Регіони України мають власні діалекти, але всі вони як потужні джерела зливаються в одну річку української мови, збагачуючи і розвиваючи її. Дізнавшись більше про чернігівські говірки, вирішили поцікавитися, як говорили чернігівці 100 і більше років тому.
На той час територія області була Чернігівською губернією в складі Російської імперії. А відтак, тривала політика зросійщення та нівелювання всього українського. Варто згадати про Валуєвський та Емський укази, що витісняли вживання української мови в культурній сфері. Перший обмежив, а другий заборонив видання книг українською мовою.
Про офіційну та побутову мову в Чернігові понад сторіччя тому розповів директор Чернігівського історичного музею імені В. В. Тарновського Максим Блакитний.
Російський офіціоз та україномовний побут
Уявлення про те, як говорили на роботі і в побуті чернігівці в 19 — на початку 20 ст., формують тогочасні місцеві газети, спомини, листування, офіційні документи.
«Російська влада, що була окупаційною за своєю суттю, як в цілому на території України, так в Чернігівській губернії проводила політику асиміляції та знищення української мови. Поширювала «рускій мір». До речі, керівниками губернської та єпархіальної влади в той час були росіяни за походженням. Значний відсоток посад апарату владних структур, освітніх установ, офіцерів армії теж посідали росіяни», — пояснює історик. Через це російська була мовою офіційного спілкування та діловодства, а українська домінувала в побуті. Звісно, як завжди, були винятки і чимало родин прагнули бути ближчими до завойовників.
Російськомовними були губернські і міські установи, медицина, освіта, церква (духовенство, священики), офіційні культурні заходи теж проводилися російською. А ось на побутовому рівні значна частина місцевих жителів послуговувалися українською — це була мова спілкування вдома, в родинах, нею виконувалися пісні, вона супроводжувала народні і церковні свята, вистави аматорських театрів.
«Ще на початку 19 ст. у Чернігові місцеве населення переважно розмовляло українською мовою. У місті мешкали торговці, булочниці, рибалки, багато міщан-майстрів, ковалі. Для прикладу, це були українські родини — Лопат, Грищенків, Лежней, Крутеней, Калинських, Колядинських, Равичей, Орлів, Довбишів, Зезюль, Калиток, Грибів, Перників, Перців, Ковбас та інших», – розповідає Максим Блакитний.
Провідними освітніми закладами Чернігова протягом 19 ст. були чоловіча гімназія і духовна семінарія (для хлопців), згодом Чернігівська жіноча гімназія. Гімназії забезпечували кадрами окупаційний апарат чиновників, семінарія – кадри священиків на території губернії. Основні шляхи асиміляції українського населення – освіта та церква, а для чоловіків додаткового ще й військо.
До речі, в офіційних документах і пресі майже не використовували визначення «українська мова», найчастіше його замінювали «малоросійське наріччя». Так само вживали термін «Малоросія» говорячи про Україну. Це був теж один із способів знищення та нівелювання України і всього українського.
Панночки хизувалися українськими костюмами і співали українські пісні
Періодична преса в Чернігові в 19 ст., з одного боку, виконувала функції владного інформування, а з іншого, сприяла збереженню народних звичаїв і традиції, публікуючи зразки місцевого фольклору Чернігівщини. З 1838 року в Чернігові виходили «Черниговские губернские ведомости», з 1861 року друкувалися «Черниговские епархиальные известия».
«Окрім масового вжитку російської мови, там зустрічаються окремі публікації й українською мовою. Особливо серед матеріалів історичного, краєзнавчого та етнографічного змісту. Тобто, незважаючи на цензуру мова українського народу поширювалась і на сторінках офіційної преси», – наголошує директор Чернігівського історичного музею ім. В. В. Тарновського.
Він також звертає увагу, що в 1863 році на сторінках «Черниговских епархиальных известий» Чернігівський архієпископ Філарет Гумілевський (уродженець Тамбовської губернії) пропонував запровадити українську мову в початковій школі. Зокрема архієрей писав, що «великоруське» наріччя місцевим дітям не зрозуміле, а тому вчителям для успішного навчання грамоті і закону Божому варто використовувати «малоросійське наріччя», тобто українську мову.
У часописі «Черниговские епархиальные известия» Філарет навів детальний опис (публікація за 1872 рік) особливостей місцевої мови (з його точки зору, це «частию малороссийский, частию польский и частию славянский язык»), чоловічого і жіночого одягу, звичаїв, гастрономічних смаків місцевих мешканців, а також оприлюднив тексти колядок і щедрівок українською мовою.
