотримувалися, спостерігали за всім. А зараз: «Хлопці, обережніше, бо можуть стріляти, може літати». Навіть під час повітряної тривоги ми продовжуємо рух поїздів. Основне — вивезти поїзд зі станції на перегон, де буде безпечніше.
Тепер він уже не єдиний залізничник у родині. Син — помічник машиніста. Дружина працює в кімнатах відпочинку локомотивних бригад. Нову династію «залізних людей» започатковано.
Чужий гаманець подекуди цікавий більше за власний. Та спершу говоримо з Володимиром Івановичем, як же обирають машиністів.
— Новобранець має пів року, щоб скласти іспит і отримати права у київській школі машиністів, бо чернігівський ліцей випускає лише помічників. І ми вже з числа тих, у кому точно впевнені, обираємо найдосвідченіших. Їх обстежують психологи. А раніше це робили інструктори.
Молодий машиніст, каже Володимир, заробляє до 20 тисяч гривень на місяць. Але ціна питання ще залежить від кваліфікації, досвіду та відпрацьованих годин. Не дозволяється працювати більше двох ночей поспіль, а одна поїздка не може перевищувати 12 годин.
— Є 4 класи кваліфікації машиніста, де 4 — початківці, а 1 — професіонали. У профі є постійний графік. Плюс за кожен клас доплачують 5% зарплати. Чим більше ти досвідчений, впевнений — тим більше заробляєш. Тобто, з 4 класу до першого можна вирости на 15% у зарплаті.
«Воювати» за дорогу з чорними кішками, дивитися в дзеркало перед виходом з дому, не розповідати про плани, аби не зурочили, — у кожної людини свої забобони. У машиністів вони теж є.
— Перед поїздкою у кабіні машиніста ніколи не розмовляти про те, що хтось когось збив або про інші негативні випадки. Була в мене така ситуація, коли поговорили, і я після цього збив людину. Тому для мене це найголовніший забобон.
Саме через те, що у роботі машиніста багато стресу, — щороку вони проходять медогляд і вийти на пенсію можуть у 55 років. За 12 годин до поїздки обов’язково мають відпочивати і цей момент керівники контролюють.
Про «чорну скриньку» частіше можна почути від пілотів, та у електропоїздах вона теж є. Так називають бортовий самописець, який записує та зберігає дані про швидкість, гальмування, положення дверей, стан двигунів, розмови у кабіні машиніста та інші параметри. Усе це допомагає дослідити та проаналізувати аварію. Адже пристрій має міцний, герметичний корпус, який захищає його від пошкоджень.
— Відкривається, локомотивна бригада ставить швидкісномірну стрічку, і тут пишуться покази часу, швидкості, локомотивні світлофори… І після кожної поїздки її здають на розшифрування. Це притаманно більш старим моделям поїздів. У нових вже купа відеокамер.
— Коли я збоку дивлюся на поїзд, що швидко проїжджає повз, — мені аж подих перехоплює. Невже і я так їжджу?
А пасажирам часто перехоплює подих від думки: як машиніст входить у круті повороти? А як знає, на яку колію треба з’їхати на залізничних вузлах? Виявляється, маршрут потяга завчасно прокладають диспетчери. А завдання машиніста — приїхати вчасно.
— У нас немає руля. Та якщо я правильно керую — потяг робить усе сам. Від станції до станції у нас є запланований маршрут. Ні вправо, ні вліво я не з’їду. Де переїхати на боковий шлях, де постояти, а де пропустити — все продумують диспетчери.
Зазвичай водії мають знати три сигнали світлофора. Але у залізничників їх куди більше. Окрім червоного, жовтого та зеленого є жовтий миготливий, два жовтих, два жовтих миготливих…
— Наприклад, якщо у нас один жовтий, — їдемо на головну колію. Якщо два жовтих — на бокову.
Якщо потяг має несправність — це покаже монітор. Камери є спереду, ззаду і навіть на даху.
— А навіщо стукають по колесах?
— По колесах стукають у пасажирських вагонах. Є буксові вузли. Люди за звуком визначають, чи все ціле, чи немає пошкоджень. Але у нас все вирішує зорова пам’ять. Дивишся, а там щось неправильно закручене чи не там знаходиться. Загальний огляд триває десь годину.
