Нещодавно я мимохідь почула як мама школярки звертається до доньки: «Не будеш вчитися — будеш двори підмітати!». І стало так прикро, що подібне мислення та неповага до роботи інших досі існує. Комунальники прокидаються наввипередки з сонцем, аби кожен містянин вийшов у доглянутий двір і ступив на чисте узбіччя, незасніжену або прибрану від листя стежину. А після ворожих «прильотів» вони одразу напоготові розчищати уражені ділянки. Ми провели один день із двірницею, яка вже 8 років «б’ється» із брудом, а подекуди — безвідповідальністю чернігівців. Про те, скільки триває робочий день двірника, неповагу містян, лайно в під’їздах і про те, що люди залишають поруч із сміттєвими баками, а також що у роботі вважають найогиднішим — читайте у цьому матеріалі. А ще жінка дала почитати свій щоденник, який писала, працюючи під обстрілами.
06:00
З одного з під’їздів спального району, посміхаючись, виходить невисока жінка у зеленому жилеті. На спині напис — КП «ЖЕК-10» ЧМР.
— О котрій Ви прокинулися, що вже і брови підфарбувати встигли? — питаю.
— Бо мені 70 років, вже і цвєту на тих бровах не лишилося! Встаю з ліжка о 5:30. Але оце час перевели — то організм два тижні не може звикнути. Так бісить!
Це Зоя Михайлівна. Вже 8 років вона Ms. Proper (всі ж пам’ятають цю рекламу?) у дворах і будинках вулиці Соборної у Чернігові.
— У мене вища освіта. Я 40 років працювала інженером-землевпорядником. А потім мене так все дістало! Я не хочу з людьми працювати, сміття забрала і пішла-пішла, — розповідає жінка.
А ми йдемо до сміттєвих баків. Вони першими зустрічають жінку на світанку. Їх треба помити та вкинути туди сміття, яке мешканці сусідніх будинків залишили поруч.
— Стараюся, щоб видон був пристойний!
З купи, яку накидали просто серед двору, визирають туалетні йоржики, дерев’яні полички, підноси для яєць, коробки… Зоя Михайлівна пильно стежить, куди свої два пакети викине жінка, яка наближається до смітника.
— Людино добра, ну, що ви сюди кидаєте?
— Його прийдуть і переберуть. А так він займе весь контейнер! — відказує молодиця.
— Хто його перебере? Нікому не треба ваші пошматовані шпалєри! Ні — вони оце понакидають, а вітер хай розносить! — наполягає двірниця.
— Ой, короче, найрозумніша?
Мою увагу від ранкового конфлікту перехоплює дідусь, який весь цей час копирсався у змоклому під дощем непотребі. Не факт, що він має комп’ютер, але з яким же задоволеним виразом обличчя ховає під пахву клавіатуру!
08:00
Зоя Михайлівна лишає ганчірки, якими витерла баки від гнилих овочів та засохлої рідини, й завзято хапається за інвентар. Орудує мітлою на асфальті й підбирає обгортки, пакети та папірці, які до ранку вже щільно встеляють тутешні клумби й майданчики.
— На мені території трьох будинків. Оце все моє. Тут Таня прибирає. Тут Жанна. А тут — Надія. Ой, Господі, самшит з клумби вкрали! — зненацька скрикує пані Зоя.
Розпач перебивають містяни. Кожен, йдучи на роботу, всміхається та вітається з жінкою, ніби з сусідкою. Ще б і не смітили!
На дорозі помічаю дивну саморобну конструкцію з двох автошин, цегли та дерев'яного піддону.
— А це що? — питаю.
— А це мені нещодавно каже одна мешканка: «Там така яма, я чуть не вбилася!» То я залатала її з підручних матеріалів.
10:00
Замінивши мітлу на віник, Зоя Михайлівна дістає мішечок, набитий ключами від під’їздів і підвалів. Надворі дошкуляє пронизливий вітер, тож я поспіхом забігаю в під’їзд.
— Після вихідних тут стільки недопалків зазвичай! Ви собі уявити не можете! А ще ж і навалити купу лайна можуть. Раніше просто капець був, — скаржиться жінка.
Через те, що субота та неділя у двірників вихідні, понеділок пані Зоя називає «авралом».
— Два дні тут курять, п’ють, все розкидають — «туши свєт»!
— Менше не стали смітити чернігівці?
— Навіть більше! — не вагається двірниця.
— А як містяни загалом до комунальників ставляться?
— Ой, буває різне. Хтось — з повагою, а хтось розкидає сміття і на моє зауваження кричить: «А ти шо, гроші не хочеш отримувати?».
12:00
За графіком у працівників перерва. Тож наступні 45 хвилин Зоя Михайлівна обідає. Розповідає, що влітку працювати нескладно. Головне — вчасно побороти бур’ян. А от взимку без допомоги сина не справляється, бо для того, щоб розчистити двори від снігу, треба чимало сили.
— Гірше снігу тільки осіннє листя! У мене на ділянці 134 дерева. Тільки прибрав — воно знов нападало!
Та найогидніше жінці чистити підвали: розгрібати чужі лахи, хробаків і лайно голубів. А от лайно собак на вулиці, каже, не прибирає ніколи. Зійде за добриво!
12:45
Наступні дві години пані Зоя не присідає. Метушиться між ділянками, зазирає у клумби й мете так, ніби готує сцену для концерту.
— Але ви ж на пенсії. Можете сидіти вдома та серіали дивитися, а не важко працювати фізично.
— От не знаю. Я й сама про це думала. Але поки є сили — прибиратиму.
15:00
Робочий день завершено. Зоя Михайлівна збирається додому.
— Чесно сказати, за шість годин вбиваюся. Приходжу додому і першим ділом — вмиваюся, щоб відчути себе людиною.
— А спати о котрій лягаєте?
— Буває, приходжу і можу задрімати. Але о 21:00-22:00 вже сплю. Це не те, що колись, — хотілося і погуляти, і поспати…
Раптом помічаю: поки я занотовую графік Михайлівни у свій щоденник, вона дістає власний. Щільно списаний блокнот у потертому файлі. Сюди вона записувала кожен спогад від початку повномасштабної війни.
Поки російські війська нещадно обстрілювали Чернігів, пані Зоя 5 днів на тиждень ходила на роботу, прибирала сміття і розчищала територію біля розбитих будинків. Не лякав ані гранатомет, який стояв поруч, ані тіла вбитих цивільних на вулиці. Зачитує сторінки:
«24 лютого. Початок війни. путін с*ка.
28 лютого. Горить Епіцентр. Валить чорний дим.
10 березня. Нема опалення. Нема гарячої води. У квартирі так холодно, що пляшка води не розмерзлася.
14 березня. Вибило скло на балконі і одне вікно в зал. Все зібрали. Забили, чим було.
21 березня. Люди носять воду з Десни. Риба плаває оглушена. Люди збирають, кажуть нормальна, бо холодно.
22 березня. Мені стукнуло 67 років. Але нічого не відчуваю.
26 березня. Наташа принесла трохи батона. Наїлися хліба. На складах закінчуються продукти. Ми в облозі».
Хронологію перериває колега Зої Михайлівни:
— Зоя! — голосно кричить здалеку.
— Шо? Не кричи! Ну, ти що, в лісі, чи шо? — не зменшуючи гучності, відказує жінка.
— Ти на «Київстар» можеш подзвонити?
— А я там знаю, шо я можу?
Зате ми знаємо, що можуть ці люди. І безмежно вдячні за їхню роботу! А нам усім варто пам’ятати банальне, але вічне: чисто там, де не смітять.
ФОТО: Валентин Бобир