Основне населення Чернігова наприкінці 19 ст. за походженням було українським – незаможні дворяни, міщани, селяни, козаки, купці, робітники. Приплив населення до міста переважно забезпечувало україномовне село. І серед цього прошарку, відповідно, домінувала українська мова. Чернігівська губернія була густонаселеним регіоном і за переписом 1897 року населення сягала 2,3 млн людей (враховуючи повіти, що відійшли пізніше до Росії).
Чернігівка Марія Чорносвистова – донька міського голови Чернігова Василя Хижнякова – в 1880-1890-ті роки в спогадах описувала, що у кожної панночки був український костюм, яким було приємно хизуватися. Крім цього, на човнах у міському саду дівчата співали українських пісень, російських вони навіть не знали. Однак її спогади російськомовні, хоча жінка позитивно характеризує культурне життя Чернігова, згадуючи роль поезії Шевченка і Глібова, виступи хору Миколи Лисенка, театральної трупи Марка Кропивницького:
«А какое оживление вносили в нашу жизнь приезды Лысенко со своим хором, который пополнялся местной публикой. А когда приезжала труппа Крапивницкого с Садовским и Заньковецкой, Чернигов буквально терял голову. Мы обожали Шевченко, «байки» Глибова. Речь свою с удовольствием пересыпали малороссийскими словами и оборотами, а были и такие уголки Чернигова, как Лесковица или Ганжовщина, где знакомые нам семьи и в домашнем быту говорили по-малороссийски».
«Українська мова використовувалась та розвивалась у тих родинах, які безпосередньо були пов'язані з Черніговом та Чернігово-Сіверщиною, мали українське коріння, сповідували традиції», – наголошує Максим Блакитний.
Зберігати і популяризувати українську мову намагалися представники чернігівської інтелігенції Леонід Глібов, Степан Ніс, Олександр Тищинський, Михайло Коцюбинський, Борис Грінченко, Андрій Шелухін, Ілля Шраг, товариство «Просвіта». Одним з осередків української культури у місті був Музей українських старожитностей В. Тарновського.
Хвиля українського відродження
Максим Блакитний вказує, що відродження використання української мови спостерігаємо під час подій Української революції. У Чернігові українська мова почала масово використовуватися як мова державного апарату, в закладах освіти, науки та війську. Історик наводить кілька подій, що були знаковими для нашого міста.
Так, 18 березня 1917 року відбулися перші загальні українські збори в Чернігові. Їх скликала рада чернігівського товариства Українських поступовців, яке очолював чернігівський адвокат Ілля Шраг. Він головував на зборах. Проходили у залі міської думи і Дворянського зібрання. Учасники кілька разів співали «Ще не вмерла Україна» і «Заповіт» Тараса Шевченка. Український прапор був у залі. Рішення зборів: автономія України, створення українських полків, українізація закладів освіти.
16 червня 1917 року – військове віче у Чернігові. Кілька тисяч чоловік, представники Кубанського війська. Козацький хор місцевого українського полку виконав «Ще не вмерла» і «Заповіт».
10 жовтня 1917 року – у Чернігові була відкрита українська гімназія для хлопчиків і дівчаток. Попечительську раду очолив відомий громадський діяч, краєзнавець Петро Дорошенко.
8 вересня 1918 року відбулося вшанування пам'яті гетьмана І. Мазепи у Чернігові, яке організувала «Просвіта».
Однак тривав цей період недовго. Росія окупувала значну територію України та проголосила в 1919 році УРСР, що за кілька років увійшла до складу СРСР.
Тому в цей час у лексиці зʼявляються нові слова, що є свідченням нової епохи. Чернігівський журналіст Василь Чепурний серед переліку цих слів називає – комуна, союз, більшовик, жид, анцихрист, продразвьорстка, чека тощо. Кожне з цих понять віддзеркалювало нові реалії.
Хоча спочатку й втілювалася політика «українізації», але вона поступово звелася нанівець і навіть вилилася в серйозні репресії проти інтелігенції і всіх, хто міг становити загрозу для тоталітарної імперії. І почалися десятиліття зросійщення українців, виховання комплексу меншовартості та другорядності в сприйнятті всього українського.
І якщо зараз, навіть під час війни, у Чернігові можна зустріти родини, представники яких спілкуються українською публічно, але в побуті повертаються до російської, то варто згадати, що століття тому мали протилежну картину. Але роки русифікації не минули безслідно для нащадків україномовних чернігівців.