Цю станцію Володимир Іванович намагається проїжджати без зупинки. Надто неприємна тема. На чоло дорослого, досвідченого, широкоплечего чоловіка зрадливо сповзають краплі поту.
— Машиністів, які не збивали людей, дуже мало. Я теж збивав. У такі моменти все довкола нагадує уповільнений кадр. Я все бачу, з усіх сил намагаюся зупинити цей процес, але не можу нічого зробити. І дивлюся покадрово, як людина опиняється під поїздом. А потім найгірше: коли наступний раз їду цим місцем, є таке відчуття, що ця людина знову ось-ось тут з’явиться.
Якщо людина на коліях не реагує на потяг, не допомагає навіть екстрене гальмування.
— Поїзд не може гальмувати як автівка. Чим більші вага і склад потягу — тим більший гальмівний шлях. Буває, до кілометра, метрів 400-500 їде, перш ніж зупинитися.
Далі машиніст про все мусить доповісти черговому, диспетчеру, керівництву, викликати поліцію і, якщо треба — швидку. Погодьтеся, це великий стрес: коли ти дуже хочеш запобігти смерті іншої людини, але зупинити таку машину вмить нереально. За бажанням машиністу надають психолога та додаткові вихідні для відновлення морального стану.
— Раніше: збив, сфотографував, доповів, тіло відтягнув і поїхав далі. А зараз такого немає. Зупиняєшся, приїжджає поліція, оглядає тіло, пише протоколи, опитує свідків, бригада дає свідчення.
Під час футбольного матчу як попередження або покарання за порушення правил суддя може показувати гравцям жовті та червоні картки. На залізниці теж є схожа система контролю машиністів.
— Якщо у машиніста чи помічника зелений талон — значить, вони працюють добре. Якщо мають порушення — на пів року зелений талон забирають, а дають жовтий. Якщо впродовж цього часу нових порушень не було — зелений талон повертають. Червоний дають за якесь надто серйозне порушення. За нього і премію можуть забрати.
— А що в роботі краще за премії?
— Коли приїжджаєш на кінцеву зупинку і бачиш, як один на роботу побіг, хтось когось зустрічає з квітами, хтось обіймається, цілується. А хтось — у сльозах. Всіляке буває, однак, розумієш, що добру й дуже потрібну справу робиш. Раніше ми працювали для задоволення, а зараз допомагаємо виживати.
— Який вагон обрати для комфортнішої поїздки?
— У пасажирському поїзді завжди більше хитає в останньому вагоні. В електричці — ні, тут підвіска дуже м'яка. Якщо їдете взимку — найхолодніше буде у «голові» поїзда.
— Яка небезпека в роботі машиніста?
— Над нами нині 27 тисяч вольт. Доволі небезпечно? Я хлопцям своїм кажу, що струму не треба боятися - його треба поважати. Ти маєш знати, що можна робити, а чого не можна. Знання — це сила. Інколи доводиться пожежі тушити під час поїздки, коли недопалки пасажирів потрапляють в суфле.
— Які смішні історії трапляються під час поїздки?
— Їдеш, а люди працюють на городі, картоплю висаджують. Ходить сімейна пара. Жіночка помахала. Дітки махають. Сигналю. Діти — на сьомому небі від щастя. А чоловік дивиться на жінку і як дасть граблями по спині! Типу: чого махаєш, кому не треба? Сміюся потім дорогою.
— А що надихає?
— Сім’я. Війна показала, що найцінніше можна помістити в машину.
— Розкажіть про найбільш незабутню поїздку.
— Моя дружина була вагітна. Я поїхав на роботу. Приїхав у Ніжин, тоді ще не було мобільного зв'язку, а в мене теща теж працювала в депо, тож зустріла й почала вітати. Син народився. Всьо, сну ніякого, ввечері на кожну станцію приїжджав на 3-4 хвилини раніше графіка. Ну, летів додому! Це найнезабутніше, що в мене було.
— Які хобі має машиніст поза роботою?
— Я люблю збирати гриби та рибалити.
— Що би хотіли сказати усім пасажирам?
— Будьте людьми!
ФОТО: Валентир Бобир
ВІДЕО: Олександра Федоренко
